«Я вивезла з дачі всі три вікна, коли свекруха продала її своїй доньці Ларисці за безцінь»
— Мариночко, не ображайся, але Ларисі потрібніше, — ці слова, виведені акуратним почерком свекрухи на звороті квитанції за світло, біліли у щілині між стулкою воріт і стовпом.
Я стояла й дивилася на них. У руках — пакети з сортовою гортензією, важкі, з запахом вологого торфу.
А над запискою висів новий замок. Блискучий, нахабний, з лазерною насічкою. Мій старий «крабик», який я сама змащувала щовесни, валявся в пилюці. Перекушений болгаркою.
У голові коротнуло. Знаєте, як старий телевізор — хлопок, і екран гасне.
— Галино Петрівно, — прошепотіла я в порожнечу, — ви даремно це зробили. Я ж попереджала: якщо дійде до підлості, я вивезу звідси все до останнього цвяха.
— Марин, ти чого? — із-за сусідського паркану вигулькнула Нюра.
У руках — вічна кружка з чаєм, в очах — цікавість.
— Та ось, Нюр, замок поміняли, ключі не підходять.
Нюра сьорбнула чай, цмокнула.
— Так вони ж учора тут порядкували. І Петрівна, і Лариска з чоловіком. Лариска весь твій гарнітур в альтанці обмацувала, аж захлиналася від захвату: «Ой, як ми тут влітку сидітимемо!». А Петрівна їй підтакувала: «Усе готове, заїжджай і живи, Марина тут кожен сантиметр до ладу довела». Покупці хороші. Свої.
Я подивилася на свої руки. Мозоль на вказівному пальці — від секатора. Нігті, які місяць не бачили манікюру через весняні посадки.
Десять років.
Десять років я вкладала сюди кожну премію. Поки чоловік економив на виплатах дитині, я будувала тут свій світ. Гній по п’ятнадцять тисяч за машину, німецький насос, теплиця за сорок п’ять.
«Ларисі потрібніше».
Я сіла в машину й подзвонила свекрусі.
Гудки тягнулися довго. Нарешті в слухавці залунав солодкавий голос.
— Алло, Мариночко? Ти на дачі? Ой, я забула попередити…
— Галино Петрівно, що це за записка? Чому замок змінений?
На тому кінці тяжко зітхнули.
— Ну ти ж розумієш, дитино. У Лариски кредит. А дача ж на мене записана. Я мати, я мусила допомогти. Лариска в мене її викупила. Чисто символічно. Уже все оформили. Ти ж добра, Мариночко. А Ларисі потрібніше. Не будь такою дріб’язковою, ми ж одна сім’я.
— Одна сім’я? — я випросталася. — Галино Петрівно, я за цю «сім’ю» десять років спину гнула.
— Дача моя за документами! — голос свекрухи миттєво став жорстким. — Маю право. А речі твої… Лариска сказала, вивезуть у гараж. Якщо не забуде.
У слухавці пискнуло. Вона скинула виклик.
Я сиділа й слухала, як остигає двигун. Тр-р-рік. Тр-р-рік.
Добре. Раз Ларисі потрібніше — нехай користується тим, що їй належить. А їй тут належить тільки гола земля та старий гнилий сарай.
Японський шурупокрут
Вантажне таксі приїхало за годину. Двоє хлопців у заляпаних штанях мовчки дивилися, як я перелазю через паркан.
— Господине, ми що, будинок розбираємо? — спитав старший, Сергій.
Я дістала з сумки синій кейс. Мій вірний японський шурупокрут. Купила сама, коли зрозуміла, що дочекатися від чоловіка прикрученої полички — це як дочекатися снігу в липні.
— Ми забираємо моє майно, Сергію. Є чеки. Накладні на конструкції. Працюємо швидко.
Я почала з будиночка.
Вжик-вжик. Перший саморіз із дверної петлі.
Вжик-вжик. Другий.
Двері, які я ставила торік, м’яко піддалися. Вони були дорогі, з терморозривом. Важкі.
— Слухайте, господине, — Сергій зам’явся, дивлячись на порожній дверний отвір. — А якщо поліцію викличуть?
— Нехай викликають. У мене на кожен цвях є квитанція. А в них — лише голі стіни.
Ми знімали вікна. Пластик пручався, піна хрускотіла, як суха кістка. Я сама підрізала її ножем, обдираючи пальці.
Потім пішли до теплиці. Сорок п’ять тисяч. Полікарбонат «преміум».
Болти закисли. Шестигранник прокручувався, долоня горіла від напруги.
— Та ну її, господине, — буркнув другий хлопець. — Залиште, замучимося.
Я мовчки взяла мастило, бризнула на іржаву різьбу.
