— Кидайте все! Приїжджайте по мене на вокзал! — наказала свекруха, але отримала від мене гідну відповідь
— Ти не можеш мене вигнати. Не можеш! Не маєш на це права! — Олена Михайлівна навіть не приховувала своїх емоцій. — Ти, Наталю, тут ніхто, зрозуміла? І до цієї квартири жодного стосунку не маєш! Тому прикуси язика й мовчи.
— Ще й як маю. І зараз я вам це доведу, — спокійно відповіла я розперезаній свекрусі.
Олена Михайлівна дуже пишалася тим, що вони з чоловіком подарували єдиному синові квартиру на весілля.
— Артемію, нам не байдуже, хто стане твоєю обраницею. Ти вільний у своєму виборі, але хотілося б, щоб вона відповідала твоєму статусу та рівню достатку, — повчала сина мати ще задовго до весілля.
— Мам, ти чого? Який ще статус? Та й одружуватися я поки не збираюся, зарано…
— Так, зарано, ти маєш рацію. Але зараз ти здобуваєш престижну професію й з часом станеш великим керівником. Це лише питання часу. Недарма ж навчаєшся в академії державної служби. І не забувай — у тебе вже є власне житло. Так, квартиру ще не здали, але вона вже є! І твоя майбутня обраниця повинна розуміти, який чоловік їй дістанеться.
— Добре, мамо, обов’язково їй про це скажу! — пожартував хлопець.
Невдовзі Артемій познайомився зі мною, і вже за пів року ми повідомили батькам, що одружуємося.
— А ти не поспішаєш, сину? — запитала майбутня свекруха. — Може, ви поки просто зустрічатиметеся? Все ж Наталя, як я зрозуміла, не з нашого кола.
— Мам, ну яке ще коло? Ми що, графи якісь? Я люблю Наталку, вона любить мене. Що ще потрібно? Все, весіллю бути, і це не обговорюється!
Через місяць після весілля ми з Артемієм переїхали до новенької квартири, подарованої свекрами.
Великим плюсом було те, що батьки чоловіка жили в невеликому провінційному містечку за сто кілометрів від обласного центру, де мешкали ми.
Олена Михайлівна ще працювала, до пенсії їй було далеко. Я підозрюю, що вона давно вже жила б із нами, якби не ця прикра обставина. Повчала б і контролювала кожен наш крок. Але, попри це, приїжджала до нас часто.
— Наталю, ти не бачила наші паспорти? Не можу знайти сумку з документами. Куди я її поклав? — стурбовано запитав чоловік.
— Заспокойся, твоя сумка на місці, лежить у передпокої на тумбочці. І валізи вже там. Я все зібрала й перевірила. Краще давай присядемо перед дорогою — така традиція. Скоро приїде таксі, щоб відвезти нас до аеропорту.
Сьогодні ми летіли у невелику весільну подорож, якої в нас не було одразу після весілля. Тоді ми захищали дипломні роботи й нікуди поїхати не могли. А тепер, через пів року, нарешті зібралися у свою першу відпустку. Не роздумуючи ні секунди, ми обрали тижневу поїздку до моря, у теплу країну.
І тут зовсім невчасно задзвонив мобільний Артемія.
— Привіт, синочку! — радісно промовила Олена Михайлівна.
— Привіт, мамо. Як ви там? Як справи?
— А ось зараз і дізнаєшся! Зустрінь мене, я на вокзалі.
— Що? — розгубився Артемій. — Ти ДЕ зараз?
— На вокзалі! Та жартую я, жартую! Уже під вашими вікнами стою! — ще більше здивувала мати. — Виглянь у вікно, сину!
Здивовані, ми вибігли на балкон. Унизу стояла свекруха, широко й радісно усміхаючись нам.
— Ну що застигли? Кидайте всі справи й зустрічайте. У мене тут у таксі велика сумка з гостинцями.
— Мам, а чому ти нас не попередила? Так же ніхто не робить. У нас свої плани, — невдоволено говорив Артемій матері, поки вони удвох їхали ліфтом.
