— Ах ти, бідолашний сирото! Невідомо хто твій батько, а люди тепер тільки й говорять про тебе! — глузували з Назара місцеві хлопчаки, коли він проходив повз, намагаючись не показати, як тремтять його губи.
Багато хто вважав його чужим серед своїх, але одного дня поява незнайомця на дорогому автомобілі змінила все.
Баба Поля підвела очі від столу, щойно грюкнули вхідні двері, і відразу сплеснула руками.
— Господи, за що мені таке випробування? — вигукнула вона, різко підводячись зі стільця. — Знову сорочка подерта, штани всі в землі! Ти що, навмисне це робиш? Скільки можна повертатися додому в такому вигляді?
Назар стояв біля порога, опустивши голову. Йому здавалося, що якщо дивитися лише на свої потерті черевики, баба Поля не помітить ні розсіченої вилиці, ні синця під оком. Але стареньку в першу чергу справді більше хвилював його одяг. Вона підскочила, схопила хлопця за плече й почала оглядати його так, ніби перед нею була не дитина, а зіпсована річ.
— Немає на тебе ради! — продовжувала вона. — То в багнюці вимажешся, то повернешся додому, наче волоцюга. Не знаю вже, що з тобою робити. На старість років узяла на себе такий клопіт.
Назар мовчав. Він боявся навіть глибше вдихнути. Якби баба Поля дізналася, що він знову побився з Остапом Шульгою, неприємностей було б значно більше. Вона неодмінно почала б довго його повчати та дорікати.
— Скажи мені, що з тобою робити? — не вгамовувалася вона, уважно дивлячись на хлопця. — Чому ти постійно потрапляєш у такі історії?
Ці слова боляче різонули по серцю. Усередині в Назара ніби щось обірвалося. До горла підкотився важкий клубок, стало важко дихати, а у вухах з’явився глухий шум.
Він хотів пояснити, що не шукав сварки. Хотів сказати, що цього разу теж лише захищався. Але слова застрягли десь усередині.
Кімната почала розпливатися перед очима. Обличчя баби Полі втратило чіткість, а її голос долинав звідкись здалеку.
— Назаре! — раптом злякано вигукнула вона.
Але хлопець уже майже не чув її.
Світ навколо повільно потемнів…
Коли Назар розплющив очі, над ним схилилося стривожене обличчя баби Полі.
— Слава Богу, отямився, — прошепотіла вона, витираючи очі краєм хустки.
Хлопець лежав на старому дивані біля вікна. Поряд стояла склянка води, а в кімнаті пахло валеріаною.
— Що сталося? — тихо запитав він.
— Знепритомнів ти, — відповіла баба. — Добре, що сусідка Ганна саме зайшла. Допомогла тебе покласти.
Назар спробував підвестися.
— Лежи вже, — буркнула старенька. — Нічого героїзм показувати.
Вперше за багато років у її голосі він почув не роздратування, а тривогу.
Наступні кілька днів хлопець майже не виходив із дому. Синець під оком поступово сходив, але слова, які він почув того дня, продовжували боліти.
Особливо вечорами.
Коли село засинало, а за вікном шумів вітер, Назар довго дивився в темряву й думав про своє життя.
Чому всі ставляться до нього як до чужого?
Чому він ніколи не знав правди про свою матір?
Чому навіть баба Поля так рідко говорила про неї?
Одного разу він наважився запитати.
Старенька саме перебирала старі фотографії.
— Бабусю, — тихо сказав він. — Розкажи мені про маму.
Її руки завмерли.
Кілька секунд вона мовчала.
— Навіщо тобі це?
— Бо я нічого не знаю.
Баба Поля важко зітхнула.
— Твоя мама була доброю людиною.
— А чому про неї ніхто не говорить?
Старенька довго дивилася у вікно.
— Бо людям легше вигадувати історії, ніж визнавати свої помилки.
Це була перша розмова, після якої Назар зрозумів: бабуся знає набагато більше, ніж говорить.
Минув ще рік.
Після закінчення школи Назар вирішив поїхати до міста.
У селі його майже нічого не тримало.
Він влаштувався працювати водієм у невелику компанію. Робота була непростою, але стабільною.
Керівництво швидко помітило, що молодий хлопець відповідальний, пунктуальний і ніколи не шукає легких шляхів.
Саме тому одного дня його перевели до великої юридичної компанії.
Там і сталася подія, яка змінила все.
Одного ранку Назар підвозив керівника фірми на важливу зустріч.
Коли вони приїхали до заміського будинку клієнтів, господарі вийшли зустрічати гостей.
Літнє подружжя привіталося з директором, а потім жінка раптом застигла.
Вона дивилася на Назара так, ніби побачила привида.
— Боже мій… — прошепотіла вона.
Чоловік поруч теж зблід.
— Як тебе звати, хлопче?
— Назар.
— А прізвище?
Назар назвався.
Літня жінка прикрила рот рукою.
— Це неможливо…
Того дня розмова тривала кілька годин.
І саме тоді Назар почув історію, яку приховували багато років.
Виявилося, що його мати колись працювала в місті й була знайома з родиною цих людей.
Сталося непорозуміння, через яке вона була змушена поїхати, залишивши багато запитань без відповідей.
З роками чутки стали сприйматися як правда.
А правда залишилася забутою.
Для Назара це стало справжнім потрясінням.
Уперше він зрозумів, що все життя жив серед чужих вигадок.
Проте він не став нікому нічого доводити.
Не повернувся до села зі звинуваченнями.
Не вимагав вибачень.
Він просто продовжив працювати й жити далі.
Минув ще рік.
Навесні Назар вирішив навідатися додому.
Спершу він поїхав на цвинтар.
Сонце вже хилилося до заходу.
Трава була акуратно підкошена.
На могилі матері стояли свіжі квіти.
На могилі баби Полі теж.
Назар здивовано озирнувся.
Він знав, що ніхто з родичів сюди не приходить.
— Це Даша доглядає, — сказав старий сторож, який саме проходив повз. — Уже багато років.
Назар мовчки подивився на квіти.
У грудях стало тепло.
Він раптом згадав ту худеньку дівчинку з хустинкою, яка колись єдина не сміялася з нього.
Наступного дня було свято.
Село жило своїм звичним життям.
Люди сиділи біля воріт, обговорювали новини й уважно стежили за всім, що відбувалося на вулиці.
Саме тоді на центральну дорогу плавно виїхав темний автомобіль.
Машина повільно рухалася селом.
Сусіди одразу почали переглядатися.
— Цікаво, до кого це?
— Невже хтось із міста приїхав?
Автомобіль звернув на невелику вулицю й зупинився біля скромного будинку Даші.
У дворі саме розвішувала білизну її мати.
Побачивши дорогу машину, жінка розгублено завмерла.
Дверцята відчинилися.
Із салону вийшов високий чоловік у світлій сорочці.
У руках він тримав великий букет квітів.
Селяни почали підходити ближче.
Хтось упізнав його першим.
— Та це ж Назар!
Вулицею прокотилася хвиля здивованих вигуків.
Той самий Назар, якого колись вважали чужим.
Той самий хлопець, над яким сміялися багато років.
Він повільно підійшов до хвіртки й натиснув дзвінок.
За мить на порозі з’явилася Даша.
Побачивши гостя, вона застигла від несподіванки.
А Назар лише усміхнувся.
— Привіт, Дашо.
І вперше за багато років у його очах не було ні образи, ні болю.
Лише вдячність за те, що колись одна добра людина побачила в ньому не чужого, а справжнього друга.
