«Гідно провчила любителів новорічної халяви. Запам’ятають надовго!»
— Я щось не зрозуміла, це такий святковий жарт? — із витягнутим від здивування обличчям запитала Тамара, зайшовши до вітальні.
Жінка виглядала розгубленою й не могла приховати обурення.
А ще хвилину тому зовиця, ввалившись до передпокою Поліни та Івана разом зі всім своїм сімейством, була дуже веселою. Голосно виголошуючи новорічні привітання й розсипаючи навколо різнокольорове конфеті, Тамара чекала від господарів відповідної реакції.
Вже кілька років поспіль усією родиною вони приходили без запрошення святкувати Новий рік до рідного брата. І цей рік не став винятком.
— Що сталося, Поліно? Якщо це жарт, то дуже невдалий, — стоячи посеред кімнати, голосно сказала Тамара.
— Та які тут жарти! Я, знаєш, теж у здивуванні. Ваня мене запевнив, що цього разу все буде інакше. І я нарешті почуватимуся гостею у власному домі, а не кухаркою та прибиральницею.
Зовиця безглуздо кліпала очима, поглядаючи на порожній стіл. А потім із таким самим розгубленим виглядом зайшла на абсолютно чисту, без жодного натяку на їжу, кухню господарів.
Духовка була вимкнена, а на обробному столі не було нічого! Не чекали свого часу варені овочі для салатів, не стояли банки із зеленим горошком, кукурудзою, маринованими грибами й огірками, щоб потрапити до якоїсь страви. Не знайшла Тамара копченої ковбаси й апетитного сиру, ароматний слабосолений оселедець не ховався під своєю звичною буряковою «шубою». Кухня Поліни була ідеально чистою. Навіть стерильною, мов операційна.
Та й сама господиня виглядала зовсім недоречно для такої дивної ситуації. На Поліні була розкішна блискуча сукня з глибоким декольте, на голові — святкова зачіска, а на обличчі — яскравий макіяж. Словом, зараз вона більше нагадувала артистку, а не привітну господиню, яка клопочеться біля столу. А враховуючи, що столу взагалі не було, її вигляд здавався просто викличним.
Діти Поліни та Івана — двоє хлопчаків — лежали на дивані перед телевізором і хрустіли сухариками з пакета.
— А ти це… чого? — розгублено протягнула Тамара. — Де стіл? Коли готуватимеш? До Нового року вже зовсім мало часу залишилося!
У здивуванні обходячи квартиру невістки й брата, Тамара сподівалася знайти хоч якийсь натяк на майбутнє застілля. Усе було марно — ніде навіть їжею не пахло.
Тим часом чоловік і діти Тамари, звільнившись у маленькому передпокої від верхнього одягу й скинувши все великою купою біля вхідних дверей, з’явилися у вітальні. Вони теж засмутилися, що не вийде одразу сісти за святково накритий стіл. Апетит у них неабияк розігрався після прогулянки зимовою вулицею та веселого катання з гірки.
— Я теж здивована не менше за тебе, Томо. Навіть не знаю, що й думати, — видала дивну для зовиці фразу господиня. — Чому ви прийшли так пізно і чому не принесли жодних продуктів?
Своїми питаннями Поліна ще більше збила Тамару з пантелику, і та довго дивилася на невістку нерозуміючим поглядом. А потім відповіла питанням на питання.
— А де Ванька? І про продукти я не зрозуміла. У вас що, проблеми з грошима? Чи ви з моїм братом розучилися готувати?
— Твій брат сьогодні працює. Обслуговує якийсь корпоратив у готелі. Знаєш, цього року хороші шеф-кухарі на вагу золота. Пообіцяли добре заплатити, от він і не зміг відмовитися.
— Працює? — ще більше розгубилася Тамара.
— Так. Звільниться десь за годину до Нового року. Так сказав. Якщо встигне до бою курантів — уже добре, — спокійно відповідала Поліна, з цікавістю розглядаючи свій яскравий манікюр.
— Ну молодець, нічого не скажеш! У нього повен дім гостей, а він гроші заробляє. Так, брат підвів нас усіх.
— Мамо, ми вже їсти хочемо, — почали нити діти Тамари й Сергія. — Коли сядемо за стіл?
