— Ти віддав усі відпускні своїй матері? Тоді й відпочивай тепер у неї, а я — на море! — заявила розгубленому чоловікові Анна
— Аню, передай Євгенові, що він просто золото! — зателефонувала з самого ранку свекруха. — Який же в мене чудовий син! Не перестаю дивуватися й радіти. Подякуй йому ще раз від мене, Анюто, будь ласка.
— Подякувати? А за що? — щиро здивувалася невістка, яку мати чоловіка явно спантеличила своїм дзвінком.
Увесь останній тиждень від свекрухи вона чула лише скарги на важке життя й постійну нестачу грошей.
— Як це — за що? Ну ти даєш! За гроші! На мій ювілей. Але це ще не все. Женечка ще й на море мені дав. Виконав мою мрію синочок. Ти ж не знаєш — ми з Єгором Абрамовичем після банкету на море зібралися, — радісно розповідала Любов Митрофанівна. — Відсвяткуємо мій ювілей і десь за три дні поїдемо на південь. Поїздка була під питанням, але тепер, слава Богу, усе вирішилося.
— Зачекайте, про які гроші йдеться? І до чого тут мій Євген? — Анна раптом зрозуміла, що на неї чекають великі неприємності.
— Ну як же? Ти хіба ще не знаєш? А я тут розповідаю. Річ у тім, що син сьогодні переказав мені гроші. Сказав, що отримав відпускні й вирішив подарувати їх мені. На мій ювілей. У мене просто немає слів — якого достойного сина я виховала. Це вам не Петрик у Семенівни. Той і копійки матері не дасть, ще й сам намагається щось витягнути…
— Зачекайте! — Анна голосно перебила свекруху. — Євген переказав вам свої відпускні?
Їй здалося, що вона недочула. Чоловік не міг так вчинити. Не міг! Або свекруха щось переплутала, або навмисне бреше, щоб вивести невістку з себе.
— Ну звісно. Саме про це я тобі й кажу.
— І скільки?
— Двісті тисяч.
— Що?! Усі відпускні й зарплату за місяць?
— Ой, ну не сердься, Аню, прошу тебе. І на Женечку не смій ображатися. Ти ж повинна розуміти — я його мати, найближча й рідна людина. Як він МЕНІ може відмовити?
— Так, у цьому ви маєте рацію. Вам не відмовиш… — приречено промовила Анна.
— Зате ми тепер із розмахом відсвяткуємо мій ювілей, — бадьоро продовжувала мати чоловіка. — Як я й планувала. І в Сочі зможемо поїхати. Я там кімнату забронювала в такому затишному будиночку — просто краса! Нам із Єгором Абрамовичем там сподобається.
— А з якого це дива ваш син розпоряджається нашими спільними грошима? Та ще й без мого відома? — уже не стримуючи емоцій, закричала в слухавку Анна. — І ви його в цьому підтримуєте!
— Ти чого кричиш? Хто тобі дозволив говорити зі мною таким тоном? Не забувай, що я старша й є матір’ю твого чоловіка. Саме тому вимагаю до себе поваги, — різко змінила тон Любов Митрофанівна.
— Поваги? — Анна вигукнула так голосно, що свекрусі довелося відсунути телефон від вуха. — Ви знаєте таке слово? Треба ж!
— Не груби, Анно! Я ж по-доброму подзвонила…
— А я й не думала грубити. Про яку повагу йдеться? Ви самі не розумієте, що фактично забрали гроші нашої родини й своїх онуків? Чи ви заздалегідь упевнені, що ні я, ні мої діти теж не хотіли б цього літа поїхати на море?
— Ну, я так і знала. Передчувала, що ти будеш незадоволена. Анно, давай не будемо сваритися й влаштовувати скандалів. Зрозумій, це рішення мого сина. Євген сам, за власним бажанням, вирішив допомогти мені й так розпорядився своїми грошима. Ти як дружина повинна це прийняти й змиритися. Адже все вже сталося, — повчальним тоном говорила свекруха.
