Запізнилася на важливу співбесіду, допомагаючи літньому чоловікові просто посеред вулиці! А коли мати-одиначка відчинила двері кабінету директора, то не повірила власним очам…
Дарина дивилася на екран старенького смартфона, де світився залишок коштів на банківській картці. Вона важко зітхнула й поклала телефон на кухонний стіл. Сума була зовсім невеликою, а знайти хорошу роботу в Києві виявилося набагато складніше, ніж вона уявляла.
Жінка подумки перебрала список найнеобхідніших покупок і спробувала себе заспокоїти. У морозилці ще залишалася курятина та трохи домашніх вареників, які передала мама. У шафці стояли гречка й вівсянка. Отже, кілька днів вони ще якось протримаються.
— Мамо, а ти куди йдеш? — із кімнати вибігла п’ятирічна Софійка й тривожно подивилася на неї.
— Сонечко, мама їде на співбесіду. Шукати роботу, — лагідно відповіла Дарина, намагаючись приховати хвилювання. — А до тебе зараз прийде тьотя Олена з Матвійком. Будете гратися.
— Ура! А Персика принесуть? — одразу пожвавішала дівчинка.
Персиком звали рудого кота сусідки Олени. Жінка погодилася посидіти із Софійкою, поки Дарина поїде через усе місто на співбесіду. Дорога з лівого берега до центру займала чимало часу.
Минуло трохи більше двох місяців відтоді, як Дарина разом із донькою переїхала до Києва з Фастова. Іноді вона сварила себе за цей ризикований крок — оренда квартири, витрати на життя, постійний страх залишитися без грошей. Але повертатися назад вона не хотіла.
У рідному місті на неї чекало лише минуле, від якого вона так довго намагалася втекти.
Попри дві вищі освіти й хороші оцінки, знайти гідну роботу без знайомств було непросто. А вдома ще залишалися мама й молодша сестра, яким теж потрібна була підтримка.
— А я хочу свого котика, — тихо сказала Софійка, надувши губи.
Дарина сумно усміхнулася.
У Фастові в них залишилися кіт Мурчик і маленька собачка Кнопка. Донька дуже сумувала за ними.
— Ми зараз живемо в орендованій квартирі, зайчику, — м’яко пояснила вона. — А господиня не дозволяє тримати тварин.
— Навіть папужку?
— Навіть папужку.
Насправді Дарину зараз хвилювали зовсім не домашні улюбленці. Найбільше її лякала відсутність стабільного заробітку. Гроші танули занадто швидко.
Дзвінок у двері перервав її думки.
На порозі стояла сусідка Олена з сином Матвійком і пакетом ще теплих пиріжків.
— Ну що, готова підкорювати столицю? — усміхнулася вона.
Дарина глибоко вдихнула й кивнула.
Їй подобався Київ — шумний, швидкий, складний. Це місто лякало й водночас давало надію. Вона розуміла: якщо витримає тут — зможе все.
Одягаючи піджак, Дарина машинально намацала в кишені маленький флакон заспокійливого. До співбесіди залишалося трохи більше двох годин.
— На яку посаду йдеш? — поцікавилася Олена.
— Помічник керівника відділу в компанії «УкрПродПостач». Кажуть, їм терміново потрібна людина в офіс.
— Зарплата хоч нормальна?
— Обіцяли, що на життя вистачить. А далі — побачимо.
— Тримайся за це місце, — серйозно сказала сусідка. — Зараз хорошу роботу знайти непросто.
Дарина лише кивнула.
За п’ятнадцять хвилин вона вже спускалася в метро на станції «Позняки». Попереду була довга дорога через усе місто — до Печерська, де знаходився офіс компанії.
Вона стояла в переповненому вагоні й подумки повторювала можливі відповіді на запитання роботодавця.
Їй дуже потрібна була ця робота.
Коли Дарина вийшла з метро й поспішила вулицею до офісного центру, часу залишалося обмаль.
І саме тоді вона помітила натовп біля тротуару.
Літній чоловік у дорогому костюмі повільно осідав на землю, хапаючись рукою за груди. Люди проходили повз, лише швидко озираючись.
Дарина завмерла лише на секунду.
А потім кинулася до нього.
— Вам погано? Чуєте мене? — схвильовано запитала вона.
Чоловік ледве кивнув.
Вона одразу викликала швидку, допомогла йому сісти й залишилася поруч, хоча дорогоцінні хвилини невблаганно спливали.
— Не їдьте… — тихо прошепотів старий, важко дихаючи. — Мені вже краще…
— Я не залишу вас самого в такому стані, — твердо відповіла Дарина.
Швидка приїхала лише за двадцять хвилин.
Коли медики нарешті забрали чоловіка, Дарина подивилася на телефон — вона катастрофічно запізнювалася.
Усю дорогу до офісу їй хотілося плакати від безсилля.
Вона була впевнена: цього шансу вже втрачено.
Та несподівано адміністратор повідомила, що співбесіду трохи перенесли через термінову нараду керівництва.
Дарина не повірила власним вухам.
А за кілька хвилин, відчинивши двері великого кабінету, вона раптом застигла на місці.
У кріслі генерального директора сидів той самий чоловік, якому вона допомагала посеред вулиці.
Він одразу впізнав її.
— Це ви… — тихо промовив чоловік і навіть підвівся назустріч. — Я думав, ви вже не прийдете.
Дарина розгублено стиснула папку з документами.
А літній директор раптом усміхнувся.
