Моя сестра зателефонувала мені опівночі, і в її голосі звучала тривога.
— Вимкни все світло. Іди на горище. І нічого не кажи чоловікові.
Я ледь не подумала, що вона втратила глузд. Але Мара працювала у ФБР. Вона не робила таких дзвінків без причини.
Я послухалася.
Обережно вислизнула з ліжка поруч із чоловіком, Калебом Моррісоном, вимкнула світло й навшпиньки піднялася нагору. На горищі було задушливо й моторошно, коли я замкнулася всередині. А потім зв’язок обірвався.
За кілька секунд я почула голоси внизу.
Голос Калеба — спокійний, стриманий.
І ще одного чоловіка.
— Світло вимкнене, — сказав Калеб.
— Отже, вона знає, — відповів незнайомець.
У мене похолола кров.
Зазирнувши крізь щілини між дошками підлоги, я побачила їх. Незнайомець передав Калебу кейс. Усередині лежали три паспорти — з нашими фотографіями, але з іншими іменами.
Мій чоловік був зовсім не тим, за кого себе видавав.
На телефоні спалахнуло повідомлення від Мари:
«Поліція буде за дві хвилини. Не виходь. Ной у безпеці».
Полегшення й жах змішалися всередині мене.
Унизу задзвонив телефон Калеба. Вираз його обличчя змінився.
— Що значить “вони його забрали”? — різко сказав він.
Знадвору завили сирени. Агенти ФБР увірвалися до будинку.
Калеб подивився у бік горища й усміхнувся.
— Твоя сестра не мала в це втручатися.
І в ту ж мить двері з гуркотом вилетіли.
Двері горища здригнулися від сильного удару.
Я відсахнулася назад, притискаючи телефон до грудей. Унизу лунали важкі кроки, чоловічі вигуки, короткі уривчасті команди. Хтось кричав:
— ФБР! Усім залишатися на місці!
Я не могла поворухнутися.
У голові крутилася лише одна думка: Калеб брехав мені весь цей час.
Мій чоловік. Людина, з якою я прожила сім років. Батько мого сина. Чоловік, який щоранку варив мені каву й цілував у лоб перед роботою.
Усе було несправжнім.
Ще один удар.
Засув на дверях тріснув.
Я скрикнула й відступила до старих коробок із новорічними прикрасами. Серце калатало так сильно, що я ледве чула інші звуки.
— Еліс! — почувся голос Мари. — Це я! Відчиняй!
Я завмерла.
— Маро?..
— Швидко!
Тремтячими руками я відсунула пошкоджений засув. Двері одразу розчахнулися, і сестра влетіла всередину разом із двома агентами в темному спорядженні.
Мара схопила мене за плечі.
— Ти не поранена?
Я лише похитала головою.
Вона міцно обійняла мене, і тільки тоді я зрозуміла, що плачу.
— Де Калеб? — прошепотіла я.
Один із агентів переглянувся з Марою.
— Він утік через задній вихід, — сказала сестра. — Але далеко не втече.
У мене підкосилися ноги.
— Утік?..
Мара обережно посадила мене на старий ящик.
— Еліс, слухай мене уважно. Те, що я зараз скажу, буде важко прийняти.
Я подивилася на неї крізь сльози.
— Хто він такий?
Мара повільно видихнула.
— Калеб Моррісон — не його справжнє ім’я. Його справжнє ім’я — Деніел Кросс. Ми розслідуємо міжнародну групу, яка займається підробкою документів, викраденням особистостей і фінансовими махінаціями.
Мені здалося, що повітря зникло.
— Ні… ні, це неможливо…
— Ми стежили за ним понад рік.
— Але… він працював у консалтинговій компанії. У нього були друзі. Родина…
Мара мовчала кілька секунд.
— Частина цієї “родини” теж була несправжньою.
Я згадала батьків Калеба. Їхній ідеальний будинок. Усмішки. Недільні вечері. Фотографії на каміні.
Усе це було виставою.
— А Ной? — мій голос зламався. — Він хотів забрати Ноя?
— Так.
Я заплющила очі.
Мене почало трусити.
— Боже…
Мара сіла поруч.
— Ми перехопили повідомлення сьогодні ввечері. Вони збиралися зникнути ще до світанку. Нові документи, нові імена, нова країна.
— Чому?
— Калеб… Деніел… зрозумів, що ми надто близько підійшли до нього.
Я дивилася на свої руки й не впізнавала власного життя.
Раптом унизу почувся крик.
Один із агентів торкнувся навушника.
— Ми знайшли другого.
Мара різко підвелася.
— Залишайся тут.
Але я вже не могла сидіти на місці.
— Ні. Я хочу знати правду.
Ми спустилися вниз.
