— Весілля не буде! Скасовуйте ресторан! — зателефонувала я майбутній свекрусі, передбачаючи її бурхливу реакцію. І не помилилася.
— Як це не буде? Ти що, з глузду з’їхала? — голосно запитала Тетяна Вікторівна, розлякавши при цьому всіх покупців у радіусі ста метрів.
Жінка була директоркою ринку й саме в цей момент обходила торгові ряди, перевіряючи, чи все гаразд. Мій дзвінок став для неї мов грім серед ясного неба.
— На жаль, усе значно гірше, ніж якби я просто передумала чи, як ви висловилися, збожеволіла, — сухо відповіла я, не бажаючи телефоном поширюватися про наші проблеми.
— Може, ти все ж поясниш, що сталося? — невдоволено продовжила майбутня свекруха.
— Не зараз. Увечері ми приїдемо й усе розповімо.
— Слухай, а ти, виявляється, завидний наречений! — усміхнулася я, почувши від Романа, що жити ми будемо у його власній квартирі.
— Звідки така розкіш?
— Дід залишив. Довго прожив, майже дев’яносто років. Любив мене, я був для нього найдорожчим онуком.
— Ну чудово! Однією проблемою менше!
— І ще якою проблемою! Ти хоч розумієш, що нам не треба брати кредит чи платити іпотеку років дев’яносто! Саме стільки прожив мій славний дід! — пожартував Ромка.
— Так, світла йому пам’ять. Але ти не розслабляйся. Довго я тобі байдикувати не дам. Якщо ми плануємо велику сім’ю, то довго в цій однокімнатній квартирі тулитися не зможемо. Рано чи пізно доведеться замислитися про більше житло.
— Ой, та коли це ще буде! Головне, що зараз нам є де жити й будувати своє сімейне гніздечко.
— Так, ти маєш рацію, — погодилася я й почала думати про майбутнє весілля.
Коли Роман познайомив мене зі своїми батьками, свекруха теж не втратила нагоди нагадати, що мій наречений має величезну перевагу перед іншими — власну квартиру.
— Ти, Мар’яно, повинна розуміти, що такими можливостями зараз мало хто з молодих хлопців володіє. А в Роми є власне житло, тримайся за нього. Він міг обрати іншу, але пощастило саме тобі.
Що я тоді відчула — розповідати не буду. Єдине, що зрозуміла: близькими подругами зі свекрухою ми ніколи не станемо, бо вона мене просто не поважає. Та й рівень мислення у нас був різний. Це стало помітно вже з її перших фраз. Тетяна Вікторівна була базарною діловою жінкою до мозку кісток, а я — філологинею з вищою освітою.
Майбутня свекруха активно взялася організовувати наше весілля. Вона забронювала один із популярних ресторанів міста, де директоркою працювала її подруга. Закуповувала продукти й напої, обговорювала меню та інші деталі, пов’язані з такою грандіозною подією.
Ми ж просто насолоджувалися цим чудовим часом. Для себе я одразу вирішила, що наші весільні вбрання будуть скромними та простими. Жодних суворих костюмів і краваток, жодних багатошарових мереживних суконь, які роблять наречених схожими на самовари. Я вже вибрала собі просту ніжну сукню світло-бежевого кольору, що підкреслювала мою смагляву шкіру й каштанове волосся. А Романові запропонувала кілька варіантів одягу, з яких він мав обрати сам.
Усе йшло за планом, але втрутився випадок.
— Мар’яшо, у нас біда, — крізь сльози подзвонила мама. — Зіна померла.
— Як? Що сталося, мамо? — розгубилася я, бо мамина двоюрідна сестра, яка завжди вирізнялася міцним здоров’ям, зовсім не була схожа на тяжко хвору людину.
— Точно поки не знаю. Сказали — серце. Миттєво. Поїхала на дачу і там…
Мама заплакала, адже була дуже близька зі своєю двоюрідною сестрою, вважаючи її майже рідною, бо ні братів, ні сестер у мами не було.
