— Ну навіщо ти полізла туди, куди не слід? — втомлено запитав він. — Жили ж нормально. Ні, треба було все зіпсувати своїм стеженням.
Олександр повернувся з роботи незвично рано. Його очі гарячково блищали, а рухи були різкими й поривчастими. Він буквально влетів до передпокою, ледь не збивши з ніг Марію, яка саме протирала дзеркало.
— Машо, у мене чудові новини! — вигукнув він, скидаючи черевики. — Шеф затвердив проєкт. Післязавтра лечу до Пітера. Відрядження на п’ять днів. Треба терміново збиратися!
Марія усміхнулася, відкладаючи ганчірку. Вона звикла до такого ритму. Саша працював менеджером із розвитку у великій торговельній мережі, і поїздки були частиною їхнього життя.
— До Пітера? — перепитала вона. — Чудово. Але там зараз холодно й сиро. Треба підготувати теплі речі.
Вона одразу перейшла в режим «турботливої дружини». Марія любила ці моменти. Їй здавалося, що в цьому є якась особлива, затишна магія шлюбу. Поки Саша бігав квартирою, розмовляючи з кимось телефоном (він завжди виходив на балкон, пояснюючи це поганим зв’язком), Маша дістала валізу.
Вона акуратно склала його улюблений вовняний светр, пару теплих гольфів.
— Сашо, костюм покласти? — крикнула вона в бік балкона.
— Що? А, так! Обов’язково! — озвався чоловік, прикриваючи динамік рукою. — У нас зустрічі на високому рівні, дрес-код суворий.
Маша випрасувала темно-синій піджак, підібрала краватку. Вона старалася, щоб чоловік виглядав бездоганно. Усе ж він був обличчям компанії. Їй і на думку не спадало, що цей «суворий стиль» призначався зовсім не для переговорних кімнат, а для дорогих ресторанів і театрів.
Уранці в день від’їзду Саша був сама ніжність. Він поцілував дружину, пообіцяв привезти сувенір і викликав таксі до аеропорту.
— Ти тут не сумуй, — кинув він на прощання. — Я дзвонитиму, як зможу. Сама розумієш, графік щільний, безкінечні зустрічі.
Двері зачинилися. У квартирі зависла тиша. Маша зітхнула, подивилася на порожню вішалку й пішла на кухню. На душі було трохи тоскно, але вона заспокоювала себе тим, що п’ять днів минуть швидко.
Суботній вечір тягнувся дуже повільно. Маша переробила всі домашні справи: помила підлогу, перепрала білизну, навіть розібрала найвищі полиці в шафі. Близько сьомої вечора вона зрозуміла, що смертельно втомилася й хоче простого людського відпочинку.
Готувати для себе однієї не хотілося. Вона замовила піцу «Чотири сири» й увімкнула якусь мелодраму. На екрані герої страждали й кохали, а Маша відчувала самотність. Їй хотілося подзвонити Саші, почути його голос. Вона набрала номер, але механічний голос відповів: «Абонент тимчасово недоступний».
«Мабуть, уже на нараді», — подумала вона.
Щоб відволіктися, вона взяла телефон і відкрила соціальну мережу. Стрічка рясніла рецептами, котиками та фотографіями однокласників. Маша ліниво гортала вниз, аж раптом її погляд зачепився за блок «Рекомендації». Розумна стрічка часто підкидала їй друзів або людей із її міста, які могли бути знайомими.
На одній зі світлин був зображений Ісаакіївський собор. Величний, у сніговій шапці. Красиво. Маша хотіла перегорнути далі, але серце раптом тьохнуло. На передньому плані стояла пара. Рудоволоса жінка в дорогій шубі й чоловік, який її обіймав. Чоловік стояв спиною до камери, але цей темно-синій пуховик… І шапка, яку Маша подарувала йому на минулий Новий рік.
Вона наблизила фото. На руці чоловіка блищав годинник. Той самий, із характерним циферблатом, який Саша носив не знімаючи.
— Не може бути… — прошепотіла Маша. Руки затремтіли, шматок піци випав із рук на диван.
Вона натиснула на профіль жінки. «Анжела К.». Сторінка була відкрита. Маша почала гортати, і з кожною фотографією їй ніби перекривали подих.
