— Та ясна річ, ви нас не чекали, але ми ж рідня! Тож приймайте! — заявили непрохані гості й безцеремонно зайшли до будинку.
— Ох, ледве до вас дісталися! Ну й спека! І як ви тут живете? — протискуючи до передпокою величезні валізи, промовив двоюрідний брат господині Геннадій. Слідом за ним зайшла його дружина Тамара.
— Нічого не зрозумів. А… А ви тут звідки? — спитав Антон, який саме був удома сам і, відчинивши двері, навіть трохи розгубився.
— А що це в тебе такий кислий вираз обличчя? Антохо, гостей так не зустрічають. Ну так, ми не попередили про свій приїзд. Але так уже вийшло, брате, — жваво продовжив Геннадій.
— Як це звідки? З дому, звісно! — невдало пожартувала Тамара. — Усі готелі зараз забиті, та й дорого там. А на море всім хочеться. Ми що, не люди? Тож без образ, приймай гостей, Тошо!
Сьогодні Антон повернувся додому після нічного чергування втомлений і виснажений. Чоловік працював лікарем швидкої допомоги, і ця ніч видалася неспокійною. Дружини вдома вже не було, діти були в таборі. Нашвидкуруч поснідавши, він ліг спати. І саме в цю полуденну годину, коли пролунав різкий дзвінок у двері, Антон міцно спав у тиші своєї квартири.
Наполегливий дзвінок був наче грім серед ясного неба. Ще толком не прокинувшись, господар попрямував до дверей. І сміливо відчинив їх, навіть не задумуючись, хто це може бути. Хотілося швидше все з’ясувати й знову лягти спати.
За дверима стояли Геннадій і Тамара з Титовки — селища в Саратовській області, де жила вся рідня його дружини.
— Ви? А звідки?.. — отетерів Антон.
Чоловік ще не до кінця відійшов від сну, позіхав і тер очі руками. А побачене за дверима вважав мало не продовженням сновидіння.
— Як це звідки? Ну ти даєш, Тохо! — голосно зареготав Геннадій і ляснув господаря по плечу своєю великою рукою. — А чого це ти спиш у такий час? Уся країна давно вже живе активним життям, а ти байдикуєш.
— Привіт. Так уже вийшло, — до Антона почала доходити сувора реальність.
Він зрозумів, що гості перед ним цілком реальні й дуже навіть активні. І робити вигляд, що вдома нікого немає, уже запізно.
— Давай-давай, прокидайся! І допоможи нам занести валізи! — грубувато скомандував Геннадій.
— А Маша де? На роботі? — спитала Тамара, проходячи повз господаря вглиб квартири.
— На роботі. Де ж іще? — не надто привітно відповів Антон.
— Ясна річ, ви нас не чекали. Ми ж не дурні й усе розуміємо. Але! Доведеться нас потерпіти. А що робити, Антоне? Що робити? — цинічно видав Геннадій. — Ми ж родичі, а це до багато чого зобов’язує!
Тим часом він спритно розкривав свою валізу, щоб дістати домашні капці.
— Нас? — чомусь перепитав Антон.
— Вас, вас! Я зараз про тебе й Машку говорю. І вас, і нас — усіх! Сьогодні ми до вас приїхали, а завтра, хто знає, і ви до нас у селище завалитеся — відпочити від метушні.
— Та нам є де в Титовці зупинитися, вас би ми не турбували, — невдоволено відповів господар.
— О! Оце правильно кажеш, брате! А нам тут, в Анапі, більше ні до кого йти. Тільки до вас! Тож доведеться вам нас трохи потерпіти. Не в готель же нам іти, правда? Тим більше, що там усе зайнято, — гучно відреагував Геннадій.
— Не хочу здатися грубим, але нормальні люди всі поїздки планують заздалегідь і місця в готелях теж бронюють наперед, — похмуро сказав Антон.
Почувався він не дуже добре, виспатися не встиг, голова гуділа. Тому й зустрічав гостей без особливого ентузіазму.
— Слухай, Тохо, ну ти чого? Наче не радий нам. Похмурий якийсь, невдоволений. Так гостей не зустрічають. Усе, ми вже тут. І назад нас не випровадиш. Усмішку на обличчя й більше оптимізму, друже мій!
— А ви надовго приїхали? — з надією спитав господар.
— Та ні! Дні на два, ну, може, на три, — не замислюючись, промовив Геннадій.
— З такими валізами — і на два дні? Брешеш же, — не повірив господар. — Головне — заселитися, а там як піде, так? Ох і хитрий ти, Генo!
— О, здогадався? Молодець, Антохо! Теж так завжди робиш? — зрадів безцеремонний родич дружини.
— Та ні, не доводилося. Ми стараємося жити по-людськи й по совісті.
