— Твоя мати припхалася до нас о шостій ранку, щоб перевірити, чи випрала я твої сорочки! І ти ще подякував їй за турботу?! Я знайшла людину, яка виставила б її за двері, а не мене! Я подаю на розлучення, мені набридло жити втрьох в одному ліжку! І тільки спробуй мене вдарити або жбурнути в мене чимось — я одразу зафіксую побої й подам не лише на розлучення, а ще й посаджу тебе! — кричала дружина, ховаючись за столом.
Олена стискала руками спинку важкого дубового стільця, ніби це був щит, що відділяв її від божевілля, яке коїлося на їхній кухні останні пів години. Її голос зривався на вереск, але в очах стояли не сльози, а суха, колюча ненависть. Вона стояла босоніж на холодній плитці, у похапцем накинутому халаті, який ще зберігав запах сну, тепер безповоротно зіпсованого.
Ігор сидів навпроти, за столом, заваленим крихтами, і незворушно мастив масло на шматок батона. Його спокій був не просто байдужістю — він був в’язким, тупим і непробивним, мов стара гума. На ньому була розтягнута майка, що відкривала обвислі руки, і всім своїм виглядом він демонстрував, що істерика дружини втомлює його значно більше, ніж ранній візит матері.
— Лєно, припини кричати, у мене від тебе мігрень починається, — пробурмотів він, відправляючи бутерброд до рота. — Мама просто заїхала перед ринком. У неї безсоння, вона літня людина. Ну, зайшла, ну, перевірила шафу. І що тут такого? Вона ж не чужа людина, вона — мама. Вона хвилюється, щоб я на роботу не пішов як опудало. Ти ж вічно забуваєш комірці відпирати, а в неї око — алмаз.
— Око — алмаз? — перепитала Олена, відчуваючи, як усередині закипає щось чорне й гаряче. — Ігорю, вона відчинила двері своїм ключем, поки ми спали! Вона зайшла до нашої спальні, увімкнула світло й почала ритися в кошику з брудною білизною! Ти взагалі чуєш себе? Я прокинулася від того, що наді мною стоїть твоя мати й трясе твоїми трусами, шукаючи сліди поганого прання! Це не турбота, Ігорю! Це хвороба!
Вона згадала той момент: клацання замка, що спросоння здалося пострілом, кроки в передпокої, і силует свекрухи, що нависав над ліжком, мов привид відплати. І перше, що сказав Ігор, продерши очі, було не: «Мамо, вийди», а: «Доброго ранку, мамо, чаю будеш?». Це «чаю будеш» остаточно добило Олену.
Ігор важко зітхнув, ковтнув уже холодного чаю і нарешті подивився на дружину. У його погляді читалося щире нерозуміння. Для нього межі були чимось абстрактним, що існувало в інших всесвітах, але тільки не у світі, де панувала Тамара Петрівна.
— Ти перебільшуєш, — буркнув він, витираючи губи тильним боком долоні. — Вона просто господарська. А ти, замість того щоб подякувати за те, що вона принесла нам плямовивідник, влаштувала скандал. Їй же образливо. Вона для нас старається, усе життя поклала…
— Та начхати я хотіла на її плямовивідник! — Олена смикнула стілець, і ніжки неприємно заскреготіли по підлозі. — Я хочу ходити по своїй квартирі в трусах і не боятися, що з-за рогу вискочить твоя матуся з ревізією! Я хочу бути дружиною, а не квартиранткою в гуртожитку!
Ігор скривився, ніби від зубного болю. Тема особистого простору була для нього табуйованою, якщо йшла всупереч інтересам матері.
— Не починай, га? — він махнув рукою, ніби відганяючи настирливу муху. — Вічно ти всім незадоволена. То суп не такий, то мама рано прийшла. Живемо як люди, квартира є, їжа є. Чого тобі не вистачає? З жиру бісишся.
Олена завмерла. Вона дивилася на цього чоловіка, з яким прожила п’ять років, і бачила перед собою зовсім чужу людину. Опливле обличчя, бігаючі очі, вічно опущені плечі. Куди подівся той хлопець, за якого вона виходила заміж? Чи його й не було? Був лише проєкт Тамари Петрівни, який вона тимчасово здала в експлуатацію, але забула передати пульт керування.
— Мені не вистачає чоловіка, Ігорю, — тихо, але чітко промовила вона. — Чоловіка, який, якщо його мати о шостій ранку вривається до спальні, бере її за комір і виставляє за двері, а потім міняє замки. А не пропонує їй чай і не обговорює з нею колір моїх нічних сорочок.
— Ну, знаєш! — Ігор грюкнув долонею по столу. Чашка дзенькнула. — Це вже занадто. Маму — за комір? Ти зовсім з глузду з’їхала? Ніхто так із батьками не поводиться!
