Я попередила чоловіка, що перестану його годувати, якщо на мій день народження прийдуть його родичі
Брат і сестра зателефонували майже одночасно. Привітали мене з тридцятиріччям.
— Лізонько, люблю тебе безмежно, сестричко! Будь щаслива. Гроші я тобі вже перекинув, купи собі щось для душі, — коротко привітав мене лаконічний Антон. — А ти, як завжди? Хочеш сховатися від усіх у такий чудовий день?
— Ти ж мене знаєш, Тошо. Не люблю всю цю метушню й помпезність. Це мій день, і тільки мій! Дякую, братику, за подарунок! — відповіла я з усмішкою.
— Лізко, вітаю, нарешті тобі тридцятка! Може, вже подорослішаєш? І почнеш, як усі нормальні заміжні жінки, збирати за столом цілу купу родичів. Уже пора! — вирішила пожартувати молодша сестра, зателефонувавши слідом за братом.
— Не дочекаєшся! Ось вийдеш заміж і сама дивуватимеш нову рідню своїми пирогами та смаколиками. Це не для мене, Ірочко, і я не змінюся. Навіть не знаю, що там мені приготував Мішко і чим вирішив здивувати. А сама я вже зробила собі подарунок.
— Ну, здивуй мене!
— Оплатила стрибок із парашутом, — похвалилася я сестрі.
— Вау! Ну ти відчайдушна! Сподіваюся, з інструктором? — засміялася Іра.
— Звичайно! Я ж не ворог сама собі. Уперше ж стрибатиму. А потім уже можна буде й самій.
Пізніше зателефонувала свекруха, а за нею — золовка. Вони розсипалися в солодкавих привітаннях і бажали мені здоров’я, грошей та ще багато чого. А ще — щоб ми з Михайлом хоча б на третій рік спільного життя нарешті стали батьками.
— Єлизавето, моє найголовніше бажання — щоб ви подарували мені онука. Ти ж повинна розуміти, тобі вже тридцять, у твоєму віці давно пора ставати матір’ю, — почала Раїса Олексіївна.
— Дякую! Ми врахуємо ваші побажання, — я ніколи не сперечалася з матір’ю чоловіка, воліючи зберігати мир.
— Я не жартую, Лізо. Скільки можна! Ви з Мішею вже пожили для себе, пора подумати про дітей, — не вгамовувалася свекруха. — Сьогодні ми прийдемо до вас на святкову вечерю з нагоди твого ювілею й серйозно про це поговоримо. Я та мій чоловік, батько Міші, хочемо зробити вам чудовий подарунок, якщо ви народите спадкоємця!
Я здивовано хмикнула.
Оце так! Вони прийдуть! І хто ж їх кликав? Адже всі знають — і моя рідня, і друзі — я не святкую дні народження у звичному розумінні цього слова.
Ні, я не відмовляюся від свята. Навіщо? Але це тільки мій день! Лише мій і нічий більше! Тому я не стою пів дня біля плити, щоб приготувати десятки страв на велику компанію. Не витрачаю свої чесно зароблені гроші на ресторан, щоб запросити гостей, які говоритимуть однакові привітання та піднімати келихи за моє здоров’я.
Ще з дитинства я зрозуміла, що свої дні народження хочу присвячувати тільки собі. У школі я просила батьків повезти мене до лісу чи на річку, де тато брав напрокат човен і катав нас по воді. Пізніше, вже в університеті, я намагалася кудись поїхати цього дня — обирала невеликі подорожі до сусідніх містечок. Або з друзями йшла в гори, де зустрічала дивовижний світанок і милувалася зоряним небом.
Сьогодні ж я поїду в аероклуб, де здійсню свій перший у житті стрибок із парашутом. І дуже чекаю цього моменту!
А ось батьків чоловіка та його сестру з чоловіком я не чекаю. І з цим треба щось вирішувати.
Михайло з’явився за годину до обіду, спеціально відпросився з роботи, щоб привітати мене.
— Люба, я такий радий, що ти в мене є! Вітаю тебе з днем народження і хочу, щоб ти була щаслива! Це тобі, — чоловік вручив мені великий букет білих троянд і подарункову картку до парфумерного магазину.
— Дякую! Мені приємно, але навіщо було так витрачатися? Цілком вистачило б квітів.
Я знала, що в чоловіка зараз не найкращий період у фінансовому плані. Тому просила не перейматися подарунком. Михайло виплачував кредит за машину, яку купив два роки тому. А зарплата, як і раніше, залишала бажати кращого. Він уже змінив кілька місць роботи, але поки не знайшов ту, яка б його повністю влаштовувала.
Зате в мене кар’єра складалася дуже вдало. І це теж впливало на те, що я поки не поспішала з дітьми. За шість років роботи в нашому банку я з простого менеджера виросла до керівниці відділу.
— Я не можу без подарунка, ти ж знаєш, — усміхнувся чоловік.
— Це добре, але в мене до тебе інше запитання.
— Слухаю.
— Навіщо ти запросив сьогодні до нас своїх батьків і Ларису з чоловіком?
