Коли принцесі Еліні виповнилося шість років, у королівстві сталася подія, яку люди згадували ще багато років потому. Того дня король наказав зібрати до палацу найкращих ковалів і теслярів, а ввечері до покоїв маленької принцеси внесли важкий шолом-маску з дерева та заліза. Він повністю закривав голову дівчинки. Попереду були лише вузькі прорізи для очей і невеликий отвір біля рота, щоб вона могла їсти та пити.
На шоломі висів масивний залізний замок, а ключ король завжди носив на шиї й нікому не показував. Лише королева знала, навіщо він зробив це зі своєю донькою. Через кілька місяців вона тяжко захворіла й померла, а разом із нею зникла й остання людина, яка знала правду.
Відтоді принцеса постійно носила цей незвичайний шолом.
У палаці почали ширитися різні чутки. Одні казали, що дівчинка народилася з особливістю зовнішності, яку король приховував від світу. Інші були переконані, що на дитині лежить стародавнє прокляття. Дехто пошепки стверджував, ніби король побачив у доньці щось, що змусило його назавжди відгородити її від людей.
Та ніхто нічого не знав напевно.
Слуги боялися навіть дивитися в бік принцеси. Коли вона проходила коридорами палацу, усі одразу замовкали. Дівчина майже не розмовляла, рідко виходила до саду й завжди трималася осторонь інших. Лише іноді пізно ввечері слуги чули, як вона тихо грає на старому піаніно в порожній залі палацу.
З роками таємниця навколо неї лише зростала.
Кілька разів придворні намагалися дізнатися правду. Один коваль хотів зробити копію ключа, поки король спав, але вже наступного ранку його вигнали з королівства. Молода служниця намагалася вночі зазирнути під шолом, коли принцеса заснула в кріслі біля каміна, але наступного дня дівчина безслідно зникла з палацу. Після цього більше ніхто не наважувався ризикувати.
Сам король завжди повторював одну й ту саму фразу:
— Вона зніме шолом лише в день свого весілля.
Але роки минали, а наречених не знаходилося.
Жоден принц не хотів брати за дружину дівчину, обличчя якої ніхто ніколи не бачив. Багато хто побоювався невідомого. Деякі прямо говорили, що не бажають пов’язувати своє життя з таємницею, про яку нічого не відомо.
Король старів і ставав дедалі похмурішим. Він розумів, що одного дня помре, а єдина спадкоємиця залишиться сама.
І ось одного разу до королівства прибув молодий принц на ім’я Річард. Він був сином збіднілого правителя й чудово усвідомлював, що шлюб із донькою короля може назавжди змінити його долю. Багато хто вважав його диваком, коли він оголосив, що готовий одружитися з дівчиною в залізному шоломі.
У місті люди сперечалися днями й ночами.
— Він робить це лише заради трону.
— Ні, йому просто хочеться дізнатися правду.
— А що, якщо таємниця виявиться зовсім не такою, як усі думають?
Та весілля все ж призначили.
У день церемонії величезний собор був переповнений людьми. Під високими кам’яними склепіннями горіли сотні свічок, а вздовж червоної доріжки стояли найзаможніші та найвпливовіші гості королівства. Усі чекали лише одного моменту.
Коли двері нарешті відчинилися, всередині стало так тихо, що було чути потріскування свічок.
Король сам вів доньку до вівтаря.
На ньому була важка темно-червона мантія з хутром, а принцеса йшла поруч у розкішній білій сукні, оздобленій срібними візерунками. Але її голову, як і раніше, закривав той самий дерев’яно-залізний шолом із замком, який вона носила все життя.
Навіть принц помітно хвилювався. Коли дівчина підійшла ближче, він кілька секунд не міг відвести погляду від дивної маски.
Священник тремтячим голосом почав церемонію, а потім настав момент, якого чекали всі.
Король повільно дістав з-під одягу старий ключ.
У соборі одразу почувся шепіт. Деякі гості навіть підвелися зі своїх місць, щоб краще бачити.
Руки старого короля помітно тремтіли, коли він вставив ключ у замок. Пролунав важкий металевий клац.
Потім король дуже повільно зняв шолом із голови доньки.
Під шоломом не було ні вад, ні шрамів, ні чогось лячного.
Навпаки.
Принцеса виявилася надзвичайно вродливою. Настільки, що люди кілька секунд просто мовчки дивилися на неї, ніби не вірили власним очам. У неї було довге золотаве волосся, світла шкіра та незвичайні світлі очі, які одразу привертали увагу.
Та найбільше гостей вразило інше. На обличчі дівчини не було жодних емоцій. Вона дивилася на людей спокійним і холодним поглядом, ніби за довгі роки самотності втратила зв’язок із навколишнім світом.
Принц спробував усміхнутися їй, але дівчина навіть не подивилася в його бік.
Тоді один зі старих радників не витримав і тихо запитав короля:
— Але навіщо… навіщо ви приховували таку доньку все її життя?
Старий король довго мовчав, а потім дуже тихо відповів:
— Я бачив, як люди ставилися до її матері через її красу. Через неї виникали заздрощі, конфлікти й суперечки. Я не хотів такої долі для своєї доньки.
Після цих слів він несподівано опустився навколішки просто посеред собору й заплакав.
А принцеса вперше за багато років сама заговорила. Вона повільно подивилася на батька й тихо сказала:
— Ти сховав не моє обличчя… Ти сховав усе моє життя.
Після цього дівчина розвернулася й сама вийшла із собору, залишивши позаду принца, гостей і власного батька.
Кажуть, уже за кілька днів вона назавжди покинула палац. Одні запевняли, що бачили її в далеких північних землях, інші говорили, ніби вона жила серед звичайних людей під чужим ім’ям.
