Стара дерев’яна церква в Ялинівці пахла ладаном, бджолиним воском і важким людським осудом. Аліна йшла до вівтаря сама. Її батько зник ще до світанку — чи то не наважився подивитися людям у вічі після всього, що сталося, чи знову шукав забуття в алкоголі. Мама померла три роки тому, і зараз дівчина вперше подумала, що, можливо, це навіть милосердя — не бачити того приниження, яке випало на долю доньки.
Кожна лавка в храмі була зайнята. Здавалося, пів містечка зібралося тут не для того, щоб порадіти за молоду, а щоб подивитися на чужу драму. Маргарита Левченко, дружина місцевого бізнесмена, демонстративно шепотіла щось своїй подрузі, прикриваючи рота хустинкою. Хлопці Мельників насмішкувато перезиралися із задніх рядів. Навіть отець Василь виглядав напруженим, ніби сам не схвалював цього шлюбу, але не міг відмовитися проводити обряд.
Біля вівтаря стояв Роман Гайдай.
Він був вищим і кремезнішим, ніж Аліна пам’ятала з рідкісних зустрічей на ринку. Широкі плечі, засмагла від гірського вітру шкіра, сильні руки людини, яка звикла багато працювати. На ньому була проста, але акуратно випрасувана біла сорочка. Темне волосся гладко зачесане назад, а на підборідді виднівся свіжий поріз після гоління. Він стояв нерухомо, ніби чужий серед усього цього людського осуду, і вперто не дивився їй в очі.
Здавалося, він почувався не менш самотнім, ніж вона.
— Дорогі у Христі брати і сестри… — почав отець Василь, але його голос лунав без звичної святковості.
Аліна майже не чула молитви. У голові билася паніка. Її батько загруз у боргах перед людьми, з якими не сперечаються. Роман заплатив величезні гроші, закривши всі розписки й урятувавши родину від повного краху.
Натомість батько пообіцяв йому руку своєї єдиної доньки.
Продана.
Саме це слово, хоч ніхто й не вимовляв його вголос, стояло зараз між усіма присутніми.
— Чи береш ти, Романе, цю жінку, Аліну, за свою законну дружину?
— Беру, — тихо відповів він.
— А чи береш ти, Аліно…
Вона відкрила рот, але слова застрягли в пересохлому горлі. У храмі запанувала нестерпна тиша. Хтось демонстративно кашлянув.
Роман уперше підняв погляд і подивився прямо на неї. У його очах не було ані зверхності, ані нетерпіння. Лише втомлена, важка стриманість.
Який у неї був вибір?
— Беру… — ледь чутно прошепотіла вона.
— Тож оголошую вас чоловіком та дружиною. Можете поцілувати наречену.
Аліна завмерла. Усе її тіло стиснулося від страху. Вона чекала грубого, владного дотику, якого так боялася.
Але Роман лише ледь нахилився і коротко поцілував її в чоло.
Обережно. Стримано. Майже по-батьківськи.
Він одразу відступив назад.
— Усе, — тихо сказав він.
Біля церкви на них чекав старий позашляховик, заляпаний гірською багнюкою. Жодних стрічок, музики чи святкового кортежу. Лише проста робоча машина.
— І це все? — вирвалося в Аліни раніше, ніж вона встигла стриматися.
Роман поклав руку на дверцята й спокійно запитав:
— А ти чекала чогось іншого?
Вона не відповіла.
Вони їхали мовчки. Дорога дедалі вище піднімалася в Карпати. Смереки щільно підступали до узбіччя, утворюючи темний зелений коридор. У салоні було холодно, і єдиним звуком залишалося рівне гудіння двигуна.
Аліна крадькома дивилася на чоловіка поруч.
Його руки були вкриті старими подряпинами й мозолями. На пальці не було обручки. На її — теж.
— Далеко ще? — тихо спитала вона.
— Година дороги.
— Ти часто буваєш у місті?
— Ні.
І знову мовчання.
Її лякало абсолютно все. Що чекає попереду? Яким буде її нове життя? Чого він захоче від неї цієї ночі?
— Маю дещо сказати, — раптом озвався Роман.
Вона напружилася.
— Мій дім невеликий. Не розкішний. Але там тепло й спокійно.
— Я не гостя, — гірко відповіла Аліна. — Я твоя дружина.
Він здригнувся, ніби це слово зробило йому боляче.
— Так… — тихо сказав він. — Напевно.
Коли вони дісталися хутора, у дівчини перехопило подих.
Дерев’яний будинок стояв серед гірської долини, оточений густим лісом. Поряд — стайня, невелика огорожа для коней і кілька господарських будівель. І більше нічого. Жодної душі навколо.
Лише тиша. Гори. І самотність.
— Ласкаво просимо додому, — тихо промовив Роман.
Усередині будинок виявився простим, але дуже чистим. У великій кімнаті стояли масивний дерев’яний стіл, стара піч і потертий диван. Від вітальні вели двоє дверей.
— Твоя кімната — ліворуч, — сказав Роман. — Моя — праворуч. На твоїх дверях є засувка. Зсередини.
Аліна здивовано подивилася на нього.
— Навіщо?..
— Бо в тебе має бути вибір, — відповів він спокійно. — Я розумію, що люди думають про все це. Але ти тут не ув’язнена.
Він поставив її сумку біля дверей.
— Якщо тобі буде спокійніше — зачиняйся щовечора.
Аліна не знала, що сказати. Це було зовсім не схоже на те, чого вона очікувала.
— Ти голодна? — спитав Роман.
— Ні.
— Добре. Але на кухні є вечеря. Якщо передумаєш.
Він невпевнено провів рукою по волоссю.
— Я не дуже вмію говорити… Але якщо тобі щось буде потрібно — просто скажи.
Після цього він пішов до своєї кімнати, залишивши її саму посеред чужого дому.
Тієї ночі Аліна не могла заснути. Вона лежала на ліжку у весільній сукні й прислухалася до кожного звуку: до вітру за вікном, до потріскування дерева, до важких кроків Романа в сусідній кімнаті.
Вона чекала, коли ручка дверей смикнеться.
Коли він перевірить засувку.
Коли прийде вимагати те, за що, як їй здавалося, заплатив.
Але двері залишалися нерухомими.
Минали години.
Місячне світло повільно ковзало по дерев’яній підлозі, і поступово Аліна почала усвідомлювати: можливо, Роман Гайдай справді мав на увазі кожне слово, яке сказав…
