— Мені телефонували з нотаріальної контори, Олеже. Хто подав заяву на мою квартиру від мого імені? — невістка зблідла, дивлячись на свекруху.
Дзвінок із нотаріальної контори застав Тетяну зненацька.
— Тетяно Дмитрівно? Вас турбують із контори Смирнова. Ви подавали заяву про внесення змін до документів про право власності? Нам потрібно уточнити дані другої особи — Галини Петрівни Корзунової.
Тетяна завмерла просто посеред офісу, не донісши чашку кави до губ. У голові зашуміло. Вона ніколи не подавала жодних заяв. А ім’я Галини Петрівни — свекрухи — поруч зі словами «документи про власність» звучало як тривожний сигнал.
— Перепрошую, яка заява? — перепитала вона, намагаючись, щоб голос не здригнувся. — Я нічого не подавала.
Пауза. Шурхіт паперів.
— Дивно. У нас є заява від вашого імені. З копією паспорта та свідоцтва. Про включення Корзунової Галини Петрівни до складу співвласників квартири за адресою: Кленова, будинок сім, квартира сорок два. Це ж ваша квартира?
Це була її квартира. Єдине, що залишилося від бабусі. Однокімнатна в старому районі, яку бабуся Зіна переписала на онуку за два роки до того, як її не стало. Маленька, з низькими стелями й скрипучим паркетом, але — своя. Останній клаптик світу, де Тетяна почувалася в безпеці.
І хтось подав заяву від її імені, щоб вписати туди свекруху.
Тетяна опустилася на стілець. Руки похололи. Вона подякувала нотаріусу, попросила нічого не оформлювати й негайно скасувати заявку. Поклала слухавку.
А потім набрала чоловіка.
Олег не відповідав чотири гудки. На п’ятий підняв слухавку — бадьорим, безтурботним голосом, від якого Тетяну пересмикнуло.
— Тань, привіт! Я трохи зайнятий, давай пізніше?
— Ні, не пізніше. Зараз. Мені телефонували з нотаріуса. Хтось подав заяву на включення твоєї матері у співвласники моєї квартири. З копією мого паспорта. Олеже, це ти?
Тиша. Довга, важка тиша. Десь на тлі бурмотів телевізор. Він був удома — у її квартирі.
— Тань, ти не так зрозуміла, — нарешті сказав він. — Мама просто хотіла підстрахуватися. Мало що може статися. Раптом із тобою щось… А ми залишимося без житла? Вона ж переїхала до нас, їй потрібна стабільність…
— Стоп, — обірвала Тетяна. — Вона здає свою квартиру, живе в моїй і хоче стати її співвласницею? Олеже, ти взяв мій паспорт без дозволу?
— Та не перебільшуй! Я просто відсканував…
— Ти навіть не замислився? — прошепотіла вона. — Ти віддав мої документи своїй матері, а вона пішла з ними до нотаріуса…
— Ти все ускладнюєш, — роздратовано відповів він. — Мама нам допомагає. Готує, прибирає…
— У неї є власна квартира. А в моїй вона командує, наче господиня.
Тетяна поклала слухавку.
За чотири роки вона звикла чути від нього: «Давай спокійно», «Не перебільшуй», «Ти занадто емоційна». І з часом почала в це вірити.
Галина Петрівна з’явилася в їхньому житті поступово. Спершу приходила в гості. Потім залишалася ночувати. А одного дня Тетяна повернулася й побачила валізи в передпокої.
— Мама поживе з нами трохи, — сказав Олег.
«Трохи» перетворилося на пів року.
Свекруха переставила меблі, викинула штори, зайняла шафу. Речі Тетяни опинилися на балконі.
А потім почалися розмови про гроші. І Олег без запитань віддавав їх матері.
Тетяна намагалася говорити спокійно. Але її не чули.
І ось тепер — заява до нотаріуса.
Вона відпросилася з роботи й поїхала додому. Усередині наростала холодна ясність.
У квартирі все було як завжди: свекруха на кухні з чаєм, Олег на дивані.
— Галино Петрівно, — сказала Тетяна, — навіщо ви подали заяву на мою квартиру?
— Та я просто дізнавалася… на майбутнє, — спокійно відповіла та.
— На яке саме майбутнє?
— Ну, раптом ви розлучитеся. Олежек залишиться ні з чим…
— Він і так нічого тут не вклав, — твердо сказала Тетяна.
— Він тут живе як чоловік! — обурилася свекруха.
— Олеже, — покликала Тетяна. — Ти знав?
— Так… — тихо відповів він.
— Тоді слухайте обидва, — сказала вона. — Ви виїжджаєте. Сьогодні.
— Ти виганяєш сім’ю?! — обурився він.
— Я звільняю свій дім від людей, які мене обманювали.
— Ми підемо до суду! — вигукнула свекруха.
— Йдіть. І я теж звернуся.
Вона зробила паузу.
— У вас дві години. Ключі залиште на столі.
Вона вийшла.
Через дві години квартира була порожня.
Тетяна повільно пройшлася кімнатами. Маленька, майже порожня, але — її. Повністю її.
Телефон задзвонив. Олег.
— Тань, давай поговоримо…
— Ні, Олеже. Ти зробив свій вибір.
Вона поклала слухавку.
Минуло три місяці.
Тетяна зробила ремонт, змінила інтер’єр, навела лад. На роботі її підвищили.
Одного дня Олег прийшов. Втомлений, розгублений.
— Я все зрозумів…
— Пізно, — спокійно відповіла вона.
Він пішов.
Тетяна залишилася сама. Але вперше — спокійна.
Життя не закінчилося. Воно тільки почалося — справжнє, її власне.
