1921 рік. У селі німа дівчина нагодувала комісара медом зі спориньою й дивилася, як він божеволіє. Вона йшла лісом босоніж, із бджолиною маткою в коробі та усмішкою на попелястих губах
Над Медвянкою стояла така тиша, що, здавалося, від неї можна оглухнути. Не гавкали собаки, не рипіли журавлі біля криниць, і навіть вітер, заплутавшись у бур’янах, стишався, ніби боявся потривожити спокій мертвого села.
Уляна повернулася сюди на заході сонця, коли довгі лілові тіні лягли навхрест на просілу дорогу. Вона йшла босоніж холодним пилом, а поділ її вицвілого сарафана волочився землею, замітаючи сліди. У руці несла порожній глиняний горщик, перев’язаний мотузкою. Її очі були світло-сірі, мов попіл, і дивилися крізь речі, ніби дівчина бачила не похилені хати, а те, що ховалося за ними.
Тиф викосив Медвянку ще минулого листопада. Ті, хто не помер у гарячці, розбіглися по лісах і назад не повернувся ніхто. Окрім неї.
Вона пройшла повз зарослий лободою палісадник, де колись цвіли золоті кулі, й штовхнула плечем розсохлі двері крайньої хати. Усередині пахло сухою м’ятою та мишами. Уляна опустилася навколішки перед піччю, засунула руку глибоко в піддувало й витягла звідти важкий згорток, обмотаний полотном. У ньому зберігалися не монети й не хліб, а дещо цінніше в голодний рік — маточне молочко та жменя сухих личинок, остання надія на життя.
Свою таємницю вона віднесла на далеку пасіку, в яр, куди навіть найвідчайдушніші сільські хлопчаки боялися потикатися. Там, серед стовбурів, повалених буревієм, стояли колоди — старі, вкриті мохом, але живі. Усередині гуло. Цей звук був для Уляни єдиною мовою, яку вона розуміла без слів.
Вона дала обітницю мовчання того дня, коли востаннє чула людський голос — хрип батька, який благав її тікати в ліс і не повертатися. Відтоді її губи зімкнулися, і розкрити їх міг лише Бог, у якого вона більше не вірила, або бджоли, що стали її сповідниками.
Бджоли не жалили її. Вони сідали на плечі, заплутувалися в нечесаному волоссі, повзали по шиї, лоскочучи шкіру, а Уляна усміхалася, відчуваючи себе частиною вулика. Вона навчилася вгадувати погоду за гулом, передбачати дощ за льотом і смерть — за раптовою тишею всередині колоди.
Коли зі сходу потягло гаром — різким, хімічним, — бджоли занепокоїлися першими. Рій знявся над пасікою чорною хмарою, і Уляна зрозуміла: ідуть.
Продзагін в’їхав у село на світанку, і навіть сонце, щойно показавшись над лісом, ніби померкло від скрипу возів і хрипу загнаних коней.
Їх було дванадцятеро. Одинадцять червоноармійців у пом’ятих, просякнутих потом гімнастерках і одна людина без форми, але влада від неї відчувалася одразу. Комісар Горілий.
Він сидів на передньому возі, широко розставивши ноги в хромових чоботях, і курив самокрутку, струшуючи попіл просто на спину візника. Обличчя мав вузьке, з тонкими губами та глибокими залисинами, над якими стирчав рудуватий пушок. Очі — мутні, кольору перестояного чаю, з червоними прожилками від хронічного недосипу та люті, яку він накопичував роками.
Горілий ненавидів село кожною клітиною свого тіла. Ненавидів запах гною, мукання корів, покірні погляди жінок і мовчазну, непробивну хитрість чоловіків. Він знав: селянин завжди ховає зерно. Завжди. Можна вичистити комори, перетрусити скирти, але залишиться сховок — у лісі, в землі, у дуплі старої сосни. І саме цей сховок був йому потрібен, щоб нарешті отримати переведення до міста — подалі від багнюки та комарів, ближче до теплих кабінетів.
— Стій! — крикнув він, стрибаючи на землю.
У відповідь настала така густа тиша, що навіть коні перестали жувати вудила.
— Мертве село, товаришу комісаре, — доповів молодий червоноармієць із ластовинням на обличчі. — Тиф пройшовся. Ми перевіряли. Нікого.
— Брешеш, — відрізав Горілий. — Дивись.
І він показав на тоненьку цівку диму, що здіймалася над яром.
Уляна не ховалася. Коли троє червоноармійців із гвинтівками напереваги спустилися в яр, вони знайшли її на пеньку біля димаря. Вона спокійно роздувала міхи, обкурюючи бджіл, і навіть не озирнулася на шум. Рій, що висів на гілці дикої яблуні величезним живим мішком, гудів водночас привітно й загрозливо.
— Гей, дівко! — гукнув старший. — Ти хто така?
Вона не відповіла. Лише підняла на них свої попелясті очі, і ластовинний червоноармієць мимоволі відступив. У цих очах не було страху. У них було щось давнє, докірливе.
— Німа вона, — невпевнено сказав він. — Я таких бачив. Після тифу часто німіють.
Уляну привели до комісара. Горілий довго розглядав її примруженим поглядом, як перекупник розглядає коня. Щось у цій худій босоногій дівчині його насторожувало. Не покірність — її він бачив часто. А якась відстороненість, ніби не він тут господар становища, а вона.
