Мене звати Роман Дмитрович Сєверов. Мені п’ятдесят п’ять років, і вже тринадцять із них я працюю єгерем на північних відрогах Станового хребта — у краї, де зима триває більшу частину року, а дороги закінчуються задовго до початку справжньої тайги.
Моя ділянка простягається майже на дев’яносто кілометрів від найближчого населеного пункту — невеликого містечка Старолісськ, загубленого серед пагорбів і лісів. Живу я на кордоні, який місцеві називають Ведмежим Кутом. Разом зі мною мешкає пес Алдан — східносибірська лайка з попелясто-сірою шерстю та бурштиновими очима.
Алдану вже десять років. Він трохи накульгує на задню лапу після давньої сутички з росомахою, але його нюх і уважність залишилися такими ж гострими, як і раніше.
До того як стати єгерем, я двадцять років працював геологом. Ми шукали поклади олова, вольфраму та міді на Далекому Сході. Робота була складною, але зрозумілою: кожен маршрут мав мету, кожна знахідка була результатом терпіння та праці.
Та після змін дев’яностих років експедиції почали закриватися. Багато фахівців залишили професію. Я теж пішов. Причиною стали не лише економічні труднощі, а й події, які назавжди змінили моє ставлення до роботи.
Згодом старий знайомий запропонував мені місце єгеря.
— Тайга, спокій і мінімум людей, — сказав він.
Тоді це здалося саме тим, що мені було потрібно.
З 2011 року я працював на кордоні Ведмежий Кут.
Робота єгеря не схожа на романтичні пригоди, які часто уявляють мешканці міст. Більшість часу займають обходи території, спостереження за тваринами, перевірка підгодівельних майданчиків, ремонт стежок і переправ.
Зв’язок із зовнішнім світом забезпечувала стара радіостанція та рідкісні поїздки до Старолісська за продуктами й поштою.
Мій будинок був простим: дерев’яна хата, піч, колодязь, сарай для інструментів і невеликий город. Електрику давав генератор, який я вмикав лише за потреби.
Я ніколи не вважав себе особливо релігійною людиною. Але завжди ставився з повагою до переконань інших. У кожного свій спосіб знаходити сили для життя.
Мені допомагала тайга.
Тут усе чесно: уважність і досвід винагороджуються, а необережність може дорого коштувати.
Саме так я думав до осені 2019 року.
Третього вересня я вирушив у плановий обхід північно-східного сектора. Маршрут був звичайним — кілька днів у лісі з перевіркою підгодівельних місць і стежок після літніх дощів.
Погода стояла напрочуд гарна. Сонце ще гріло по-літньому, хоча ранки вже нагадували про наближення осені.
Я взяв стандартне спорядження: наплічник, спальник, запас одягу, аптечку, продукти, рацію та навігатор.
Алдана залишив удома. Стара травма останнім часом турбувала його більше, ніж зазвичай.
Перший день минув спокійно.
Я перевірив підгодівельні майданчики, заніс дані до журналу та до вечора дістався невеликої лісової хатини для ночівлі.
Наступного ранку продовжив маршрут.
Близько десятої години я спустився до струмка Зимового. На вологому березі помітив сліди людини.
Вони були свіжими.
Я присів і уважно оглянув їх.
Розмір взуття був невеликий. Схоже, сліди залишила жінка або підліток. Підошва була майже гладкою, зовсім не схожою на туристичне спорядження.
Це здалося дивним.
До найближчої дороги було кілька десятків кілометрів, а люди сюди майже не заходили.
Я сфотографував відбитки, зробив запис у журналі та продовжив шлях.
Проте думка про невідомого мандрівника не полишала мене.
Щось у цій історії не складалося.
Наступного дня, коли я повертався до кордону, небо затягнули хмари, а зранку пройшов дрібний дощ.
Близько десятої години я почув звук.
Спочатку мені здалося, що це птах.
Потім звук повторився.
Я завмер.
Це був людський голос.
Жіночий.
Він лунав знизу, з боку невеликої ущелини.
Я швидко почав спускатися схилом.
Через деякий час серед каміння побачив людину.
На землі лежала жінка років тридцяти п’яти. Вона була дуже виснажена і ледве трималася при тямі.
Одяг був чорного кольору, а на голові — темна хустка.
Судячи з усього, вона належала до монастирської громади.
Її ліва нога була травмована після невдалого падіння.
— Тримайтеся, я зараз допоможу! — гукнув я.
Жінка підняла голову й ледь помітно кивнула.
Я спустився до неї, дав трохи води й оглянув ушкодження.
На щастя, ситуація була серйозною, але не безнадійною.
Після надання першої допомоги я запитав:
— Як вас звати?
— Сестра Юстина, — тихо відповіла вона.
— І як ви опинилися тут?
На її обличчі з’явилася втомлена усмішка.
— Це довга історія. Якщо вистачить сил, я розповім її дорогою.
Я зрозумів, що залишати її тут не можна.
До найближчої лісової хатини було близько шести кілометрів.
Я обережно допоміг їй підвестися, закріпив пошкоджену ногу саморобною шиною та підготувався до важкого переходу.
Попереду нас чекала довга дорога через осінню тайгу.