— Та зачекайте ви! — гаркнула вона на них. — Сергію, займи поки чимось дітей, а то взагалі незрозуміло, що тут відбувається.
— Ні, ну правда! — Сергій теж був без настрою й навіть не намагався цього приховати. — Уже ж пора щось випити. Святковий вечір, а ми сидимо без нічого. Усі давно веселяться, а тут ні компанії, ні випивки, ні закуски. Поліно, що за справи? Коли Ванька повернеться? Може, подзвонити йому? Нудно якось. Не по-святковому.
— Дзвони, але це марно. Іван працює. Йому зараз не до розмов, — із простодушною усмішкою відповіла Поліна.
— Ну гаразд, із Ванькою все зрозуміло. Знову весь у роботі. А ти чого вже вирядилася, як на сцену, якщо стіл навіть не накритий? — діловито запитала Тамара у невістки. — Діти їсти хочуть. Та й нам уже пора щось випити й перекусити. Щось ти цього року запізнилася, люба. Зазвичай до цього часу в тебе вже все готове.
— А я й не збиралася цього разу нічого готувати. Мені чоловік сказав — усе, цього року відпочивай. Тамара буде готувати й накривати стіл, її черга, — радісно промовила Поліна, підійшовши до кульмінації цього вечора.
— У сенсі — не збиралася? — зовиця здивовано витріщила очі й закричала на всю квартиру. — Що це за натяки про продукти й про те, що я пізно прийшла й нічого не принесла? Ви вирішили нас розіграти?
— Це не натяки, Тамаро. Мене чоловік запевнив — цього року стіл накриваєте ви. Так, квартира у вас маленька, площа не дозволяє запросити гостей до себе. І я розумію, чому ви знову в нас. Але цього року все, що стосується столу — їжа, закуски й напої — на вашій із чоловіком совісті, — мило усміхаючись гостям, сказала Поліна. — Брат тобі про це говорив?
— Ні, звісно! З чого б це? Та й немає в нас таких грошей, щоб усіх годувати й поїти! У нас троє дітей, забула? І заробляємо ми не так, як шеф-кухарі! Ванька що, вирішив так пожартувати? Чи це ти щось вигадала, Поліно?
— Ні, це не жарти! — продовжила господиня. — Кілька років поспіль ви приходите сюди, як у ресторан. Тільки там за все треба платити, а тут — ні. Усією своєю дружною родиною ви сідаєте за вже готовий стіл і так само дружно йдете додому, добре повеселившись. А нам потім доводиться все прибирати й мити після вас.
Поліна бачила, як не подобаються її слова сестрі чоловіка, але продовжила. Сьогодні вона вирішила покласти край цій безцеремонності й провчити нахабних родичів.
— Так, я завжди йшла вам назустріч, Тамаро. Розуміла, що ви вп’ятьох тулитеся у маленькій квартирі, майже один в одного на головах. Я щороку погоджувалася приймати вас тут. І наша трикімнатна квартира завжди була для вас відкрита. Ви без сорому користувалися нашою гостинністю. Усі свята — і влітку, і взимку — ви проводили в нас. І якщо не можна було поїхати на природу, то за звичкою їхали сюди, у нашу квартиру.
— І що? Ти надривалася, чи що? — від злості Тамара вже не контролювала себе й грубила невістці.
— Ні, Тамаро, я не надривалася. Але більше цього не буде. Досить! Хочете святковий стіл — накривайте самі. Он кухня, йди й готуй. А я цього року відпочиваю, маю право! — з цими словами Поліна демонстративно сіла в крісло й відвернулася до телевізора.
Зовиця невдоволено підійшла до холодильника й, відчинивши його, вигукнула:
— Та тут же нічого немає! З чого я маю готувати?
— Правильно, там нічого немає, бо я нічого не купувала. Іван мене запевнив, що столом займетеся ви із Сергієм, — усміхнулася Поліна, тримаючись гідно в такій непростій ситуації.
— То й випити нічого немає? — ще більше засмутився Сергій, зрозумівши, до чого хилить господиня.