Ось фото, датоване сьогоднішнім днем: «Ми в Пітері! Коханий влаштував казку!». На фото — Саша (тепер уже обличчям), який усміхався так широко, як давно не усміхався поруч із дружиною.
Ось фото місяць тому: «Москва, Червона площа, гуляємо». А тоді Саша сказав, що їде на тренінг.
Гортаємо далі. Літо. «Адлер, море, сонце і він». Саша в плавках, засмаглий і задоволений. Маші він тоді сказав, що його відправляють у філію в Краснодарському краї перевіряти звітність, і моря він навіть не бачив.
Увесь цей рік.
Увесь клятий рік, поки Маша чекала його вечорами, готувала вечері й вірила в його «важку роботу», він жив іншим життям. Яскравим, насиченим, повним подорожей.
Підписи під фото били просто в серце: «З моїм котиком», «Дякую коханому за подарунок», «Щастя існує». І всюди — сердечка, поцілунки.
Маша відкинула телефон, ніби він був отруйною змією. Її занудило. Вона побігла на кухню, налила склянку води, але випити не змогла — її надто трясло. У голові крутилася лише одна думка: «Як? Як він міг? Я ж збирала йому валізу… Я ж прасувала йому сорочки… для неї».
Ніч минула в маренні. Маша то провалювалася в поверхневий сон, то прокидалася й знову хапала телефон, сподіваючись, що їй привиділося. Але фото нікуди не зникли. Більше того, зранку з’явилася нова історія: Саша й Анжела снідають у ліжку в розкішному готелі з видом на Неву.
Маша подзвонила подрузі, Лері.
— Леро, приїдь, будь ласка. Мені дуже потрібна твоя підтримка.
Лера примчала за пів години. Побачивши фотографії, вона вибухнула такою тирадою, що навіть портовий вантажник почервонів би.
— От негідник! — кричала Лера, ходячи кухнею. — Машко, це ж класика! Подивися на цю руду! Уся в брендах, губи накачані. Справжня мисливиця!
— Він брехав мені цілий рік, — тихо сказала Маша, дивлячись в одну точку. — Казав, що втомлюється. Що в них криза на роботі, тому грошей стало менше. Я економила, Леро. Купувала продукти по акціях, щоб йому на бензин вистачало. А він…
— А він і тебе використовував, і гуляв за рахунок тієї панянки! — Лера схопила Машу за плечі. — Слухай мене. Зараз беремо сміттєві пакети. І всі його речі — туди. Або ще краще — з балкона!
— Ні, — Маша похитала головою. — Я не можу так. Мені треба подивитися йому в очі. Нехай пояснить. Може… може, він заплутався?
— Заплутався?! — Лера закотила очі. — Машо, він рік «плутається» по курортах! Це не помилка, це його вибір. Але гаразд, хочеш драми — чекай. Тільки не смій його пробачати.
Усі вихідні Маша провела ніби в тумані. Саша не відповідав на дзвінки, лише надіслав кілька сухих повідомлень у месенджері: «Багато роботи, не хвилюйся, люблю».
Саша повернувся в середу ввечері.
Маша сиділа на кухні в темряві. Вона чула, як клацнув замок, як він увійшов, наспівуючи щось собі під ніс. Від нього пахло дорогими жіночими парфумами — солодкими й терпкими. Раніше Маша не помічала цього запаху, думала — здалося. Тепер вона знала: це запах його… Анжели.
— Машуню, я вдома! — бадьоро крикнув він. — Ти не уявляєш, яка була поїздка! Вимотався страшенно, переговори тривали по десять годин.
Він зайшов на кухню, увімкнув світло й осікся. Маша сиділа за столом, поклавши руки перед собою. На столі лежав її телефон із відкритою фотографією, де Саша цілує рудоволосу жінку на фоні Ісаакіївського собору.
Саша завмер. Його усмішка повільно сповзла, змінившись виразом досади й… нудьги. Просто досада, як у школяра, якого спіймали на брехні.
— Ти знаєш… — тихо сказала Маша. — Я навіть не питатиму, як минули переговори. Я запитаю інше: ти вважаєш мене повною дурепою?
