— Ви справді думаєте, що ми потягнемо цей ремонт у найближчі пів року? — Аліна змерзло кута́лася в ковдру, хоча в кімнаті було тепло. Її голос, захриплий від застуди, звучав глухо, але без докорів — лише втомлена м’якість.
— Ми не просто потягнемо, Аль. Ми зробимо з тієї «сталінки» справжню цукерку. Головне — стіни міцні, а підлога… ну й що, що дошки зняли, зате покладемо нормальний паркет. Я візьму ще кілька замовлень на вивіски. У склодувній майстерні зараз сезон, роботи море, — Денис присів на край ліжка й обережно поправив їй подушку.
— Мені соромно, що я так злягла. Зекономила на проїзді, а тепер лежу пластом. Ліки вийшли дорожчі, — вона винувато усміхнулася, дивлячись на чоловіка знизу вгору.
— Перестань. Це просто дощ. Ти в мене міцна, — він лагідно прибрав пасмо волосся з її гарячого чола. — Я відлучуся на кілька годин? Треба здати той складний неон для бару, інакше штраф. Ти поспиш?
— Іди, звісно. Я вип’ю порошок і засну. Тільки, Денисе… — вона на мить зам’ялася, і в очах промайнула надія на розуміння. — Якщо твоя… якщо Галина Іванівна подзвонить, не кажи їй, що я хвора. Вона знову скаже, що я слабка й нікчемна.
— Не подзвонить. Після тієї історії з вигаданою вагітністю Олі я взагалі не хочу з ними говорити. Спи.
Денис поцілував дружину у скроню, взяв ключі й тихо вийшов. Клацнув замок. Аліна залишилася сама в тиші орендованої квартири, де кожен кут був тимчасовим, чужим, але зате спокійним. Їй хотілося вірити, що чорна смуга з ріднею чоловіка закінчилася, що їхня маленька сім’я нарешті зможе просто жити, збирати гроші й клеїти шпалери у власній, хай і занедбаній поки що, квартирі. Надія гріла краще за чай. Аліна заплющила очі, провалюючись у важку гарячкову дрімоту.
Прокинулася вона від різкого, дряпаючого звуку. Хтось провертав ключ у замку. Серце впало кудись униз. Денис? Він не міг повернутися так швидко — минуло максимум сорок хвилин. Та й відчиняв він завжди обережно, майже безшумно. А тут брязкіт стояв такий, ніби замок намагалися виламати, хоча ключ явно підходив.
Двері розчахнулися. До передпокою ввалилися двоє. Аліна одразу впізнала ці голоси, і від цього впізнання всередині все стиснулося в крижаний клубок.
— Фу, ну й духота тут. Хоч би вікно відкрили, — пролунав примхливий голос Олі, сестри Дениса. — Мамо, ти впевнена, що він на роботі?
— Впевнена. Я бачила, як його машина поїхала. А ця, мабуть, десь швендяє по магазинах, витрачає чоловікові гроші, — відповів владний грудний голос Галини Іванівни.
Аліна завмерла під ковдрою. Свекруха. Вони прийшли, поки Дениса немає. Але звідки в них ключі? Ах так, пів року тому, коли стосунки ще були натягнуто-ввічливими, Денис дав матері дублікат «про всяк випадок». Забрати його забули, а потім стався той грандіозний скандал із фальшивою вагітністю.
Аліна пам’ятала той день до дрібниць. Галина Іванівна, заламуючи руки, розповідала, як бідолашну Олю покинув негідник, як вона носить під серцем дитину, але їй ніде жити. Вимога була простою й нахабною: Аліна мала переписати свою спадкову квартиру на зовицю. «У вас із Денисом усе є, ви молоді, заробите, а Олечці потрібне гніздечко!»
Тоді Денис вагався — його добра натура дала тріщину. Але врятував випадок. Аліна побачила «вагітну» Олю на зупинці з цигаркою в зубах і пласким животом. Денис перевірив. Жодної вагітності не було. Був лише цинічний план відібрати житло.
І ось вони тут знову.
— Проходь, не роззувайся, тут і так не палац, — скомандувала Галина Іванівна. — Нам треба оглянутися.