Вітальня виглядала так, ніби через неї пронісся шторм. Диван був перевернутий, скло з розбитого столика розсипалося по підлозі. Біля кухні двоє агентів тримали того самого чоловіка в чорному плащі.
А Калеба не було.
Я озирнулася.
І тут побачила відчинені задні двері. Дощ заливав ґанок, а фіранки тріпотіли від вітру.
Він справді втік.
Мара щось говорила агентам, але я майже не чула. Мій погляд упав на сімейну фотографію біля телевізора.
Я, Калеб і маленький Ной у парку минулого літа.
Калеб усміхався.
Так щиро.
У грудях защеміло.
— Він хоч колись мене любив?.. — тихо спитала я.
Мара повільно повернулася до мене.
— Я не знаю.
Це було найболючіше.
Не брехня. Не страх. А те, що навіть тепер я не могла зрозуміти, де закінчувалася його роль і починалися справжні почуття.
Наступні дві доби перетворилися на суцільний кошмар.
Мене перевезли до захищеного місця. Ноя привезли рано-вранці, сонного й наляканого. Я тримала його на руках майже годину, не відпускаючи ні на мить.
— Де тато? — запитав він.
Я не знала, що відповісти.
Мара сказала лише:
— Татові довелося поїхати.
Ной засмутився, але не плакав. Йому було лише п’ять, і він ще не розумів, як сильно змінилося наше життя.
А я розуміла.
Агенти без кінця ставили питання. Коли Калеб почав працювати вдома? Чи були дивні дзвінки? Поїздки? Люди?
І раптом дрібниці, які раніше здавалися неважливими, набули моторошного сенсу.
Його звичка ніколи не фотографуватися в офіційних місцях.
Часті “відрядження”.
Окремий ноутбук, до якого він не дозволяв торкатися.
Те, як він завжди наполягав сам оформлювати всі документи для Ноя.
Я почувалася дурепою.
Але Мара одного разу сказала:
— Професіонали на кшталт нього роками вчаться обманювати людей. Ти не винна.
Та це не допомагало.
На третю ніч я не могла заснути. У кімнаті безпеки було тихо, лише кондиціонер гудів у кутку.
Я дивилася на телефон.
На екрані все ще була наша сімейна фотографія.
Раптом пристрій завібрував.
Невідомий номер.
У мене завмерло серце.
Я відповіла не одразу.
— Алло?
Кілька секунд — тиша.
Потім я почула голос Калеба.
— Еліс.
Я перестала дихати.
— Не клади слухавку.
Я схопилася з ліжка.
— Де ти?!
— Це не має значення.
Його голос був спокійний. Майже ніжний.
Саме це лякало найбільше.
— Ти брехав мені! — прошепотіла я. — Усе було брехнею!
На іншому кінці лінії запала тиша.
— Не все.
Я відчула, як на очі навертаються сльози.
— Не смій.
— Я кохав тебе.
— Ти викрав моє життя!
— Я намагався вас урятувати.
Я нервово засміялася.
— Урятувати? Від чого?!
Його голос став тихішим.
— Від людей, для яких я працював.
Усередині все похололо.
— Що це означає?
— Еліс… є речі, яких ти не знаєш. І Мара теж не знає.
Я почула, як відчинилися двері кімнати. Увійшла сестра.
Я одразу ввімкнула гучний зв’язок.
Мара завмерла, почувши його голос.
— Деніел, — холодно сказала вона.
Він тихо видихнув.
— Привіт, Маро.
— Тобі нікуди тікати.
— Я й не тікаю.
Мара швидко подала мені знак не перебивати.
— Тоді де ти?
— Недалеко.
Моє серце шалено закалатало.
— Що тобі потрібно? — запитала Мара.
Калеб мовчав кілька секунд.
— Попередити вас.
Мара примружилася.
— Про що?
І тоді він сказав фразу, після якої я перестала дихати:
— За мною прийдуть не агенти. А люди, які не залишають свідків.
У кімнаті стало тихо.
— Що ти накоїв? — прошепотіла я.
— Я вкрав у них дещо важливе.
Мара різко випросталася.
— Які саме дані?
— Список.
— Який список?
Він не відповів одразу.
А потім тихо сказав:
— Імена людей, які працюють усередині уряду.
Мара зблідла.
Я ніколи не бачила її такою.
— Деніеле… — прошепотіла вона. — Ти розумієш, що тепер буде?
— Так.
— Тому вони хочуть убити тебе.
— І всіх, хто поруч зі мною.
Я відчула, як земля ніби пішла з-під ніг.
— Ноя теж?..
Його голос зламався вперше за всю розмову.
— Саме тому я хотів вивезти вас.
У кімнаті запала важка тиша.
І вперше за весь цей час я почула в його голосі не брехню.
А страх.