Саша підійшов до холодильника, дістав пляшку води, відпив просто з горлечка.
— Ну навіщо ти полізла туди, куди не слід? — втомлено запитав він. — Жили ж нормально. Ні, треба було все зіпсувати своїм стеженням.
— Це я зіпсувала?! — Маша підвелася. — Ти рік брехав мені в обличчя! Ти рік жив із іншою жінкою! Ти їздив із нею на курорти, поки я чекала тебе вдома!
— Так, їздив! — раптом гаркнув Саша. — Бо з нею цікаво! Вона жива, яскрава! А ти? Дім — робота, робота — дім. Нудьга смертна. Піца на вихідних і серіали. Я задихаюся поруч із тобою!
— То чому ти не пішов? — крикнула Маша. — Навіщо брехав?
Саша всміхнувся, і ця усмішка була страшною.
— А навіщо йти? У мене тут налагоджений побут, завжди чисті сорочки, вечеря. Там — свято, тут — зручна гавань. Було зручно, поки ти не полізла в інтернет.
— Забирайся, — сказала Маша. — Збирай свої речі й іди до свого свята.
— О, не хвилюйся, піду, — Саша нахабно сів на стілець. — Я давно збирався. До речі, раз уже ми перейшли до правди… Я вже рік не працюю. Мене звільнили ще минулої зими.
У Маші підкосилися ноги. Вона знову сіла.
— Що? А на що ти жив? А гроші, які ти приносив…
— Анжела дає, — знизав плечима Саша. — У неї свій бізнес, мережа салонів краси. Вона мене забезпечує. Машина, одяг, поїздки — усе вона. А те, що я тобі давав «на господарство» — так, дрібниці, щоб ти не бурчала. Я в неї щось на кшталт особистого помічника… і не тільки.
Маша дивилася на нього й не впізнавала. Перед нею сидів цинічний утриманець.
— Ти мені огидний, — прошепотіла вона.
— Взаємно, люба. Взаємно, — він підвівся. — Я зараз зберу речі. Але май на увазі, просто так я не піду. Ця квартира куплена в шлюбі. Ми зробили тут ремонт. За законом половина — моя. Я подам на поділ майна. Анжела найме найкращих юристів. Тож готуйся або продавати й ділити гроші, або викуповувати мою частку. Мені потрібні кошти для нового життя.
Він попрямував до спальні, почуваючись переможцем.
Маша глибоко вдихнула. Сльози висохли. Вона пішла за чоловіком у спальню. Саша вже кидав речі в ту саму валізу, яку дружина з любов’ю збирала п’ять днів тому.
— Ти нічого не отримаєш, Сашо, — спокійно сказала вона, притулившись до одвірка.
Він розсміявся, не обертаючись.
— Ой, не сміши. Почитай сімейний кодекс. Спільно нажите майно ділиться навпіл.
— Квартира не є спільно нажитою, — чітко вимовила Маша. — Вона куплена за гроші, які мені подарував батько. Усе офіційно оформлено. У мене є дарча на цю суму, завірена нотаріусом. Шлюбного договору ми не укладали, але закон тут на моєму боці. Майно, придбане за особисті кошти одного з подружжя, отримані в подарунок, поділу не підлягає.
Саша завмер зі шкарпеткою в руці. Він повільно обернувся.
— Ти брешеш. Ми ж разом вибирали шпалери…
— Шпалери можеш здерти й забрати із собою, — дозволила Маша. — А стіни, підлога й стеля — мої. Ти тут лише прописаний, та й то тимчасово. Завтра я подаю на розлучення й випишу тебе через суд як колишнього члена сім’ї.
Обличчя Саші пішло червоними плямами. Він не надто розумівся на законах, але впевненість Маші його налякала.
— Ти… ти не посмієш! Я тебе по судах затягаю! Анжела допоможе!
— Спробуй, — Маша схрестила руки на грудях. — А тепер — геть звідси. Ключі на тумбочку.
Саша в люті застебнув валізу.
— Та пішла ти! Я їду в розкішне життя! Анжела мене кохає! У неї котедж за містом, я житиму як король, а ти згниєш тут у своїй двокімнатній квартирі!
