Степан Андрійович ішов сільською дорогою.
— Нарешті я вдома, нарешті я там, де народився, там, де поховані мої батьки і моя кохана дружина… — сказав він уголос.
Чоловік відкрив хвіртку й зайшов на своє подвір’я. Він довго порався із замком, але нічого не виходило. Степан Андрійович набрав номер доньки.
— Ну чого тобі? — відповіла вона.
— Доню, я не можу зайти до своєї хати… — сказав він. — Де нові ключі, чи, може, замок розбирати?
— Ти що?! — вигукнула вона. — Нічого розбирати не треба! Йди звідти.
— Як це йти, я ж тут живу?! — Степан Андрійович не розумів, що відбувається.
Степан Андрійович повільно йшов звивистою сільською дорогою.
Ноги змокли, верхній одяг теж. Невелика сумка з речами здавалася непідйомною для літнього чоловіка.
Зупинившись на хвилину, він озирнувся довкола.
— Ох як добре… Нарешті я вдома, там, де народився, там, де поховані мої батьки і моя кохана дружина…
Згадавши їх, він тяжко зітхнув і рушив далі.
Сутеніло. У будинках поступово запалювалося світло, а з димарів здіймався густий дим.
Дрібний дощ мрячив із самого ранку, перетворивши стару дорогу на в’язку багнюку.
Зупинившись біля свого будинку, чоловік перехрестився, ніби перед входом до церкви.
Ось він і вдома. Більше ніхто не дорікатиме йому шматком хліба, не називатиме дармоїдом.
На очах виступили сльози, але він одразу витер їх і, відкривши хвіртку, зайшов у двір.
Було видно, що без догляду подвір’я заросло, а фруктові дерева здичавіли.
Паркан ще стояв, і дах, здається, теж був цілий, хоча в сутінках важко було розгледіти.
Знайшовши під старим килимком ключ, чоловік довго намагався відчинити двері, але нічого не виходило.
«Дивно… Я ж завжди клав ключ сюди. Чому він не підходить?»
«Невже Галя змінила замки, коли здавала будинок? А може, нові мешканці поміняли?»
Степан Андрійович дістав із кишені старий телефон і знову набрав доньку.
— Ну чого тобі? — відповіла вона без привітання.
— Доню, я не можу зайти до своєї хати… Може, квартиранти замок змінили? Де ключі?
— Я ж сказала — нічого не розбирати! Іди звідти.
— Як це йти?!
— Це вже не твій дім. Ми його продали.
— Як продали? Кому? А як же я? Де мені тепер жити? Чому ти нічого не сказала?
Він засипав її питаннями, але вона лише роздратовано відповіла:
— Переночуй у когось, а вранці їдь у місто.
Від безсилля він сів на сходинку ґанку й заплакав.
Рідна донька зрадила.
Він усе життя дбав про неї — єдина пізня дитина, оплачував навчання, допоміг зі весіллям.
Потім зять почав справу, і, як виявилося, саме на гроші від продажу його будинку.
А коли він став непотрібним — його просто виставили за двері.
У селі загавкали собаки. Вечір ставав холоднішим, мокрий одяг липнув до тіла.
Звідкись потягнуло смачним — так хотілося гарячої картоплі з маслом, квашених овочів і шматочка сала…
Він подумав піти до сусідів, але сором не дозволив.
Раптом до будинку під’їхала машина. З неї вийшла молода жінка з хлопчиком.
— Зараз, сину, зайдемо, я щось приготую…
Побачивши старого, вона здивувалася:
— А ви до кого?
— Я до себе приїхав… а виявляється, вже не до себе, — тихо відповів він.
— Не розумію… Пізно вже. Ходімо до хати, там поговоримо.
Жінка, яку звали Марина, напоїла його чаєм, нагодувала. Її син швидко поїв і заснув.
— Мене теж колись вигнали з дому, — сказала вона тихо. — Довелося починати все спочатку.
— Чому ж ти не купила квартиру в місті? — спитав він.
— Не по кишені. Та й завжди мріяла про свій дім.
Вона трохи помовчала, а потім сказала:
— Залишайтеся тут. Я з сином живу сама. Ви тут свій. Будемо як родина.
Вранці його розбудив запах яєчні — так готувала колись його дружина.
— Сідайте снідати, — усміхнулася Марина.
— Дякую тобі…
— Не дякуйте. Просто допоможіть мені з сином.
У його очах з’явилися сльози, але вже від радості.
Він залишився. Допомагав по господарству, проводжав хлопчика до школи, зустрічав його.
З часом вони стали справжньою родиною.
Так буває: рідні стають чужими, а чужі — рідними.
І поки є добрі люди — є й надія.