— Ой, синочку, та які між нами можуть бути церемонії? Ти ж завжди був радий своїй матері. Чи це вже не так?
— Мам, та до чого тут радий чи не радий?! Ти вриваєшся в наше життя, а нам із Наталею зараз зовсім не до гостей. Невже ти не розумієш, що в нас є власне життя й плани, які ми будуємо заздалегідь?
У цей момент вони зайшли до квартири, і Олена Михайлівна з подивом побачила валізи в передпокої.
— А це що таке?
— Я ж і намагаюся тобі пояснити. Ми летимо на море. У нас весільна подорож, мамо.
— Що?! — перепитала свекруха, демонстративно не дивлячись у мій бік і навіть забувши привітатися.
— Мам, ти ж знаєш, що в нас із Наталкою не було весільної подорожі.
— Я прекрасно це пам’ятаю! — перебила вона сина. — Я тебе питаю, куди ви зібралися без нашого відома? І чому, скажи на милість, я дізнаюся про це лише зараз?
Після цих слів свекруха повернулася до мене й грізно запитала:
— Це твоя робота? Зізнавайся, це ти заборонила синові говорити нам про те, що ви летите?
— Для початку — добрий день, Олено Михайлівно. Виховані люди, заходячи до чужого дому, вітаються, — тихо, але твердо відповіла я, ігноруючи обурені погляди свекрухи. — І ще — Артемій не п’ятирічна дитина, щоб ним можна було керувати. А чому мій чоловік не сказав вам про поїздку — запитайте в нього. Я, наприклад, давно вже повідомила цю новину своїм батькам.
— Як ти сказала? До чужого дому?! — обурилася Олена Михайлівна. — Це ти зараз мою квартиру назвала чужим для мене домом? Ти при здоровому глузді, люба моя? Чи забула, ХТО вам її подарував?
— Мам, ну досить! Зараз зовсім не до сварок. У нас літак через кілька годин. Ось-ось приїде таксі.
— Який ще літак? Ти це серйозно? До тебе рідна мати приїхала, а ти кудись летиш? Це нормально, по-твоєму?
— Так, ми летимо! А ТИ що пропонуєш? Відмовитися від подорожі? Сидіти біля тебе й втратити гроші за путівки? І чималі гроші! Ти справді вважаєш, що ми МАЄМО так зробити? — не витримав Артемій, який теж уже нервував.
— Синочку… — мати схопилася за серце. — Як же так? Невже це ти мені говориш? Як ти можеш?
— Так, мамо, можу! І що тут такого? Мені не можна поїхати відпочити з дружиною? Чи я маю питати у вас із батьком дозволу?
— Ой, мені недобре… Є у вас якісь краплі? Від серця?
Невпевненою ходою свекруха пройшла до вітальні й сіла на диван, спершися на спинку.
— Мам, ну що ти робиш? Перестань мною маніпулювати, набридло. Я давно вже не хлопчик, я чоловік і голова сім’ї, — син присів поруч із матір’ю.
— Я не маніпулюю, просто дуже сумую за тобою, синочку. І що тепер робити? Я ж пів дня до вас добиралася. Думала, поживу у вас дні два-три, навіть відгули взяла…
— Ну то й поживи, хто тобі заважає? Відпочинеш тут без нас, у тиші й спокої. Містом погуляєш, у кіно, в театр сходиш. Невже не знайдеш, чим себе зайняти? — запропонував син матері.
— Ні, я проти! — різко відреагувала я. — Без нас у нашій квартирі ніхто жити не буде. Нехай ваша мама їде до готелю.
— Ти чув це, сину? Що вона собі дозволяє! — обурено запитала свекруха. — Який ще готель? Наталю, ти при здоровому глузді?
— Наталю, ти що? — здивувався чоловік.
— Нічого! Я все поясню, якщо дозволите, — дивлячись на свекруху, впевнено продовжила я. — Я категорично проти того, щоб ви залишалися тут без нас. З нами — будь ласка! Без нас — ні! Це наш дім.
— Що значить — наш? — перебила мене Олена Михайлівна.
