— Ви при своєму розумі? Кого ви просите про допомогу? Забули, як кинули нас із чоловіком п’ять років тому? — обурилася невістка.
— Ви при своєму розумі, Антоніно Михайлівно? І кого ж ви вирішили попросити про допомогу? Уже забули, як кинули нас із чоловіком п’ять років тому? Правильно, навіщо про таке пам’ятати? — обурилася невістка, не вірячи, що свекруха наважилася на таке.
— Ларисонько, а де Боря? — мати чоловіка розгубилася, почувши, що слухавку взяв не син, і тому заговорила невластивим для себе тоном — улесливо й запобігливо.
Лариса подумала, що їй почулося. Свекруха? Через стільки років? Але, глянувши на телефон чоловіка, переконалася, що з нею справді говорить його мати.
— Антоніна Михайлівна! Невже це ви? Скільки літ, скільки зим! — проігнорувала невістка її запитання. — А що ж це ви про нас згадали? Не інакше як допомога якась знадобилася? Так? П’ять років ми з чоловіком не бачили й не чули вас. І слава Богу! І раптом така несподіванка! З чого б це раптом?
Лариса навмисно говорила зі свекрухою таким тоном, щоб та зрозуміла — вона не пробачила свекрів і не збирається цього робити надалі.
— Ларисо, так ти мені й не сказала — де Борис? Я телефоную на його мобільний, сподіваючись почути саме голос свого сина, — свекруха щосили намагалася не помічати іронії та сарказму невістки.
— А от не скажу! І вас, Антоніно Михайлівно, попрошу нас не турбувати. Ви прекрасно обходилися без нас усі ці роки, от і далі якось без нашої допомоги. Та й нам теж ні ви, ні ваші проблеми не потрібні!
— Та що ти таке кажеш, Ларисо? Ну, я розумію, ми колись посварилися з вами, але ж не можна все життя це згадувати. Та ще й поводитися так по-хамськи. Недарма я завжди казала Бореньці, що тобі бракує такту й виховання. Та й звідки йому взятися, якщо ти росла в дитбудинку?
— А чого ж ви тоді такій невихованій і нетактовній невістці телефонуєте? — з образою випалила Лариса, забувши, що свекруха подзвонила на мобільний її чоловіка. — Немає для вас Бориса. Ви давно викреслили сина зі свого життя. Ще тоді, коли він із вами по-людськи спілкувався. Донечку свою пестили, а синові лише підлості робили. Все, розмова закінчена!
Лариса вимкнула телефон, не давши Антоніні Михайлівні більше сказати ані слова.
«Ні, не просто так ця стара карга подзвонила. Видно, припекло, і допомога синочка знадобилася. От у кого совісті зовсім немає!» — зло подумала жінка, згадуючи конфлікт, що стався між ними та свекрухою п’ять років тому.
Тоді Антоніна Михайлівна оголосила їм, що віддає бабусин будинок, давно обіцяний Борисові, своїй старшій доньці Вірі. Точніше — її старшому синові. І хоча Віра свого часу вже отримала від батьків щедрий подарунок на весілля — гроші від продажу квартири її діда, цей факт анітрохи не збентежив свекруху Лариси, яка вчинила нечесно.
Коли повернувся Борис, який ходив до гаража, Лариса розповіла йому про дзвінок матері.
— Уявляєш, згадала про тебе. І як тільки совісті вистачає? Адже здогадувалася, мабуть, що образила тебе своїм вчинком. Не могла цього не розуміти. Але навіть не вибачилася, не спробувала тобі щось пояснити. Усі ці п’ять років мовчала, а тепер — ось вона я, любіть і шануйте! — емоційно говорила чоловікові Лариса.
— А чого вона хотіла? — похмуро запитав Борис.
— Поняття не маю. Мати хотіла поговорити з тобою.
— Значить, ще передзвонить. Раз з’явилася після такого довгого мовчання — точно не просто так.
Антоніна Михайлівна подзвонила через годину. Борис узяв слухавку, і Лариса бачила, як потемніло його обличчя під час розмови з матір’ю.
— Ну що? Чим тебе здивувала й потішила мати цього разу? — запитала дружина, щойно Борис вимкнув телефон.
— Плаче, тисне на жалість. Каже, що батько серйозно захворів, і вона теж потребує лікування, доглядати за ним не може. Гроші на доглядальницю потрібні.
— Яка краса! Гроші їм потрібні! Так нам теж потрібні. Ми з десятирічним сином тулиться в маленькій квартирці. Не можемо дозволити собі купити більшу. Може, нам теж комусь подзвонити й поскаржитися на свої проблеми? — зло й іронічно прокоментувала слова чоловіка Лариса.
— Мати каже, що просила Вірку допомогти їм, а сестра відмовилася. Каже, що своїх проблем вистачає. Старший Ванько одружився, онучка народилася, і тепер усі їхні гроші йдуть на сім’ю сина, — ділився Борис подробицями розмови з матір’ю.
— Хто б сумнівався! А свекруха всі гроші Вірці віддала та ще й будинок на додачу. Сподівалася, що донечка подбає про них із батьком на старості літ. А вийшло ось як — невдячною твоя сестра виявилася.
— Так, ти права, Ларисо. Мати каже, що бабусин будинок продали й весілля Іванові справили — він у двадцять років вирішив одружитися. А коли правнучка народилася, то маманя на радощах віддала їм усі гроші, які вони з батьком відкладали на чорний день. Вірка, мовляв, наполягла на цьому. Усе нила матері, що дитині стільки всього потрібно, а в сина з невісткою всі гроші пішли на квартиру, вони по вуха в боргах. Треба ж допомогти молодим батькам. Не скупіться з батьком, зробіть добру справу. От і випросила в матері все до копійки.
