— Знаєш, а я ж завжди мріяла про власну квартиру, — усміхнулася я, дивлячись на ключі в його руках.
— А в мене власна квартира була завжди, — відповів він тією самою усмішкою, від якої тепер мене нудило.
Годинник показував 21:30. Я вже, мабуть, у сотий раз перевірила телефон — жодного повідомлення від Сергія. Вечеря давно охолола, свічки догоріли, а вино, яке я відкрила дві години тому, втратило аромат. Як і наш шлюб.
Вхідні двері грюкнули так, що здригнулося скло в серванті. Сергій увалився до квартири, на ходу знімаючи краватку. Від нього тхнуло дорогими парфумами — але не тими, що я подарувала йому на річницю.
— Чому так пізно? — запитала я, намагаючись зберегти спокій.
— А що, мені тепер звітувати? — він жбурнув портфель на диван. — Я, між іншим, працюю. Хтось же має забезпечувати наш побут.
Я прикусила губу. Шість років у великій компанії, три підвищення — і все одно для нього я була лише «домогосподаркою з амбіціями».
— Я приготувала вечерю. Хотіла поговорити…
— Знаєш що, Аню? — перебив він. — Я втомився. Від постійних претензій, від розмов про кар’єру, від цих вечерь при свічках. Ти ніби живеш у вигаданій історії.
Я завмерла. У горлі став клубок, але я не дозволила сльозам з’явитися.
— Ти маєш рацію, — мій голос прозвучав твердо. — Я справді живу в історії. Тільки вона не романтична. І ти в ній — не герой.
Він засміявся. І цей сміх болів сильніше за будь-які слова.
Розлучення минуло швидко. Квартира, яку ми облаштовували разом і в яку я вкладала не лише гроші, а й душу, дісталася йому.
— Юридично вона моя, — сказав він просто, ніби йшлося про стару річ.
Моя подруга Марина допомогла знайти орендовану квартиру. Маленьку, але затишну.
— Тимчасово, — повторювала вона, а я кивала, намагаючись у це повірити.
— Знаєш, що найболючіше? — сказала я якось, розливаючи вино. — Я ж насправді любила його. Не статус, не умови — його самого.
— А він любив лише себе, — відповіла Марина. — Пора й тобі навчитися цього.
Я подивилася на своє відображення у вікні. Втомлена жінка з погаслим поглядом. Невже це я — та сама Анна, яка колись мріяла підкорити світ?
— Час учитися любити себе, — сказала я. — І рухатися далі.
Місяць після розлучення я жила на автопілоті. Робота, дім, знову робота. Я уникала спогадів і не дивилася в минуле.
— У тебе за тиждень важлива презентація, — нагадала Марина. — І вона може змінити все.
Вона мала рацію.
Ранок презентації почався з того, що я пролила каву на білу блузку. Але замість паніки я засміялася. Після всього пережитого це здавалося дрібницею.
— Анно Вікторівно, — звернувся до мене директор, — зайдіть, будь ласка.
Я приготувалася до гіршого.
— Я переглянув ваш проєкт, — сказав він. — І хочу запропонувати вам очолити новий підрозділ.
Я не одразу зрозуміла почуте.
— Саме так, — усміхнувся він. — Ви готові до цього.
Того дня презентація пройшла блискуче. Я отримала підвищення. А ввечері ми з Мариною святкували новий етап мого життя.
— Ти завжди була сильнішою, ніж думала, — сказала вона.
За пів року я купила власну квартиру. Таку, яку хотіла саме я. Без компромісів. І з рожевими шторами.
— Він їх не любив, — засміялася Марина.
— Саме тому вони тут і висять, — відповіла я.
Я змінилася. Стала впевненішою. Спокійнішою. Сильнішою.
І одного дня дізналася, що тепер керуватиму відділом, у якому працює Сергій.
Коли ми зустрілися, він не одразу повірив.
— Ти тепер… керівник?
— Так, — спокійно відповіла я. — І пропоную зосередитися на роботі.
Він намагався повернути минуле. Але я вже була іншою.
— Рік тому я б чекала цих слів, — сказала я йому. — А тепер просто дякую. Завдяки тобі я зрозуміла власну цінність.
Увечері ми з Мариною сиділи на балконі моєї нової квартири. Захід сонця забарвлював небо в рожеві тони.
— Найкраща помста — не нашкодити, — сказала я. — А стати настільки сильною, щоб минуле втратило владу над тобою.
— За сильних жінок, — підняла келих Марина.
Я усміхнулася. Бо знала: це не фінал. Це початок.