Він схопив валізу, штовхнув Машу плечем і вийшов із квартири, голосно грюкнувши дверима. Саша мчав машиною до будинку Анжели, киплячи від обурення.
«Нічого, — думав він. — Анжела все владнає. У неї зв’язки. Ми обдеремо цю сіру мишу до нитки. А я нарешті житиму відкрито, ні від кого не ховаючись».
Він уявляв, як Анжела зрадіє, що тепер він повністю її. Назавжди.
Машина зупинилася біля високих кованих воріт елітного селища. Саша розрахувався карткою, прив’язаною до рахунку Анжели, й упевнено натиснув кнопку домофона.
— Хто там? — пролунав невдоволений голос Анжели.
— Це я, кицюню! Саша! Відчиняй, у мене сюрприз!
Ворота клацнули. Саша пройшов доріжкою до будинку, тягнучи за собою валізу. Двері відчинилися. На порозі стояла Анжела в шовковому халаті. Але вигляд у неї був не радісний, а наляканий і сердитий.
— Ти що тут робиш? — прошипіла вона. — Ти з глузду з’їхав? Чому з валізою?
— Анжело, я пішов від дружини! — урочисто оголосив Саша, розкинувши руки. — Вона все дізналася. Був скандал. Я сказав їй, що кохаю тебе й переїжджаю до тебе. Тепер ми будемо разом завжди!
Він спробував увійти, але Анжела вперлася руками йому в груди, не пускаючи.
— Ти ідіот? — запитала вона крижаним тоном. — Яке ще «переїжджаю»?
— Ну як же… Ми ж кохаємо одне одного… Ти ж казала…
— Сашо, ти дурень чи прикидаєшся? — перебила вона. — Я заміжня! Моєму чоловікові п’ятдесят років, він серйозна людина. Він сьогодні вночі прилітає з Німеччини! Для чого я тебе тримала? Щоб розважатися, поки його немає! Ти — хлопчик для свят, для поїздок… Але не для життя!
У Саші відвисла щелепа.
— Але… ти ж дарувала мені подарунки… ми ж були в Пітері…
— Це була моя примха. Мені було нудно. А тепер мені не нудно, мені страшно, що чоловік побачить тебе з валізами біля мого дому! Забирайся звідси негайно!
— Анжело, мені нікуди йти! — вигукнув Саша, розуміючи, що земля йде з-під ніг. — Вона мене вигнала! Я без роботи!
— Це твої проблеми, любий. Я не збираюся утримувати тебе постійно й руйнувати свій шлюб через інфантильного утриманця. Усе, бувай! І забудь мій номер, я тебе блокую.
Двері зачинилися просто перед його носом. Саша залишився стояти на ґанку, у темряві, з валізою, повною «офіційних» костюмів. Почав накрапати дощ.
Маша змінила замки вже наступного дня. Вона подала на розлучення, додавши всі необхідні документи. Саша намагався повернутися. Через три дні після того, як Анжела заблокувала його картку й гроші закінчилися, а друзі втомилися терпіти його скиглення на своїх диванах, він прийшов до Маші.
Він стояв під дверима й благав:
— Машуню, пробач. Я був дурнем. Мене поплутало. Вона мене обкрутила. Я кохаю тільки тебе. Давай почнемо все спочатку. Я влаштуюся на роботу…
Маша слухала його через зачинені двері. Їй було боляче…
— Сашо, — голосно сказала вона. — Іди. «Зручна гавань» зачинена назавжди.
Вона не відчинила йому двері.
Через два місяці вони офіційно розлучилися. Саша намагався судитися за квартиру, але, як і передбачала Маша, закон був не на його боці, а грошей на дорогих адвокатів у нього вже не було.
Маша зробила перестановку й викинула старий диван, на якому їла ту нещасну піцу. Вона навчилася жити для себе — і їй це сподобалося.
А Сашу… Сашу нещодавно бачили в торговому центрі. Він працював продавцем-консультантом у відділі чоловічих парфумів. І щоразу, коли до магазину заходила доглянута жінка в дорогій шубі, він проводжав її тужливим, голодним поглядом побитого собаки.
