Лісник Ілля Михейович знав у Заболотському бору кожну купину, кожну пташину гілку. Сорок років він доглядав цей ліс, як малу дитину, і думав, що ніщо не зможе його здивувати. Але те, що він побачив того задушливого липневого ранку, змусило його забути власне ім’я й випустити з рук двостволку.
Спочатку він почув плач. Не виття вовка і не крик птаха — а глухе, уривчасте схлипування, яке долинало з яру біля старого пня, де зазвичай росли маслюки. Ілля поспішив на звук, розсунув гілля й завмер.
Біля коріння поваленої осики, притулившись спиною до моховитого стовбура, сиділа молода жінка. Її обличчя було білим, як береста, а великий, уже на пізньому терміні живіт здригався дрібним тремтінням. Ілля хотів ступити до неї, допомогти, але в ту ж мить по його тілу пробіг холодний озноб.
Вона була ніби в чорному, живому одязі.
Тисячі мурах, великих, рудих, метушилися по її тілу. Вони суцільним килимом вкривали ноги, руки, плечі. Але найстрашніше — вони ворушилися на животі, ніби намагаючись проникнути всередину, ніби відчуваючи те, що було приховане під тонкою тканиною сарафана. Жінка не кричала. Вона лише безсило відкинула голову, дозволяючи комахам робити з нею все, що їм заманеться.
— Господи… — видихнув лісник і кинувся вперед, щоб скинути з неї цю живу масу.
Та жінка раптом різко простягнула руку, зупиняючи його.
— Не треба, — прошепотіла вона. — Вони не кусаються. Вони… допомагають.
Ілля завмер, придивляючись. І справді — на її шкірі не було ні почервонінь, ні укусів. Мурахи швидко перебирали лапками, але жодна не впивалася. Навпаки, там, де тканина сарафана була розірвана, виднілися свіжі подряпини, і мурахи обережно повзали навколо них, очищаючи ранки від бруду та лісового сміття.
— Звідки ти тут? — хрипко спитав лісник, присідаючи. — Народжувати зібралася в лісі? Який термін?
— Вісім місяців, — ледь чутно відповіла жінка. — Я з Соснівки. Заблукала вчора. Ногу підвернула… Думала, тут і кінець. А вранці вони прийшли. — Вона кивнула на мурах. — Прийшли й лягли на мене. Тепло стало. І біль відступає.
Ілля провів рукою по обличчю. У голові не вкладалося побачене. Мурахи — не лікарі. Але ліс знає таке, що й не снилося міським людям. Він глянув під ноги й лише тоді помітив дивну стежку.
Тисячі мурах не просто метушилися на жінці. Вони текли рівним струмком від великого мурашника, що стояв за кілька кроків, до її тіла. Але головне — від неї тягнувся другий потік. Мурахи, завершивши свою справу, спускалися з її рук і ніг і рухалися в одному напрямку — в гущавину, куди майже не проникало сонячне світло.
— Куди вони повзуть? — тихо спитала жінка.
Ілля мовчав. Він дивився на чорну живу стрічку, що зникала в темряві ялинника, і відчував, як щось стискається всередині. Він підвівся і, ніби підкоряючись внутрішньому поклику, пішов уздовж мурашиного потоку.
Мурахи вели його.
Вони повзли через повалені гілки, обминали коріння, долали купини. Ілля йшов кілька хвилин, поки не вийшов на маленьку галявину, вкрита сивим лишайником. У центрі лежав великий плаский камінь. І на цьому камені…
Лісник остовпів.
На камені, згорнувшись клубочком, спало немовля. Зовсім маленьке, але живе. Воно тихо дихало уві сні, а навколо нього стояли мурахи. Вони не лізли на нього. Вони утворили живий кокон, зігріваючи маленьке тіло та захищаючи від холоду й комах.
Ілля опустився на коліна. Сльози самі покотилися по його щоках. Він усе зрозумів. Десь у лісі народила інша жінка — та, яку вже кілька днів шукали. Вона залишила дитину, а сама зникла. А мурахи прийняли малюка. І коли поруч опинилася інша вагітна жінка, вони привели до неї лісника.
Він повернувся до жінки мовчки й узяв її за руку.
— Там дитина, — сказав він тихо. — Підемо.
Жінка підвелася. Мурахи раптом завмерли, а потім швидко розсипалися, ніби виконали свою справу. Земля знову стала чистою.
Вони знайшли немовля живим. Лісник загорнув його у свою сорочку, а жінку повів до дороги, де вже чекала допомога.
Пізніше, сидячи біля лікарні, Ілля довго мовчав. Поруч по стовбуру сосни повзла одна рудa мураха. Він поклав перед нею крихту хліба.
— Дякую, — тихо сказав він.
І ліс ніби почув його без слів.