Аліна хотіла підвестися, вийти, вигнати їх, але тіло було ватяним. Голова крутилася так, що кімната пливла. Вона просто лежала й слухала, як розчарування в людях перетворюється на липкий страх.
— Мамо, дивись, яка сумочка! — долинуло з коридору. — Це ж шкіра? Звідки в неї гроші на таке? Денис гарує, а вона жирує?
— Поклади поки на місце, — буркнула свекруха. — Ми прийшли не по це. Треба знайти документи на ту квартиру. Десь же вона їх ховає. Якщо не вмовимо по-доброму — будемо хитрувати. Скажемо, що Денис винен велику суму, нехай продає свою халупу.
— А якщо не повірить?
— Повірить. Вона закохана дурепа.
Аліна відчула, як до горла підкочується нудота. Вони прийшли ритися в речах. Шукати документи. Це було вже не просто нахабство — це було вторгнення, майже злочин. Злість, гаряча й колюча, почала витісняти слабкість. Аліна стиснула зуби. Вона не дозволить. Не зараз.
Двері до спальні розчахнулися. Галина Іванівна зайшла впевнено, по-хазяйськи, але, побачивши Аліну в ліжку, на секунду спіткнулася.
— Ой. А ти вдома, — у голосі не було ні збентеження, ні вибачення. Лише досада.
Оля визирнула з-за плеча матері, жуючи жуйку.
— Привіт. А чого лежимо? Працювати ліньки?
— Що ви тут робите? — Аліна підвелася на ліктях. Голос тремтів, але вона намагалася говорити твердо. — Звідки у вас ключі? Негайно йдіть.
— Не вказуй мені, куди ходити, — Галина Іванівна примружила очі. — Я до сина прийшла. І до тебе, між іншим, серйозна розмова є. Ти, Аліно, поводишся егоїстично.
— Я? — Аліна аж задихнулася від обурення. — Ви вигадали дитину, щоб забрати в мене житло, а егоїстка — я?
— То було непорозуміння! — відмахнулася свекруха, проходячи далі в кімнату й відсуваючи ногою стілець з одягом Аліни. — Оля помилилася, збій циклу. А ти, як змія, одразу все Денису виклала. Посварила матір із сином. Але зараз не про це. Ми вирішили, що так далі бути не може. Та квартира стоїть, пилюкою припадає. Ремонт ви там затіяли… сміх один, грошей у вас немає. Перепиши квартиру на Олю. Їй потрібніше. У неї життя не влаштоване.
— Ви при здоровому глузді? — Аліна сіла, спустивши ноги на підлогу. Голова паморочилася, але злість додавала сил. — Це моя спадщина. Ідіть звідси. Я зараз подзвоню Денису.
— Не смій! — верескнула Оля. Вона підскочила до шафи-купе. — Дзвонити вона зібралася! Ти подивися, мамо, скільки в неї шмоток! Ось куди гроші брата йдуть!
Оля з остервенінням рвонула дверцята шафи.
— Не чіпай! — крикнула Аліна, намагаючись підвестися.
— А то що? — Оля схопила стос светрів Аліни й жбурнула на підлогу. — Це все куплено на гроші Дениса! Значить, і моє теж! Ти його обдираєш!
Вона хапала речі, вішалки, коробки й кидала під ноги, топтала кросівками. Флакон парфумів полетів у куток, але, на щастя, не розбився, а глухо вдарився об плінтус.
— Припини! — Аліна кинулася до зовиці, схопила її за руку. — Геть звідси!
У цей момент Галина Іванівна, яка до того спостерігала за сценою зі схрещеними на грудях руками, ступила вперед.
— Не смій чіпати мою доньку! — гаркнула вона й сильно штовхнула Аліну.
Аліна була ослаблена хворобою. Вона не втрималася на ногах. Її відкинуло назад, вона перечепилася через розкидані речі й важко впала боком, ударившись животом об гострий кут приліжкової тумби.
Різкий біль прошив низ живота. В очах потемніло. Аліна застогнала й згорнулася на підлозі, притискаючи руки до себе.