— Боже мій, які мудрі слова! Так би й слухала вас без кінця. Тільки ви, Любове Митрофанівно, своїй доньці це розкажіть! Коли її чоловік віддасть усі гроші своїй матусі, ви її цими ж словами й заспокойте. Може, тоді їй стане легше, — не вгамовувалася Аня, вирішивши сьогодні провчити хитру свекруху.
— Анно, не перекручуй. До чого тут моя донька? У хороших сім’ях дружина повністю довіряє чоловікові. Зокрема й у фінансових питаннях. Я й не думаю, що мій син віддав мені останні гроші. Напевно, у вас є заощадження, просто зараз ти влаштовуєш скандал на порожньому місці. І я чудово розумію чому. Тобі просто не хочеться віддавати ці гроші саме мені.
— Яке вам діло до наших із чоловіком заощаджень? Було б зрозуміло, якби ви просили на лікування чи операцію. Але це вже взагалі щось неймовірне! Влаштовувати банкети й їздити на море за чужий рахунок — це верх цинізму!
Після цих слів Анна вимкнула дзвінок і зі злістю кинула телефон у крісло. Від образи й обурення її дрібно трусило. Вона намагалася зібрати думки докупи, але через пережиті емоції не могла цього зробити.
— Треба дочекатися чоловіка й усе з’ясувати, — вирішила Аня. — Головне — не прибити його під час розмови.
Подружжя давно вже обговорило, на що витратить свої відпускні. І новина, яку озвучила свекруха, просто вибила жінку з колії, позбавивши душевної рівноваги.
Квартира, у якій, окрім подружжя, жили двоє хлопчаків, уже стала затісною. На нову Анна з Євгеном поки що не замахувалися — розуміли, що не потягнуть. Але нещодавно вирішили купити невеликий будинок у селі — щось на кшталт дачі.
Місце, де вони пригледіли житло, не було дачним селищем. Це було невелике село, у якому люди жили цілий рік. Саме цей факт і став вирішальним. У будиночку можна було не лише проводити літо, вирощуючи зелень і овочі, а й приїжджати восени та навесні під час канікул. А ще — проводити там довгі новорічні свята. Будинок хоч і невеликий, але добротний, із садом, лазнею та всім необхідним для життя.
Побачивши його вперше, коли гостювали у знайомих, подружжя серйозно задумалося про покупку. Вони навіть пообіцяли господарям, що придбають його. Ті погодилися почекати, поки покупці зберуть потрібну суму.
Відпускні Євгена й Анни могли стати тим першим внеском, який дозволив би здійснити мрію й купити омріяний дім.
— Ні, я так більше не можу. Чекати сил немає! — Анна схопила телефон.
— Так, люба. Скучила? — ніби нічого не сталося, запитав чоловік.
— Дуже! А ти скоро додому? — ледве стримуючи себе, щоб не закричати, запитала дружина.
— Та знаєш… Ми тут із хлопцями хотіли трохи посидіти, сьогодні ж п’ятниця. Та й відпускні треба обмити, — продовжив Євген.
— Ага, ось воно що! Свято в тебе, значить. Ну, зрозуміло. А може, ти мені свої відпускні переказав? Бо господарі будинку хвилюються. Ми ж обіцяли їм гроші цього тижня, а самі мовчимо.
— Аню, тут така справа… — чоловік зам’явся, йому було непросто сказати, що грошей у нього більше немає.
— Я слухаю тебе. Слухаю. Будь сміливішим, Євгене! Ну, чого ж ти замовк, розгубився? Чи ти сміливий лише зі своєю мамою? Щедрий до нестями! Настільки щедрий, що тобі байдуже до інтересів власної родини.
— Аню, а в чому справа? — ніби навіть здивувався чоловік.
— О, а ти ще не в курсі? Та тобі ж присвоїли звання — найкращий син року! Браво, дорогий! Ти молодець! Хвалю. Тільки от чоловік і батько з тебе тепер ніякий, май це на увазі! І я теж це запам’ятаю. Обов’язково!
Анна вимкнула дзвінок. Вона знала, що Євген зараз же примчить додому, відмовившись від посиденьок із друзями. Найголовніше — тепер не брати слухавку й не відповідати на його дзвінки.