— Ну, досить про дурниці. Скажи краще, куди можна речі поставити? І де нам із Томкою спати? Тут, на цьому дивані? — діловито цікавився гість. — Ну окей, підійде. Нам тільки переночувати. Увесь інший час ми з дружиною будемо на морі — купатися, засмагати, відпочивати.
Непрохані, але впевнені в собі гості почали розпаковувати валізи, влаштовуючись на постій. А Антон пішов на кухню, звідки зателефонував дружині.
— Що ти сказав, повтори!? — не повірила Маша. — Генка з Тамаркою до нас приперлися? Ну й ну! Оце нахаби! Упізнаю братика — усе життя нахрапом пробивається. Хоч би подзвонили, попередили. Вчинили б як нормальні люди. Хоча про що це я?
— Слухай, а що тепер, наша поїздка накрилася? Ми ж у суботу планували на дачу до Несмеянових поїхати. Я вже й із чергуванням домовився. Михалюка попросив мене підмінити. Так хотілося відпочити, з друзями побачитися, а тут таке… — сумно міркував Антон у слухавку. — Тепер доведеться твою рідню розважати.
— Не доведеться! Ще чого! Не кисни. І чому це ми через них маємо свої плани міняти? — впевнено заявила дружина.
Маша, на відміну від чоловіка, мала рішучий і твердий характер. І вже знала, як діяти.
— Ну а що робити? Не виженеш же їх? — дивувався Антон.
— На скільки вони приїхали? — уточнила Марія.
— Сказали, на два-три дні. Але в них такі валізи, ніби на два тижні. Очевидно ж, що брешуть.
— От через три дні й поїдуть у мене як миленькі. Закон гостинності ніхто не скасовував, але через кілька днів їх у нашій квартирі не буде. До вихідних поїдуть. Це я тобі обіцяю!
Повернувшись із роботи, Маша застала двоюрідного брата та його дружину на кухні. Родичі весело святкували свій приїзд до моря.
Вони добряче закупилися пінним напоєм і солоною рибою різних видів та розмірів. Луска по всій кухні, густий запах пива — ось що зустріло господиню після важкого робочого дня.
— О, сестричко! Привіт, Машулю! — Геннадій спробував обійняти її руками, що пахли рибою. Але вона ухилилася.
— Привіт, привіт! Святкуєте? — невдоволено відреагувала сестра.
— Так, вирішили відпустку на морі провести. Маємо право, заслужили, так би мовити. От у вас і зупинилися. Ти ж не проти? — нахабно промовив Геннадій.
— А в нас є вибір?
— Та годі. Краще сідай із нами, Машо, випий пива, рибкою пригостися. Тут її багато. Втомилася на роботі? Антон твій чомусь відмовився з нами випити, — дивувався Геннадій.
— Бо нам із ним ще працювати й працювати. І завтра зранку знову на роботу. Але я з вами трохи посиджу. Тільки спочатку душ прийму. А ти, Тамаро, прибери тут трохи, бо навіть за стіл сідати неприємно, — докірливо сказала Маша.
Ні, їй зовсім не хотілося сидіти й пити пиво з непроханими гостями, слухаючи їхні нетверезі балачки. Але Марія мала мету. А мета, як кажуть, виправдовує засоби.
Вона вже знала, як діятиме, щоб виселити зі своєї квартири безцеремонних родичів.
На той момент, коли вона вийшла з душу, Тамара все ж прибрала кухню, і тепер господиня змогла сісти за чистий стіл.
Розмови про численну рідню тривали вже майже годину.
— Ген, а ти пам’ятаєш Олю? Ну ту, якій ти ще в десятому класі освідчувався? — раптом ніби невпопад почала Марія.
— Ольгу? Пам’ятаю, так. Але коли це було? У дитинстві, сто років тому, — безтурботно відповів Геннадій, потягуючи пиво.
— Нічого собі дитинство! Ти дещо підзабув. Ти ж до неї бігав, коли вона вже заміжня була. Чоловік — на вахті, а мій братик — до Ольги, — дивлячись на Тамару з хитрою усмішкою, продовжувала вона. — Ох і ловелас!
— Та ну, що ти? Навіщо зараз про це, я не розумію? — трохи занервував гість. — Усе давно минуло, а ти раптом згадала. І головне — навіщо? Припини, Маш!
— Та просто до слова згадалося, Гено! Я нещодавно бачила Ольгу, коли в матері гостювала. Розійшлася вона з чоловіком. Так шкода її стало. А дитина в неї, часом, не твоя, Ген? — підморгнула йому Маша.
— Та ти що? От вигадала! До чого тут я? Ну зовсім уже! Машо, думай, що говориш! Я з Томою вже п’ять років живу. А ти мені про Ольгу. Навіщо це ворушити? — уже помітно нервував Геннадій.
— Ну гаразд, гаразд… Просто згадалося.
Та Марія й не думала заспокоюватися. Вона прекрасно розуміла, що Тамара, яка приїхала до селища з міста, майже нічого не знає про бурхливе минуле свого чоловіка. Саме на цьому вона й вирішила зіграти.