Я розуміла, що весілля доведеться скасувати. І для моїх батьків, і для мене це була велика втрата. Не стара ще, шістдесятирічна тітка Зіна, яку я любила, так само тепло й ніжно ставилася до мене. Не маючи власних дітей, вона щиро вважала мене своєю донькою, будучи ще й моєю хрещеною. Тож можна було сміливо сказати, що в мене було дві мами…
— Ромо, весілля треба відкласти, — стримуючи сльози, подзвонила я коханому.
— Що сталося? Чому?
— У нас горе в родині, — ледве вимовила я. — Приїжджай, усе розповім.
Роман із розумінням поставився до того, що весілля доведеться перенести. А ось реакція свекрухи була зовсім іншою.
— Ви як це собі уявляєте, дорогенькі? Я вже стільки людей задіяла, домовилася і з кухарями, і з офіціантами, за оренду залу гроші внесла, частину продуктів закупила. Це вам жарти чи що? — невдоволено дорікала Тетяна Вікторівна.
— Мамо, ну в Мар’яни в родині горе, як ти не розумієш? Давай перенесемо на кілька місяців, — сперечався Роман.
— Перенесемо? Це що, так просто? І взагалі, яке ще горе? Це ж навіть не рідна сестра, а двоюрідна! — цинічно видала свекруха, ще більше налаштувавши мене проти себе.
Проте весілля ми перенесли, адже тоді було зовсім не до свят. Мама дуже важко переживала втрату, бо останніми роками вони із Зінаїдою особливо зблизилися.
— Доню, приїжджай до нас із татом, я маю тобі дещо сказати, — якось подзвонила мама.
— Що таке? Ти добре почуваєшся? Нічого не болить? А тато? — занепокоїлася я.
— Ні, не хвилюйся, ми обоє здорові. Мова про інше. Просто про такі речі телефоном не говорять.
Відпросившись із роботи, я одразу поїхала до батьків. Усю дорогу думала, що ж такого вони хочуть мені повідомити, але так ні до чого й не додумалася.
— Мар’яшо, ти ж знаєш, доню, як тебе любила Зіночка, — почала мама, зустрівши мене. — Ставши твоєю хрещеною двадцять п’ять років тому, вона весь цей час ставилася до тебе як до рідної доньки. І ти це знаєш не гірше за мене. Нашій Зіні випала нелегка доля. Ще до твого народження в неї була сім’я, чоловік і маленький син.
— Так, щось таке я чула від тебе. Але, знаєш, мамо, ніколи не цікавилася, що ж сталося в її житті, що тітка врешті залишилася сама — без чоловіка й без сина, — задумливо сказала я.
І сама подумала про те, якою безтурботною буває молодість. Ми впевнені, що близькі завжди будуть поруч і що ще все встигнемо — розпитати, дізнатися, зрозуміти їхнє життя.
— Та Зіна й не любила про це згадувати. Історія гірка. Микола, її колишній чоловік, якось пішов зі Славком на річку. Хлопчикові тоді лише три роки було. І недогледів… Славко кидав камінці у воду, поки батько рибалив. Потім упав із берега у воду. Там хоч і мілко було, але багато малюкові треба?..
— Який жах! Як тітка пережила таке горе? — вражено запитала я.
— Дуже важко. Хотіла накласти на себе руки, довго приходила до тями. Тоді ж і з чоловіком розлучилася. Не могла більше його бачити, вважаючи саме Миколу винним у втраті сина.
— Неймовірно… А ж завжди була такою життєрадісною, доброю, відкритою. Хто б міг подумати…
— Так, Зіна була дуже хорошою людиною. І дарма більше не вийшла заміж. Ми всі її вмовляли, переконували, що ще матиме і щастя, і дітей. А вона — ні в яку.
— А цей Микола?
— Одружився. Десь через рік після розлучення. Троє дітей із новою дружиною народили. Ось такі справи, доню. Але я хотіла поговорити з тобою про інше. Тітка Зіна написала заповіт на твою користь. Її однокімнатна квартира тепер твоя. Хочеш — продай, хочеш — здавай. Нехай невеликий, але стабільний дохід матимеш.
— Та ну? Оце новина! Хоча… Їй же й справді не було кому більше залишити. Хіба що якійсь далекій рідні. Але я навіть не думала, що тітка оформить заповіт на мене. Спасибі їй за це, — радісно сказала я, відчуваючи в душі вдячність рідній людині.