За пів години чоловік уже був удома.
— Ну, давай, дорогенький мій, розповідай. Поділися, що змусило тебе віддати таку величезну суму своїй матері й тим самим позбавити свою родину надії на купівлю будинку, — втомлено промовила Анна.
— Аню, розумієш, я не зміг. Не зміг відмовити матері. Вона так мріяла зібрати всіх своїх рідних і друзів. Адже мама ніколи, уявляєш, ніколи не святкувала свої ювілеї. Жодного разу в житті!
Анна лише важко зітхнула. Але поки мовчала.
— Мама так плакала, коли розповідала мені про своє життя. Про те, як важко їй було самій ростити мене й сестру. Скільки сил і коштів вона вклала в нас, у моє виховання. І про те, що жертвувала багатьом, навіть особистим життям. А зараз, у такому поважному віці, їй зустрівся Єгор Абрамович, і мама вважає це дивом. І на знак вдячності цьому чоловікові за турботу й увагу до неї вирішила повезти його на море.
— Яка мелодрама! Я ледь не розплакалася! — зі злістю відповіла Анна.
— Аню, ну перестань. Ти ж знаєш, що на морі вона теж давно не була. Востаннє — коли мені було років десять. Уявляєш? Ми тоді разом їздили, удвох. Я ту поїздку пам’ятаю смутно, але мама показувала старі фотографії й плакала.
— Може, мені теж заплакати? Бо я вже на межі!
— Аню, припини. Вона моя мати. І мені стало її шкода, просто по-людськи. Що вона бачила в житті? Нічого — робота, дім, турботи й постійна нестача грошей. Ростила мене, старалася. А тепер їй усміхнулося щастя. Ну що ті гроші? Це ж не найголовніше в житті. Я ще зароблю. І наш будинок зачекає. Не цей — інший знайдемо. Ну як ти? Заспокоїлася?
— Як я, питаєш? Дуже погано! Просто невимовно погано. От думаю, до кого б мені теж піти й поскаржитися на своє життя, щоб мені теж хтось дав тисяч двісті-триста. А краще — п’ятсот. Як думаєш, спрацює?
— Ти що, засуджуєш мене? Аню, невже тобі не шкода мою матір? — щиро здивувався чоловік.
— Ні, мені не шкода твою матір. Мені шкода своїх дітей. І себе. Дуже шкода себе, бо мені в чоловіки дістався такий дурень.
Анна помовчала рівно хвилину, щоб вирівняти дихання. Вона хотіла, щоб наступні слова прозвучали чітко й без зайвих емоцій.
— Зараз же, чуєш мене? Негайно телефонуй своїй матері й вимагай, щоб усі гроші, які ти їй переказав, вона повернула назад. Просто зараз!
— Аню, ну як же це?.. — чоловік усе ще не вірив, що йому доведеться так вчинити.
— Повторювати я більше не збираюся. Якщо ти цього не зробиш, то завтра я куплю нам із дітьми квитки на море. А після повернення подам на розлучення. А ти… Ти збереш свої речі й поїдеш жити до мами. Там заодно й відсвяткуєте її ювілей. Із розмахом і шиком, як вона й мріяла. І, можливо, тебе, Євгене, навіть візьмуть із собою до Сочі. Хоча навряд чи. Швидше за все, залишать доглядати мамину квартиру й годувати її котів.
— Ти ставиш мені ультиматум?
— Так, саме так. Обирай, усе у твоїх руках, — суворо промовила Анна.
— Гаразд, я це зроблю. Шкода, що доведеться засмутити маму. Яка ж ти все-таки бездушна! — із досадою сказав чоловік.
Свекруха гроші повернула, причому дуже швидко, чим здивувала Анну. Як Євгену вдалося переконати матір, так і залишилося загадкою.
Невдовзі подружжя, як і планувало, придбало будинок у селі. Із невісткою відтоді Любов Митрофанівна більше не спілкується. Але саму Анну це зовсім не засмучує. Від таких свекрух краще тримати і свою родину, і сімейний бюджет подалі. Щоб потім не було проблем.