І тоді я ще не знав, що історія сестри Юстини приведе мене до подій, які змусять по-новому подивитися на багато речей і відкриють сторінки минулого, про існування яких майже ніхто не здогадувався.
Продовження далі…
Дорога до зимівника виявилася значно важчою, ніж я очікував. Ліс після дощу став слизьким, каміння блищало вологою, а коріння дерев раз у раз намагалося зачепити черевики. Я ніс сестру Юстину повільно, роблячи зупинки кожні кілька сотень метрів.
Попри втому, вона намагалася підтримувати розмову.
— Ви давно працюєте тут? — запитала вона після чергової зупинки.
— Тринадцятий рік, — відповів я. — За цей час бачив багато чого. Але черницю посеред тайги зустрічаю вперше.
На її обличчі промайнула легка усмішка.
— Я теж не думала, що колись опинюся тут.
Мене не полишало питання, яке виникло ще в ущелині.
— Ви так і не пояснили, чому пішли сюди самі.
Юстина довго мовчала.
— У монастирському архіві зберігалися старі записи. Декілька років я допомагала впорядковувати документи. Серед них були щоденники та листи початку минулого століття.
— І що в них було особливого?
— Опис одного віддаленого скиту, який існував у цих місцях понад сто років тому.
Я зупинився й подивився на неї.
— Скиту?
— Так. Невеликої громади, яка жила далеко від населених місць. Згодом про неї майже забули. На картах вона більше не позначалася.
Ця історія зацікавила мене.
У молодості, працюючи геологом, я не раз натрапляв на залишки старих поселень, мисливських хатин та покинутих зимівників. Тайга зберігає багато слідів минулого.
Ми рушили далі.
Коли до зимівника залишалося близько кілометра, небо почало прояснюватися. Крізь хмари пробилися промені сонця, і мокрі крони дерев заграли золотавими відблисками.
— А навіщо ви вирушили на пошуки цього місця? — знову запитав я.
Юстина обережно дістала з кишені невеликий полотняний мішечок.
— Через це.
Усередині лежав старий металевий медальйон.
Він був потемнілий від часу, але на кришці ще можна було розгледіти вирізьблений хрест і кілька майже стертих літер.
— Його знайшли серед архівних речей, — пояснила вона. — У записах говорилося, що цей медальйон колись належав настоятельці скиту.
— І ви вирішили знайти місце, де вона жила?
— Не лише тому. Разом із медальйоном був фрагмент карти.
Я здивовано похитав головою.
— Через стару карту ви пішли в тайгу без провідника?
— Тепер розумію, що це було необачно.
У її голосі не було виправдань. Лише спокійне визнання власної помилки.
До зимівника ми дісталися вже надвечір.
Я швидко розтопив піч, приніс води та приготував гарячий чай. Тепло поступово наповнило невелике приміщення.
Юстина сиділа біля вогню, загорнувшись у ковдру.
Колір обличчя почав повертатися до норми.
Після вечері вона продовжила свою розповідь.
Виявилося, що старі записи згадували не лише скит.
Один із щоденників належав священнослужителю, який відвідував ці місця понад століття тому. Він описував невелику дерев’яну каплицю, джерело чистої води та кілька будівель, захованих серед скель.
Згодом згадки обривалися.
Ніхто не знав, що сталося з мешканцями того поселення.
— Ви сподівалися знайти залишки будівель? — запитав я.
— Так. А ще документи.
— Документи?
— Частина архівів зникла під час складних історичних подій. Існувала версія, що деякі записи могли бути вивезені саме туди.
Я задумався.
Тайга справді вміє приховувати речі десятиліттями.
За роки роботи я бачив старі схованки мисливців, покинуті геологічні табори та навіть залишки поселень, яких давно не було на картах.
Усе це могло бути правдою.
Пізніше, коли надворі стемніло, я зв’язався по рації з кордоном.
Пояснив ситуацію та попросив організувати транспорт на наступний день.
Начальство пообіцяло надіслати людей.
Після розмови я повернувся до столу.
Юстина вже дрімала біля печі.
На столі лежав той самий медальйон.
Світло лампи падало просто на нього.
І раптом мені здалося, що я вже бачив цей знак.
Не сам медальйон, а візерунок на його кришці.
Десь дуже давно.
Я довго намагався пригадати.
І лише перед сном зрозумів.
Схожий символ був на одному зі старих геологічних планів, які потрапили мені до рук багато років тому.
Тоді я працював у складі експедиції на східних схилах Станового хребта.
На карті були позначені старі стежки та кілька об’єктів, які не мали пояснень.
Один із символів виглядав майже так само.
Я не надав цьому значення тоді.
Але тепер випадковий збіг уже не здавався випадковістю.
Уночі я довго не міг заснути.
За стіною шумів вітер.
Піч тихо потріскувала.
А в голові складалися докупи уривки фактів, спогадів і розповідей.
Старий медальйон.
Загублений скит.
Фрагмент карти.
Дивні позначки на геологічних схемах.
І жінка, яка подолала десятки кілометрів тайги заради відповідей.
Я ще не знав, що вже за кілька днів нам доведеться вирушити до того місця разом.
І що серед скель, кедрів та забутих стежок нас чекатиме знахідка, яка проллє світло на події сторічної давнини та допоможе відновити частину історії, про яку майже ніхто вже не пам’ятав.