— Так, ви подарували квартиру своєму синові, цього я не заперечую, — голосніше продовжила я. — Але зараз це наш із ним дім. Тут усі мої особисті речі, дорога косметика й прикраси. Тут мій одяг, у тому числі й недешева білизна. Отже, це і мій дім теж! І хто вас знає, Олено Михайлівно, чим ви тут без нас займатиметеся. А я дуже не хочу, щоб ви чи хтось інший порпався в моїх особистих речах.
— Я? Це я порпаюся в чужих речах?! — мати чоловіка аж почервоніла. — Ти звинувачуєш мене в тому, що я лазитиму по твоїх речах? По твоїх ганчірках? Та ти взагалі розумієш, що говориш?
— Мені абсолютно байдуже, як ви мене назвете. Я вам повторюю — у моєму домі, там, де я живу, без мене нікого не буде. Такий мій принцип.
Я була засмучена тим, що свекруха затримує нас із чоловіком. І, звісно, бачила невдоволені погляди, які мені постійно кидав Артемій. Але поступатися не збиралася.
— Не треба постійно нагадувати мені, що я повинна бути вдячною за вашу допомогу синові. Я це ціную, але рівно настільки, наскільки й повинна. Не більше! Якби між мною та вашим сином щось сталося, мені від цієї квартири й маленького куточка не дісталося б. Я це прекрасно усвідомлюю. Але поки ми з чоловіком живемо тут удвох — квартира і моя теж!
— Артюше, нехай вона замовкне! Я не можу слухати цей абсурд! Яка вона твоя? З якого дива наша квартира стала твоєю?
Олена Михайлівна не могла пробачити мені такої зухвалості, тому страшенно злилася. Мати тиснула на сина своїм авторитетом, бажаючи, щоб у цій суперечці він став на її бік. Але я так подивилася на чоловіка, що він вирішив припинити цю сварку. Повернувшись до матері, Артемій сказав:
— Мам, я зараз викличу таксі й відправлю тебе до найкращого готелю нашого міста. Наталя має рацію, там тобі буде значно комфортніше, ніж тут.
— Синочку, і ти мене виганяєш? Від тебе я такого зовсім не чекала! — ображено сказала свекруха, кинувши на мене сповнений злості погляд.
— Та годі тобі, мамо! Оселишся в центрі міста, там така краса! І все поруч: торгові центри, театри, ресторани. Не те що в нас тут, на околиці. Відчуєш себе туристкою в маленькій подорожі, — Артемій уже тривожно поглядав на годинник.
— От уже справді, якими невдячними бувають діти! — мати скорботно підтиснула губи. — Слів немає.
— У нас теж немає ні слів, ні часу! Ми запізнюємося, мамо! Давай уже вирішуй!
— Май на увазі: якщо ми не виїдемо протягом десяти хвилин, то ризикуємо запізнитися на літак! — докірливо дивлячись на свекруху, сказала я чоловікові.
— Викликай таксі, сину, що вже тепер. Ще не вистачало, щоб ви звинуватили мене в запізненні на рейс.
Артемій викликав матері машину, і вже за п’ятнадцять хвилин ми роз’їжджалися в різні боки. Олена Михайлівна їхала до готелю, про який уже встигла почитати відгуки в інтернеті. До речі, всі вони були чудові.
Коли, пройшовши всі необхідні процедури, ми нарешті видихнули й зручно влаштувалися в кріслах в очікуванні рейсу, чоловік раптом сказав:
— Кохана, а тобі не здається, що ти була занадто грубою з мамою? Може, треба було залишити її в нас? Все ж не чужа людина. І з твоїми речами нічого б не сталося.
— Свою думку я вже озвучила й змінювати її не збираюся. Навіть заради твоєї матері я не зраджу своїм принципам. Нічого їй там робити без нас.
— Ну, як скажеш. Уперта мені дружина дісталася, але тут уже нічого не вдієш. Хоча, знаєш, я все ж думаю, що ти не права. Треба було залишити маму в квартирі, — з сумнівом промовив Артемій.
«Права!» — подумала я, впевнена, що всі невістки зі мною погодяться. Та й свекруха урок засвоїла. Більше без попередження не приїде.