Михайло мовчав. Він і радий був би сказати, що не запрошував свою рідню на мій день народження, але не міг. Знав, що я завжди бачу, коли він говорить неправду.
— Насправді все було трохи не так. Я не запрошував, але коли мама сказала, що вони всі разом прийдуть тебе привітати, то не зміг відмовити. Ну як ти це собі уявляєш?
— Дуже добре уявляю. Просто кажеш чітко й зрозуміло, що ми нікого не чекаємо. Більше того, мене навіть удома не буде. Я ж тобі не сказала, що вирішила стрибнути з парашутом. Уже за годину виїжджаю.
— Що?! — розгубився Михайло. — Із парашутом?
— Ну так. Тому телефонуй і скажи, щоб не приходили.
— Ні, Лізо, я не можу… Тим більше мама з татом щось придумали. Якийсь сюрприз для нас. Ну що, ми не можемо посидіти з ними за одним столом? Чаю з тортом попити?
— Чаю з тортом? А ти купив торт? Де він? Бо я щось його не бачу, — голосно запитала я чоловіка. — Чи, може, твої його принесуть? Ах ні! Як же я забула! Це ж мій день народження. Отже, я повинна всіх сьогодні пригощати. Тільки ти забув — я ніколи цим не займалася і сьогодні теж не збираюся.
— Лізо, ну я подумав, що можна зробити виняток, — не погоджувався зі мною Михайло, і це дедалі більше напружувало.
Що він вигадав? Які ще посиденьки? Які чаї? Що це за сюрпризи від свекрів?
— До речі, що там придумали твої батьки?
— Ну, Лариска проговорилася, що вони хочуть зробити внесок на нашу майбутню дитину.
— Що? — я мало не вдавилася яблуком, яке саме їла.
— Ну коли вона народиться, розумієш? Хочуть нас зацікавити й поквапити. А до повноліття там нарахуються великі відсотки, і можна буде купити житло. Або витратити ці гроші на освіту.
— Дурниці! Такі довгострокові вкладення невигідні. Кажу тобі як спеціаліст. Але мене це мало хвилює. Дитини навіть у планах ще немає.
— Ну вони так вирішили.
— Телефонуй.
— Що?
— Телефонуй батькам і скажи, що ми їх не чекаємо, — наполягала я, намагаючись уникнути незручної ситуації.
— Я не буду. Урешті-решт, ми повинні їх прийняти, — чоловік вирішив стояти на своєму.
— Повинні? Я нікому нічого не повинна! Скажу тобі більше — я й тебе перестану годувати, якщо вони все ж таки сьогодні сюди прийдуть.
Мені довелося говорити жорстко, щоб до Михайла нарешті дійшло — не буде так, як вони всі собі придумали. Жодних сімейних посиденьок із салатами, бутербродами й запеченою куркою. Ні! Сьогодні я підкорюватиму небо! І це буде найкращий варіант МОГО свята!
— Лізо, я розумію, сьогодні твій день, але ти все ж подумай…
— А що тут думати? Вісімдесят відсотків своєї зарплати ти віддаєш банку — платиш кредит. То хто тебе годує? Я! Але я більше не робитиму цього, якщо, повернувшись увечері додому, застану тут гостей. Повторюю — мені вони не потрібні!
— Серйозно? Ти зараз не жартуєш? — усе ще не вірив чоловік, звиклий до того, що я завжди спокійна й не люблю конфліктів.
— Абсолютно серйозно. Особисто я харчуватимуся в кафе біля роботи. А ввечері… вечеряти взагалі не буду, час трохи схуднути. І врахуй — продуктів удома теж більше не буде!
— Такого я не очікував…
— А ти думай наступного разу! Час уже звикнути, що я не люблю незапланованих моментів у своєму житті. Жодних сюрпризів! Вони мене дратують. І ще — я не збираюся змінювати свої плани заради когось.
Я зібралася й поїхала в аероклуб. Спочатку хотіла покликати чоловіка із собою, щоб він порадів за мій політ. Але Мішко образився й не поїхав.
Коли ж, переповнена новими яскравими емоціями, я поверталася додому, мені зателефонувала золовка.
— Так, Лізо, такого ми від тебе не очікували. Справжня егоїстка — ось ти хто! Тобі байдуже до родини чоловіка, — почала вона сваритися.
— Так, саме так. Запам’ятайте це — я здорова егоїстка. Ще щось?
— Так! Мама так засмутилася, що навіть не хоче з тобою розмовляти. Веліла передати, що вони з татом передумали робити вам із Мішкою подарунок. Забудьте про вклад.
— Та я про нього й не згадувала. Сюрприз так і залишився сюрпризом, — мені хотілося жартувати після пережитих емоцій. А от сваритися — зовсім ні.
Золовка поклала слухавку, а мені тільки того й треба було.
Приїхавши додому, я зрозуміла, що чоловіка немає. Образившись на мене, він поїхав до батьків.
— Ну і нехай. Зараз повечеряю, прогуляюся парком і спати. Такий чудовий день народження в мене цього разу — словами не передати!
Отака я і іншою не буду.
Кому не подобається — можуть пройти повз.