— Я вивезу все до останнього цвяха. Крути.
Я бачила, як Сергій подивився на мене. Із повагою чи зі страхом — не знаю. Але він узявся за ключ.
Повернення до порожньої основи
Звук полікарбонату, що рвався, був жалібний, мов крик. Листи знімали, скручували в рулони.
— Насос із колодязя теж діставайте, — командувала я. — І всі перехідники. Усе до останньої дрібниці.
Нюра за парканом уже не пила чай. Вона вчепилася в дошки.
— Марин! Та ти ж її до нападу доведеш! Це ж варварство!
— Це інвентаризація, Нюро. Лариса купила землю? От нехай на ній і господарює.
Я взяла лопату.
Земля була важка, щільна. Я копала.
Спочатку кущі смородини. Сортової, яку три роки доглядала. У чорні мішки їх, коріння — у мокру мішковину.
Потім гортензії. Ті, що вже росли в ґрунті.
Я відчувала, як ниє поперек. Як піт заливає очі.
— Господине, альтанку розбирати?
Я подивилася на альтанку. Ми її будували з братом. Кожну дошку я сама лакувала у три шари. Пам’ятаю запах того лаку — різкий, хвойний. Пам’ятаю, як боліла спина.
— Розбирайте. До основи.
До четвертої години ділянка стала схожа на декорації після зйомок фільму. Порожнеча.
Там, де стояла теплиця, — чорні смуги перекопаної землі. Замість будиночка — коробка з порожніми отворами замість вікон.
Навіть насос забрали. Із колодязя самотньо стирчав обрізок троса.
Одна сильна деталь
Я стояла посеред цього спустошення. У руках — старий кухонний ніж, яким підрізала коріння хост.
Зайшла до сараю. Єдине місце, якого не чіпала — воно було тут ще до мене.
Там на полиці стояв чайник. Емальований, із відбитим носиком. Той самий, з якого Галина Петрівна любила пити чай, примовляючи: «Ох, Мариночко, як у тебе тут затишно».
Я взяла той чайник і винесла його на середину ділянки.
Поставила просто на землю. У центр колишнього квітника.
А поруч увіткнула кущ будяка. Великий, колючий.
Ось і весь ваш сад, дорогі родичі.
— Усе, господине, машина повна, — гукнув Сергій. — Куди везти?
— У місто. На склад.
Бумеранг із доставкою
Я була на трасі, коли телефон зайшовся від дзвінків.
Телефонувала Лариса. Потім Галина Петрівна.
Я ввімкнула гучний зв’язок.
— ТИ ЩО ЗРОБИЛА?! — вереск зовиці вдарив по вухах. — Ми приїхали… меблі привезли… А тут нічого немає! Ти вікна забрала!
— Я нічого не забрала, Ларисо. Я забрала своє. Чеки в мене. Свідки підтвердять — я нічого не ламала, а акуратно демонтувала.
— Мама зле почувається! Поліція вже їде!
— Нехай їде. Тільки спочатку поясни їм, на якій підставі ти збиралася користуватися моїми вікнами. Дача твоя? Користуйся. Сади картоплю в глину. Ти ж молода, сильна. Тобі потрібніше.
Я скинула виклик.
За десять хвилин — колишній чоловік.
— Марин, ну це вже занадто… Мати плаче. Навіщо так? Могла б залишити, ми ж сім’я…
— Вадику, сім’я — це коли цінують. А коли використовують — це вигода. Хочеш допомогти мамі? Купи їй нову теплицю. У тебе ж завжди були «зайві гроші», тільки на дитину їх не вистачало.
Блок. Тиша.
Сад на балконі
Минув місяць.
Мій балкон у місті перетворився на джунглі. Гортензії в діжках почуваються чудово. Півонії я відвезла сестрі — там їх люблять.
Кажуть, Лариса намагалася щось посадити на «голій землі». Але без насоса, без укриття, без десятирічного шару добрив, який я вивезла разом із дерном під кущами, у неї нічого не виросло.
Земля там виявилася важкою сірою глиною.
Галина Петрівна обдзвонила всіх знайомих, розповідаючи про мою «чорну невдячність». Але половина з них чомусь перестала з нею вітатися.
Мабуть, у кожного в житті була своя «Лариска».
Я сиджу на балконі, п’ю каву.
У кутку стоїть синій кейс. Мій шурупокрут.
Я дивлюся на квіти й відчуваю, що я — вдома.
Сад — це те, що ти створюєш власними руками. І ніхто не забере твою працю, якщо ти сама цього не дозволиш.
Я вивезла все до останнього цвяха. І цей цвях більше не стирчить у моєму серці.
