Коли ворота ВК-12 зачинилися за спиною Таїсії Заозерної, падав не просто дощ. Із неба сипалася крижана крупа впереміш із брудним снігом, вітер вив у колючому дроті, і здавалося, що сама земля відторгає кожного, хто ступає на цей просякнутий горем ґрунт.
Фургон, який привіз її з пересильного пункту, поїхав, розчинившись у лютневій імлі. На вишці тупцював вартовий, кутаючись у кожух. Із собачого вольєра долинав надривний гавкіт. Пахло соляркою, мокрою овчиною, карболкою й чимось солодкаво-гнилим — мабуть, кухонними відходами, які вивалювали в яму за харчоблоком.
Таїсія Степанівна Заозерська, сорока трьох років, за документами значилася колишньою хірургинею повітової лікарні. За вироком — винною у смерті пацієнта на операційному столі, недбалості та підробці документів. За чутками, які бігли поперед неї ще від слідчого ізолятора, — жінкою, здатною зупинити кров і витягнути навіть безнадійного хворого.
Сама Таїсія на ці розмови відповідала лише одне:
— Я просто знаю анатомію й не боюся тиші. Люди лякаються, коли на них дивляться не кліпаючи, і починають вигадувати казки.
Її привели до приймального покою, де замість лікаря сидів літній фельдшер із тремтячими руками та печаткою вічного похмілля на опухлому обличчі. Він записав її дані, не дивлячись у вічі, кинув на підлогу стос зношеного одягу, кирзові чоботи на два розміри більші та сірий плед із бурими плямами.
— Речі здати. Цінності — в опис. Якщо є ліки чи трави — вилучаємо, — пробурмотів він.
— У мене нічого немає.
— А це що?
Він ткнув пальцем у маленький вузлик, який Таїсія тримала в побілілих від холоду пальцях. У вузлику лежала жменя сухої липи, пучок череди та срібний натільний хрестик на потертому шнурку. Конвойний на пересилці не зачепив — чи то гидував, чи побоявся гріха.
— Трава і хрест. Хрест заберете — піду босоніж по снігу, — тихо сказала Таїсія.
Фельдшер зам’явся, відвів очі, махнув рукою:
— Лишай. У нас тут не Божа обитель, але й не пекло поки що. Іди.
Її повели через двір.
Колонія жила своїм життям. Ліворуч гудів швейний цех, праворуч — столярна майстерня, з труби якої валив чорний дим. Розчищеною від снігу доріжкою гуськом ішли жінки в сірих тілогрійках, низько насунувши хустки. Одна спіткнулася, друга штовхнула її в спину, конвойний ліниво гаркнув: «Не розтягуватися!» І знову тиша, яку порушували лише хрускіт снігу та виття вітру.
Її визначили до четвертого барака — найдальшого, найхолоднішого, з дірявим дахом і вічною пліснявою по кутках. Старший наглядач Петро Євсейович Хромов, низенький чоловічок із червоною шиєю та неприємною звичкою плямкати губами, штовхнув двері барака й оголосив:
— Приймайте новеньку. З благородних. Руки білі, говорить ввічливо. За статтею — лікарка. Прошу любити, але можна й не жалувати.
У бараці було сутінково й душно. Пахло махоркою, кислим супом, сирою вовною та застарілим людським потом. Два десятки жіночих очей втупилися в Таїсію з однаковим виразом: оцінювальним, голодним, вичікувальним.
У центрі, за грубо збитим столом, сиділа жінка-гора. Не стара, але з’їдена роками ув’язнення, з ліловим шрамом через усю щоку й запливлим лівим оком. Пальці, всіяні саморобними перснями з дроту, неспішно тасували колоду засмальцьованих карт. Це була Анфіса Рубець на прізвисько Білуха — гроза колонії, старша в бараці, яка відбувала третій строк за розбій і тяжкий злочин. Казали, що вона могла кинутися на кривдника без жодного вагання.
Білуха підняла важкий погляд.
— Ім’я.
— Таїсія.
— Не викручуйся. Повне.
— Заозерська Таїсія Степанівна.
— По батькові, значить, величаєшся. А в нас тут без цього обходяться. Прізвисько є?
— Немає.
— Буде. Я даю влучно. За що сидиш?
— Смерть через необережність.