— Зерно, — різко сказав він. — Мені потрібне зерно. Твоє село не виконало розверстку. Де хліб?
Уляна повільно розвела руками, показуючи на порожні поля, зарослі городи й мертві хати.
— Знаю я ці хитрощі, — процідив Горілий. — Мужики завжди ховають. У лісі. В ямах. Мені байдуже де. Знайди зерно, інакше пущу червоного півня по всіх вуликах. Чуєш запах? Це бензин.
Уперше в її попелястих очах промайнуло щось схоже на життя. Вона заперечно похитала головою, потім показала пальцем на далеку пасіку й підняла три пальці.
— Три? Три чого? Мішки?
Вона знову показала на бджіл, на свої руки й склала долоні ковшиком.
— Мед? — здогадався ластовинний. — Товаришу комісаре, вона пропонує мед. Тутешнє бортництво славилося на всю губернію.
Горілий хмикнув. До меду він був байдужий — солодке не любив із дитинства, — але в голові вже закрутилися шестерні розрахунку. У місті, де пайки урізали втретє, банка меду коштувала як добрий відріз сукна, а то й як револьвер. Три барильця — цілий статок.
— Веди, — наказав він.
Вона привела їх до старої колоди, що стояла осторонь. Бджоли тут були особливі — дикі, чорні, із золотистим пушком на черевці. Уляна, затамувавши подих, розпалила трухляк, пустила в льоток густий дим і за хвилину спритно вирізала ножем шмат стільників, із яких стікав густий, бурштиновий, майже червоний на просвіт мед.
Вона простягнула його Горілому на долоні.
Комісар вагався лише мить. Мед капав крізь пальці, пахло так, що в ластовинного запаморочилося в голові. Горілий узяв стільники, відкусив і заплющив очі. Смак був дивний — не просто солодкий, а пряний, дурманний, із гірчинкою на кінчику язика. Він ніби вдарив у скроні, в потилицю, в ніздрі. По тілу розлилося тепло, а світ на секунду став яскравішим і чіткішим.
— Добрий, — видихнув він і облизав липкі губи. — Вантажте барильця.
Уляна вклонилася й пішла до іншої колоди.
Ніхто не помітив, як вона, відвернувшись, витерла руку об поділ сарафана — ту саму руку, з якої щойно годувала комісара. На долоні лишився білий порошок, тонкий, мов борошно.
Ніч накрила Медвянку задушливою ковдрою.
Загін розташувався в найбільшій хаті. Червоноармійці, отримавши по кухлю спирту, швидко стихли. Лише вартовий — той самий ластовинний хлопець Семен — нудився біля вогню. У голові шуміло, перед очима плавали кольорові кола. Мед, яким його пригостив комісар — залишки з ножа, — виявився надто міцним. Семен чув далекі співи, хоча ніхто не співав, і бачив в обвуглених полінах обличчя, яких там бути не могло.
Він не помітив, як Горілий вийшов із хати. Комісарові не спалося. Його трусило — не від холоду, а від нервового збудження. Мед, з’їдений натщесерце, розпалив у ньому фантазії — пекучі й барвисті. Йому ввижалися схеми, плани, комбінації. І раптом він чітко зрозумів: зерна в селі немає, зате є дещо краще.
У скрині старости, яку він обшукав перед сном, лежав не хліб, а жменя золотих монет із профілем скинутого імператора. Золото! Крихітне, жалюгідне, але в голодний рік за нього можна купити ешелон зерна або кількох надійних людей у губернському ЧК. Семен, дурень, теж бачив ту скриню, коли допомагав шукати. Бачив і, здається, щось запідозрив.
Горілий знайшов Семена біля вогнища. Той сидів, погойдуючись, і зачаровано дивився у полум’я.
— Товаришу комісаре, — прошепотів Семен, не озираючись, — а правда, що в бджолах живуть душі? У нас у селі старі казали: якщо бджола сяде на покійника, значить, його душа летить до раю…
— Дурниці, — обірвав Горілий, сідаючи поруч. — Бджола — це комаха.
— А гляньте, — Семен підняв тремтячий палець. — Зірки як низько. І гудуть. Чуєте? Наче вулик над нами.
Горілий нічого не чув, окрім власного пульсу. Він дочекався, поки хлопець остаточно ослабне, й накинувся ззаду.
Усе сталося майже безшумно. Семен кілька разів сіпнувся й затих. На його обличчі застиг не жах, а якесь дитяче здивування. Горілий розстебнув на ньому гімнастерку, пошарив по кишенях, удаючи, ніби шукає пайок, а сам засунув за пазуху жменю землі — для правдоподібності.
Вранці він скаже, що вартового вбила німа відьма. І тоді руки в нього будуть розв’язані.
Він підвівся, обтрушуючи коліна, й раптом помітив, що на обличчя Семена, просто в кутик напіврозплющеного ока, сіла бджола. Одна-єдина. Вона повзала там, ворушачи вусиками, ніби намагалася щось роздивитися, і чомусь не злітала.
Горілий змахнув її носком чобота. Бджола впала в пил і лишилася лежати, підібгавши лапки.
Тиша навколо стала абсолютною.
Навіть вулики в яру замовкли.