— Тут ти мене зовсім не здивував. Питання в іншому — чого свекруха хоче від нас? — невдоволено запитала дружина.
— Ну чого хоче? Зрозуміло ж. Щоб ми допомогли грошима. І щоб мати найняла батькові доглядальницю. А сама тим часом лягла в лікарню на операцію, яку постійно відкладає через стан батька.
— Ось як? Гроші їм потрібні! А дулю з маком твоя мати не хоче? Я, звісно, не зловтішаюся через здоров’я. Від хвороб ніхто не застрахований. І дорослі діти повинні допомагати хворим і немічним батькам. Але не в нашому випадку. Ти хіба забув, як твої батьки кинули тебе зі спадщиною? З обіцяним будинком обдурили. І двічі допомогли сестрі. Виходить, тепер уже тричі, раз усі гроші віддали онукові та його дружині.
Борис мовчав. Йому було шкода батьків, яких він не бачив п’ять довгих років. Але образа, що жила в душі, не давала йому права їх пробачити. Тепер усе на совісті сестри. Вона повинна подбати про матір із батьком. Адже все, що мали батьки — гроші, будинок і квартиру — вони віддали її сім’ї.
— Що ти сказав Антоніні Михайлівні? — вирішила уточнити Лариса, бачачи, як замислився чоловік.
— А що я міг сказати? Звідки в нас гроші?
— І правильно. Нічого поки не кажи. Я сама все скажу.
Наступного дня, усе добре обдумавши, Лариса сама подзвонила свекрусі.
— Антоніно Михайлівно, чула, що ви вирішили попросити в нас допомоги? У невихованої та нетактовної невістки й доброго сина, який пробачив усі ваші підлості, так? — упевнено почала вона.
— Ох, Ларисо, ну навіщо ти так? Бачиш, як усе обернулося. Батько Бориса вже на межі, йому недовго лишилося. І я теж без лікування не можу. Тож доля вже нас покарала. А допомоги мені більше ні в кого просити, от я й звернулася до сина. Як-не-як, а він мені рідний, — нещасним голосом відповіла свекруха.
— Дивно, а я думала, що прийомний. А рідна вам тільки донька, — продовжила тим самим тоном Лариса.
Вона розуміла, що свекри вже отримали своє за зраду сина. Але її зовиця, сестра Бориса — ні. І провчити Віру було зараз головним завданням Лариси. Та й свекрусі теж не завадило б указати її місце.
— Добре, ми знайдемо для вас гроші, — почала вона свою гру.
— Знайдете? — не вірячи своїм вухам, перепитала Антоніна Михайлівна.
— Так, знайдемо. Позичимо або візьмемо кредит — неважливо. Але лише за однієї умови.
— Якої? — розгубилася свекруха.
— Ви оформите право власності на свою двокімнатну квартиру на вашого сина Бориса.
— Як це? А Віра? Це ж буде спільна спадщина дітей після нашої смерті.
— Спадщина? — голосно перепитала Лариса. — Тоді нам нема про що говорити. Усі свої питання та прохання адресуйте доньці.
— Ні, Ларисо, зачекай. Я розумію, Борис образився, що ми не допомагали йому й тобі, а все віддавали Вірі. Але це якось неправильно. У неї троє дітей, і вона теж повинна претендувати на частку в нашій квартирі, — продовжувала свекруха.
— Я озвучила вам свою умову. Інших не буде. Якщо ви продовжуєте наполягати, давайте припинимо цю марну розмову, — Лариса була непохитною.
— Ну добре… Я згодна.
Найближчими днями Лариса й Борис займалися тим, що шукали в борг суму, необхідну матері. Потім поїхали до міста, де жили батьки, і відвідали нотаріуса. Мати відмовилася від своєї квартири на користь сина. Батько теж дав свою згоду.
Коли зовиця Лариси дізналася, що батьки оформили квартиру на Бориса, то влаштувала скандал. Вона постійно телефонувала, але ні Борис, ні його дружина розмовляти з нею не стали. Просто внесли її номер до чорного списку.
Невдовзі свекра не стало. Свекруха ж після операції довго відновлювалася й намагалася не докучати синові та невістці своїми дзвінками.
Але одного разу сталося страшне. Те, чого вона ніяк не могла очікувати!
— Антоніно Михайлівно, звільніть нашу з Борею квартиру. Ми виставимо її на продаж. Нам час розширюватися. Син росте, йому потрібна власна кімната. Та й ми з чоловіком уже заслужили пожити в нормальних умовах, — заявила невістка, зателефонувавши свекрусі.
— Як звільнити? Та ти що? А я куди? Я ж думала, що спокійно доживу тут до кінця…
— Ні, ми так не домовлялися. Квартира наша, тому будьте ласкаві її звільнити. І якнайшвидше! — наполягала Лариса.
— А я куди? — ледь не плакала свекруха.
— А це вже не моя проблема. Напевно, до доньки. Ви ж так багато зробили для неї та її сім’ї.
— До Віри? Але вона мене не чекає, та й місця в них немає…
— Нічого, посунуться заради матері.
Антоніна Михайлівна була змушена переїхати до доньки, яка шаленіла від того, що влаштувала хитра невістка. Але робити було нічого — не виженеш матір на вулицю, бо що люди скажуть? Хоча був ще один варіант — пансіонат для літніх людей. Можна й туди відправити матір. Тільки все треба правильно організувати.
Борис із Ларисою, продавши обидві квартири, купили одну трикімнатну, зробили в ній ремонт і тепер живуть собі приспівуючи.