— Андрій би повівся, — вирвалося в неї.
Ігор завмер. Його обличчя повільно почало наливатися червоним, починаючи з шиї. Він знав це ім’я. Чув його в розмовах Олени з подругами, бачив у її телефоні, коли нишком перевіряв повідомлення за порадою мами. Але ніколи раніше воно не звучало ось так — як приклад, як докір.
— Який ще Андрій? — голос Ігоря став хрипким. — Той самий, із роботи?
— Так, той самий, — Олена випросталася, відпускаючи стілець. Страх зник, поступившись місцем злому азарту. — Він знає, що таке особистий простір. Він знає, що таке повага. І коли я розповіла йому про минулий візит твоєї мами, він не сміявся. Він запитав, чому я досі тут. І знаєш що? Я не знайшла, що відповісти.
— То ти, виходить, із ним… обговорюєш нашу сім’ю? — Ігор повільно підвівся. Стілець із гуркотом відлетів назад. Його кулаки стиснулися. — З якимось чужим мужиком перемиваєш кістки моїй матері? Поки я на заводі горбачуся?
— Я з ним не просто обговорюю, Ігорю, — Олена дивилася йому просто в очі, бачачи, як у них розгорається тупа, звірина лють. — Я з ним почуваюся живою. А з тобою я почуваюся експонатом у музеї імені твоєї матусі. Я йду. Речі заберу потім.
Ігор зробив крок до неї, обходячи стіл. Його дихання стало важким, уривчастим.
— Нікуди ти не підеш, — прогарчав він. — Ти моя дружина. І поки я не дозволю, ти з цієї квартири не вийдеш. Ану давай телефон сюди! Зараз ми мамі подзвонимо, розкажемо, яка ти в нас «свята».
Він схопив зі столу смартфон, пальці тремтіли, не потрапляючи по іконках. Олена відступила до виходу з кухні, але Ігор перекрив їй дорогу своїм масивним тілом.
— Алло? Ігорчику? Що сталося, синочку? — голос Тамари Петрівни, посилений динаміком гучного зв’язку, увірвався до кухні, миттєво заповнивши собою весь простір.
— Мамо, вона йде, — випалив Ігор. — Каже, що я не мужик, а ти нам жити заважаєш.
На секунду в слухавці повисла тиша, важка, мов передгрозове небо. Олена, скориставшись заминкою чоловіка, спробувала прошмигнути повз нього в коридор, але Ігор зреагував миттєво. Він ступив убік, перекривши єдиний вихід.
— Що?! — заверещала слухавка. — Не пускай її! Чуєш мене? Не смій випускати її з квартири!
— Не пускаю, мамо, стою у дверях, — відзвітував Ігор, дивлячись на Олену з мстивим задоволенням.
— Нічого я не брала, — тихо, але твердо сказала Олена, дивлячись прямо в скляні очі чоловіка. — У мене є своя зарплата. Відійди від дверей, Ігорю. Мені треба вийти.
— Покажи сумку, — процідив він, простягаючи руку. — Мама права. Ти могла що завгодно винести.
— Ти зовсім збожеволів? — Олена відступила назад. — Там лише мій паспорт і телефон! Ігорю, отямся! Я тікаю від вас, як від чуми!
— Не слухай її, синочку! — заверещала Тамара Петрівна. — Не випускай її!
Обличчя Ігоря перекосилося. Його рука сіпнулася, але він поки стримався, лише з силою вдарив кулаком по стіні поруч із головою Олени. Штукатурка посипалася їй на плече дрібною крихтою.
— Я зараз викличу поліцію, Ігорю, — сказала Олена крижаним тоном. — Якщо ти мене не випустиш.
— Поліцію? На чоловіка? — нервово засміявся він. — Викликай.
І в цей момент Олена зрозуміла: якщо вона не піде зараз — вона не піде вже ніколи.
Вона різко штовхнула його в груди, рвонула двері й вибігла в коридор. Позаду гримів крик Тамари Петрівни, а Ігор уже кинувся слідом.
— Лєна! Повернися!
Але вона вже бігла вниз сходами — босоніж, у халаті, стискаючи сумочку так, ніби в ній було все її життя.
Вона вискочила з під’їзду в холодний ранок і тільки тоді дозволила собі зупинитися. Повітря обпікало легені, серце калатало в горлі, але вперше за багато років вона почувалася живою.
Телефон у сумці завібрував. На екрані було повідомлення від Андрія:
«Я поруч. Якщо тобі потрібна допомога — просто скажи».
Олена заплющила очі. А потім уперше за довгий час усміхнулася.