Білуха відклала карти й повільно, мов стара ведмедиця, підвелася. Підійшла впритул, так що Таїсія відчула запах часнику й дешевого тютюну. Здорове око Білухи свердлило її наскрізь.
— Лікарка, значить. Я таких страх як не люблю. Думаєте, ви пуп землі, а ми — непотріб. Різати вмієш, значить.
Таїсія не відступила.
— Умію. І зашити можу, якщо треба.
— Зухвала. Це погано. Тут таке швидко лікують. Правда, Нюрко?
Від стіни відділилася вертка жінка з рудими патлами та вічною усмішкою, що оголювала щербаті ясна. Нюра Сивцева, права рука Білухи, дрібна капосниця, яка любила знущатися зі слабших.
— Так точно, Анфісо Матвіївно. Можна їй влаштувати гарячу зустріч, щоб пиху збити.
У бараці засміялися. Але сміх був невеселим, надтріснутим.
Таїсія стояла, стискаючи в руці свій вузлик. Вона розуміла, що перша мить вирішить усе: або її зламають сьогодні ж, або вона отримає відстрочку.
— У тебе шов запалився, — раптом сказала вона, дивлячись просто на шрам Білухи.
Сміх урвався.
Білуха смикнула головою.
— Що ти сказала?
— Шрам у тебе. Свіжий. Нитки були брудні, тепер під шкірою назріває запалення. Через три дні піде жар, через п’ять — рука розпухне до плеча. Якщо не розкрити й не почистити, зараження піде в кров.
У бараці стало тихо, мов у могилі.
Нюра навіть рота відкрила. Ніхто не смів говорити з Білухою так — спокійно, без тремтіння, ніби про погоду.
— Хто тобі сказав? — Білуха ступила ще ближче, і тепер її обличчя було зовсім поруч із Таїсією.
— Ти сама. Ти постійно торкаєшся цього місця. Думаєш, ніхто не помічає? А я помітила. І запах від пов’язки солодкавий. Так пахне запалення, коли воно глибоко.
Білуха підняла руку, щоб схопити її за комір. Але рука зависла в повітрі. Щось здригнулося в каламутному погляді старшої — чи то страх, чи забобонний жах. У колонії хвороб боялися більше, ніж бійок.
— Доведи, — прошепотіла вона.
— Дайте окропу й чисту тканину. І спирт, якщо є. Різати доведеться тут. У медпункті тебе не приймуть — скажуть, що вигадуєш.
Білуха подивилася на свою руку, потім на Таїсію.
— А якщо заріжеш?
— Тоді сама мене тут і придушиш. Свідків повен барак.
Минуло пів години.
Таїсію посадили за стіл. Принесли мутний самогон у бляшаному кухлі, окріп, чиюсь чисту натільну сорочку, розірвану на бинти. Голки не було. Таїсія прожарила над гасовою лампою шматок дроту, який їй простягнула все та ж Нюра, уже дивлячись на неї з погано прихованою цікавістю.
Білуха сиділа, вчепившись здоровою рукою в край столу. Її обличчя було біліше за сніг за вікном.
Таїсія натиснула на краї шрама, і Білуха зашипіла. З-під шкіри разом із сукровицею витекла жовтувата рідина. Запах ударив у ніс жінкам, що сиділи поруч, вони відсахнулися, хтось тихо скрикнув. Таїсія промила рану самогоном, обережно, міліметр за міліметром, очистила ушкодження саморобним інструментом і наклала тугу пов’язку.
— Три дні не мочити. До фельдшера не ходи — він тебе до важкого стану доведе. Я сама дивитимусь. І якщо підніметься температура — одразу до мене.
Білуха сиділа, важко дихаючи. По її скроні котилася цівка поту.
— Боліло, — сказала вона з якоюсь дитячою образою.
— А ти думала, інфекцію носити легко? — Таїсія витерла руки об край сорочки. — Там уже майже до кістки дійшло.
У бараці висіла глуха тиша. Жінки перезиралися. Нюра підійшла до столу, торкнулася закривавленої тканини й хмикнула.
— А вона ж не збрехала, учена змія.
Таїсія повернулася до неї.
— У тебе ясна запалені. Треба полоскати деревієм. А то за рік без зубів залишишся.
Нюра відсахнулася, витріщивши очі.
— Та ти точно відьма!
— Ні. Я просто дивлюся. А ви всі звикли відводити очі.