— Людину, яка не пройшла повз чужу біду, я готовий взяти на роботу вже сьогодні.
Але коли він відкрив її паспорт і побачив адресу реєстрації, усмішка миттєво зникла з його обличчя…
Дарина вийшла з метро на Печерську й одразу відчула, як серце закалатало швидше. Високі скляні будівлі навколо здавалися їй чужими та холодними. Люди поспішали повз із дорогими кавами в руках, не дивлячись одне на одного. Вона міцніше стиснула ремінець старої сумки й перевірила час на телефоні. До співбесіди залишалося трохи більше двадцяти хвилин.
Їй потрібно було лише перейти широкий проспект і пройти ще кілька кварталів.
Та раптом біля пішохідного переходу стався переполох. Хтось скрикнув. Люди почали озиратися, але майже ніхто не зупинявся. Просто посеред тротуару літній чоловік у дорогому темно-сірому костюмі різко похитнувся і почав осідати на землю.
У його руках випав шкіряний портфель.
Дарина завмерла лише на мить.
— Господи… — прошепотіла вона й кинулася вперед.
Чоловік уже майже втратив свідомість. Його обличчя стало попелясто-сірим, а пальці судомно стискали груди. Повз проходили десятки людей, але більшість лише ковзала байдужими поглядами й поспішала далі.
— Викличте швидку! — голосно крикнула Дарина.
Якийсь хлопець у навушниках нарешті дістав телефон.
Дарина опустилася навколішки просто на холодний асфальт.
— Ви мене чуєте? — схвильовано спитала вона, підтримуючи чоловікові голову.
Той важко розплющив очі.
— Таблетки… у кишені… — ледве прошепотів він.
Тремтячими руками вона знайшла маленький футляр і дістала пігулки. Чоловік насилу проковтнув ліки, а тоді заплющив очі, важко дихаючи.
Хвилини тягнулися нестерпно довго.
Дарина нервово поглядала на телефон. Час ішов. Вона вже майже безнадійно запізнювалася на співбесіду.
Але піти зараз означало б залишити безпорадну людину просто на вулиці.
— Тримайтеся… швидка вже їде, — тихо сказала вона.
Нарешті почувся звук сирени.
Медики швидко підбігли до чоловіка, почали ставити запитання й перевіряти тиск. Один із лікарів обернувся до Дарини:
— Ви родичка?
— Ні… просто допомогла.
— Добре, що не пройшли повз. Іще трохи — і наслідки могли бути значно гіршими.
Дарина лише кивнула.
Чоловіка вже заносили до машини, коли він раптом схопив її за руку.
— Ваше ім’я… — хрипко вимовив він.
— Дарина.
Він подивився на неї уважно й ледве помітно кивнув.
— Дякую вам…
Дверцята швидкої зачинилися.
А Дарина залишилася стояти посеред шумної вулиці, дивлячись услід машині. Потім різко згадала про співбесіду.
— Боже… — вона глянула на годинник і відчула, як усередині все обірвалося.
Запізнення майже на сорок хвилин.
У таких компаніях після цього навіть не розмовляють із кандидатами.
Проте Дарина все одно побігла.
Вона задихалася, коли нарешті зупинилася біля величезного бізнес-центру зі скляним фасадом. На вході її зустріла сувора адміністраторка.
— Ви до кого?
— На співбесіду… Дарина Коваль… я запізнилася, але…
Жінка щось перевірила у комп’ютері й несподівано сказала:
— Вам пощастило. Зустріч перенесли на годину через форс-мажор у директора. Тридцять другий поверх.
Дарина ледь не втратила дар мови.
— Дякую…
Вона зайшла до ліфта на ватяних ногах.
На тридцять другому поверсі її провели до просторої приймальні з панорамними вікнами. Секретарка чемно посміхнулася:
— Зачекайте хвилинку. Генеральний директор уже готовий вас прийняти.
Дарина нервово поправила піджак.
Двері кабінету відчинилися.
— Проходьте.
Вона ступила всередину… і завмерла.
За великим дерев’яним столом сидів той самий літній чоловік, якого вона пів години тому рятувала на вулиці.
Тепер він виглядав значно краще, хоча обличчя ще залишалося блідим.
— Ви?.. — видихнула Дарина.
Чоловік усміхнувся втомлено, але тепло.
— Здається, доля сьогодні вирішила нас познайомити двічі.
Вона не могла повірити власним очам.
— Сідайте, Даринo, — м’яко промовив він. — Мене звати Олександр Сергійович. І, чесно кажучи, після того, що ви зробили, я вже готовий взяти вас на роботу без жодних додаткових запитань.
У Дарини защеміло в грудях.
Вперше за довгі місяці їй захотілося просто сісти й заплакати від полегшення.
Олександр Сергійович відкрив її резюме, уважно переглянув документи, а тоді простягнув руку:
— Ваш паспорт, будь ласка. Для оформлення.
Дарина дістала документ із сумки.
Чоловік розгорнув сторінку з пропискою… і раптом застиг.
Його обличчя різко змінилося.
Погляд став важким і стривоженим.
— Фастів?.. Вулиця Польова?.. — тихо перепитав він.
Дарина здивовано кивнула.
А тоді директор повільно дістав із внутрішньої кишені старий потертий медальйон на тонкому ланцюжку.
Коли він відкрив його, Дарина відчула, як земля буквально йде з-під ніг.
Усередині була фотографія її покійного батька…