— Ну от, вдає, — фиркнула Оля. — Артистка. Ходімо, мамо. З нею каші не звариш. Прийдемо, коли Денис буде, пояснимо йому, хто тут речі порозкидав у істериці.
— Вставай, не ганьбися, — кинула Галина Іванівна, дивлячись на невістку з презирством. — Ми йдемо. Але ще повернемося.
Вони вийшли, грюкнувши дверима. Аліна залишилася лежати серед розкиданого одягу. Біль не вщухав — він ставав тягучим, гарячим і страшним. Вона відчувала, як усередині щось безповоротно руйнується. Крізь туман прийшло холодне рішення: треба вижити. Будь-якою ціною. Тремтячими пальцями вона намацала телефон…
Денис увірвався до приймального відділення, ледь не знісши двері. Його руки, звиклі до тонкої роботи з крихким склом, тепер тремтіли.
— Де вона? — хрипко спитав він.
Лікар, літній чоловік, зняв окуляри.
— Ви чоловік? Заспокойтесь. Загрози життю немає. Але… вагітність зберегти не вдалося. Термін був невеликий, п’ять-шість тижнів, ви, можливо, й самі ще не знали. Травма, плюс вірусна інфекція, стрес…
Денис завмер. Вагітність? Вони так довго чекали, сподівалися, боялися наврочити щастя. Аліна мовчала, мабуть, хотіла зробити сюрприз…
— Хто це зробив? — голос Дениса звучав чужо.
— Вона сказала, що впала. Але в неї характерна гематома. І був конфлікт із родичами.
Цього було достатньо.
Усередині Дениса не було полум’я. Там утворилася чорна діра — крижана порожнеча, яка втягнула в себе все людське: жалість, сумніви, синівську повагу. Він поцілував руку дружини.
— Я розберуся, — сказав він.
Двері материного помешкання були незамкнені. Денис зайшов без стуку.
У вітальні працював телевізор. Галина Іванівна сиділа в кріслі з чаєм, Оля лежала на дивані, гортаючи стрічку в телефоні.
Побачивши сина, мати натягнула усмішку.
— О, прийшов. А твоя вже нажалілася?
Денис мовчки підійшов до серванта — гордості Галини Іванівни — й різким рухом перекинув важку верхню секцію.
Гуркіт був оглушливим. Дзвін скла, тріск дерева, крики жінок злилися в одну какофонію.
— Ти що робиш?! — закричала мати.
Денис розвернувся. Його обличчя було страшним — без жодної емоції, лише порожні темні очі.
Він підійшов до шафи, де висіли шуби та пальта матері й сестри. Зірвав їх разом із вішалками й кинув на підлогу, просто на уламки скла. Зверху полетіли чоботи, сумки, шапки. Він методично топтав їх.
— Припини! Я поліцію викличу! — кричала Галина Іванівна.
Денис зупинився. Повільно підійшов до матері.
— Ви хотіли порядку? — тихо спитав він, і від цього шепоту в Олі затрусилися губи. — Ви хотіли речей? Квартири?
Він схопив вазу зі столу й жбурнув у стіну.
— У Аліни сьогодні стався викидень, — чітко промовив він. — Лікар сказав — через удар.
У кімнаті запала тиша.
— Ви не просто речі розкидали, — продовжив Денис, дивлячись матері просто в очі. — Ви забрали мою дитину. Мого сина або доньку.
— Дениску… ми не знали… — прошепотіла Галина Іванівна.
— Не торкайтесь мене, — він відсахнувся. — Ви для мене більше не родина. Якщо я побачу вас біля мого дому — наслідки вам не сподобаються.
Він розвернувся й пішов до виходу.
— Я ж твоя мати! — завила Галина Іванівна.
Денис зупинився біля дверей, не обертаючись.
— У мене тепер є тільки дружина. А ви… живіть із тим, що зробили.
Двері грюкнули.
У квартирі зависла важка тиша. Галина Іванівна повільно опустилася на диван серед уламків і розкиданих речей. Уперше за довгі роки вона зрозуміла: деякі речі не можна повернути назад.