— Ой, а подругу мою Анжелу пам’ятаєш? — удаючи легке сп’яніння, продовжила господиня. — Ген, та ти ж їй серце розбив. Як Анжелочка тебе кохала! Як страждала, бідолашна! Як плакала в мене на плечі! Усе, казала, йому віддала — і душу, і серце. А ти? Ех ти!
— А він що? — жваво спитала Тамара, переставши їсти.
— Генка? Та покинув її! Як тільки до нас у селище приїхала молода вчителька, так і забув про Анжелу, — охоче розповідала Маша. — На новеньку переключився.
— І що? — насторожено уточнила Тамара.
— Причарував. Генка ж у нас уміє! Усе тоді ледь до великого скандалу не дійшло. А тій учительці довелося швиденько з Титовки виїхати.
— Чому? Що сталося? — Тамара вже ледве стримувала емоції.
— Машо, та припини вже! Знайшла що згадувати! — сердито сказав Геннадій.
— Ні, Генo. Нехай твоя Тома знає, який у неї легендарний чоловік. І про те, що жінки за нього готові були на все! А про вчительку таки скажу тобі, Тамаро. Її попросили виїхати через плітки. Такі були часи. Ген, а чого ти її заміж не покликав? Гарна ж була, освічена.
— Так, усе! Досить! Ми спати. Втомилися з дороги, день важкий був. Посиділи — і годі. Пішли, чого сидиш? — покликав Геннадій дружину.
— Ну спати, то спати. А завтра договоримо, — багатозначно промовила Маша. — І, Тамаро, не поспішай лягати. Прибери тут усе й помий посуд. Не мені ж за вами це робити.
Невдоволена дружина Геннадія залишилася на кухні мити посуд, а Маша пішла до спальні. Без головного глядача, брата, продовжувати виставу вже не мало сенсу.
Наступного дня гості повернулися до квартири пізно. Увесь день були на морі.
— Ми в кафе поїли, — повідомили вони господарям.
— І чудово. Тоді просто поп’ємо чаю. Я навіть тортик купила, — підморгнула Марія Тамарі.
— Від тортика я не відмовлюся, люблю солодке, — відповіла та.
— І я теж люблю. Ну, став чайник, сестро, — погодився Геннадій.
— Як вам море, пляж? — спитав гостей Антон.
— Ой, усе просто чудово! І море, і пляж, — ділилася Тамара. — І фрукти у вас тут такі соковиті, стиглі. Не те що в нас. Гена їх просто обожнює.
— Так, братик мій любить фрукти, це правда! А якось так слив переїв, що навіть у лікарню потрапив.
— Справді? А він мені нічого не розповідав, — здивувалася дружина.
— І не розповість! Що ж він тобі розкаже? Як у лікарні закрутив роман із медсестрою Зоєю?
— Машо, знову ти? Може, вже досить? — невдоволено спитав Геннадій. — Ти вирішила всю мою біографію Томочці переповісти?
— А що я? Це все ти. Таким уже народився — до двадцяти п’яти років постійно дивував рідню своїми витівками. І знаєш, Томо, та Зоя через нього мало не сім’ю втратила. От така історія.
— Гена, як ти міг? Це правда? — Тамара сиділа бліда й пригнічена, навіть не торкнувшись частування.
— Та Машка все вигадує! Чого ти її слухаєш! — спробував віджартуватися Геннадій.
— Ні, не вигадую, брате. І ти це знаєш не гірше за мене. У мене навіть фото десь залишилися. Можу показати, хочеш, Тамаро?
— Ну ні! Усе, досить! Нам ще цього бракувало! Які фото, Машо? Ти що, з глузду з’їхала? — сердито глянув на неї Геннадій.
— А я хочу подивитися, — наполягала його дружина.
— Час спати. Ходімо, чого сидиш? — покликав він Тамару.
Наступного дня, повернувшись із роботи, Маша не знайшла вдома непроханих гостей. Не було й їхніх речей.
— З’їхали? — радісно вигукнула вона, дивлячись на Антона.
— Так. Сказали, що знайшли затишну й недорогу кімнату ближче до пляжу. Пояснили, що звідси їм далеко до моря добиратися, — усміхаючись, розповів чоловік. — А ти молодець, люба! Як ти його провчила!
— А от ти не молодець, Антоне. Скільки разів уже казала — дивитися треба у вічко, коли двері відчиняєш. Таких нахаб навіть на поріг пускати не варто. На майбутнє запам’ятай: гості — це ті, кого ми самі запросили. А всі інші нехай шукають інше місце. Зрозумів?
— Зрозумів. І сам не знаю, як так вийшло.
— От і добре. Живеш біля моря — будь уважний. Бо охочих без запрошення влаштуватися у твоїй квартирі ще буде дуже багато.