— А чим я дітей годуватиму? Вони ж голодні після морозу! Ми спеціально вдома їх не годували, думали, що тут усього повно, — обурилася Тамара. — Ти що, не могла мені телефоном сказати, що ви тут голодування влаштували?
— Я була впевнена, що ви з Іваном усе обговорили. Уперше чую, що ти не в курсі. А дітям можу запропонувати сухарики. Он мої із задоволенням хрустять, подивись.
— Ти що, знущаєшся? Новий рік, а вона нас сухарями пригощає! — Тамара розпалювалася дедалі більше. — З глузду з’їхала? Я зараз подзвоню Ваньці й спитаю, що це за справи!
Схопивши мобільний, вона спробувала додзвонитися братові.
У цей час Іван завершував приготування святкового столу. Побачивши на екрані номер сестри, чоловік задоволено усміхнувся й промовив:
— Ну все, процес пішов!
— Ну що, не додзвонилася? Я ж казала — Івану ніколи, він не візьме слухавку. Ну як, діти, дати вам сухариків? — запитала Поліна у племінників.
— Та припини вже знущатися! — із досадою вигукнула зовиця.
— А більше все одно нічого немає, — безтурботно відповіла Поліна. — Хоча… Є сира картопля і качан капусти. Здається, ще морква, штуки три. Підійде?
— Слухай, а випити точно немає? — дедалі більше сумував чоловік Тамари, поглядаючи на розлючену дружину й голодних дітей. — Треба ж нерви заспокоїти. Ти впевнена?
— Ні, алкоголю не тримаємо. Купуємо тільки на свята.
— Так свято ж, — із надією дивлячись на господиню, сказав Сергій. — Може, я пошукаю? Де зазвичай Іван тримає спиртне?
— Ніде. Можеш не шукати, марно.
— І шампанського немає? Новий рік же!
— Ні, ну це вже ні в які ворота! — істерила зовиця. — Так знущатися з рідні! Над дітьми! У мене в голові не вкладається!
Через деякий час, усвідомивши марність своїх випадів, вона демонстративно попрямувала до дверей.
— Пішли вдягатися, нічого тут сидіти! — крикнула звідти дітям. — До бабусі поїдемо. Там нас хоч чимось пригостять. Так, у пенсіонерки стіл буде скромний, але там хоча б не знущатимуться!
— Ой, ні! Тільки не туди! — простогнав Сергій. — Там точно й краплі не вип’єш. Все, пропав Новий рік! Теща мене зараз замучить.
— Не ний! Моя мама йому не догодила. Яке горе — випити не дозволяє. Зате хоч один Новий рік зустрінеш тверезим, а не догори дриґом, як зазвичай. Збирайся, чого став? Ти ще мені нерви мотатимеш!
Гості почали вдягатися, лаючи негостинних господарів на чому світ стоїть.
— Я тобі, Поліно, ніколи цього не забуду! — крикнула, йдучи, зовиця. — І цієї підлості не пробачу! Запам’ятай!
— І дуже добре, — відповіла Поліна, коли двері за непроханими гостями зачинилися. — Саме цього я й хотіла.
— Ну що, любий, твій план успішно втілено в життя. Зараз викличемо таксі й поїдемо з дітьми до тебе, — подзвонила чоловікові Поліна. — У тебе все готово?
— Звісно! Чекаю вас! Давайте швидше! Приїдеш — розкажеш, як усе минуло.
У цей час Іван на дачі, яку орендував на Новий рік у колеги, вже накрив розкішний стіл, добре натопив піч і лазню, прикрасив будинок і двір новорічними гірляндами.
— Ого! Як у казці! — вигукнули діти, щойно зайшли на подвір’я.
— Оце я розумію — справжнє свято. Дякую тобі, коханий, за нього, — обіймаючи чоловіка, сказала Поліна. — Ну що, діти, пора до столу? А то куранти скоро проб’ють, і настане Новий рік.
— Ви? — здивувалася мати Тамари, побачивши доньку та всю її сім’ю на порозі. — А я вас і не чекала… У нас тут посиденьки з подругами. Вам, мабуть, і не цікаво буде…
— Нічого, ми постараємося всіх розважити, — суворо промовила Тамара, впевнено заходячи до квартири матері. — Зараз розберемося.
