Дзвінок у двері пролунав невчасно. Ірина саме закінчувала покривати лаком стару дубову стільницю, яку знайшла на дачі. Запах лаку змішувався з ароматом сушених трав, розвішаних на кухні, створюючи в квартирі атмосферу творчої майстерні. Вона відклала пензель, витерла руки ганчіркою й, намагаючись не наступити на скрипучу дошку в коридорі, попрямувала до дверей.
Юра мав повернутися лише завтра. Його відрядження нібито затягнулося, але Ірина давно підозрювала, що маршрути чоловіка були значно коротшими, ніж він розповідав.
Вона відчинила двері.
На порозі стояв її чоловік. Вигляд у Юри був войовничий, але водночас якийсь розгублений. Поруч із ним, міцно тримаючись за його лікоть, стояла молода жінка. Яскрава, самовпевнена, вдягнена так, ніби зібрала на собі все найкраще одразу.
— Іро, нам треба поговорити, — буркнув Юра, уникаючи її погляду.
Молода жінка рішуче вийшла вперед, відсунувши його плечем.
Глибоко вдихнувши, вона випалила:
— Я Ірина, кохана жінка вашого чоловіка! І я прийшла, щоб розставити всі крапки над «і».
Господиня квартири завмерла.
Її погляд ковзнув із чоловіка на гостю, а потім кутики губ ледь здригнулися.
Ірина не закричала, не схопилася за серце і не почала драматично з’ясовувати стосунки.
Спочатку з її грудей вирвався тихий смішок, який швидко перетворився на щирий, дзвінкий сміх. Вона сміялася так, ніби щойно почула надзвичайно вдалий жарт.
Юра й його супутниця розгублено перезирнулися.
Такої реакції вони явно не очікували.
— Іро, ти чого? — прошипів чоловік. — У тебе нервовий зрив?
— Ні, — ледве вимовила вона крізь сміх. — Просто… Юро, ти серйозно? Ти знайшов собі жінку з таким самим ім’ям, як у мене? Ти настільки боявся переплутати імена?
Гостя насупилася.
Її бойовий настрій почав стрімко танути.
— Це зовсім не смішно! — обурилася вона. — Ми кохаємо одне одного!
Ірина нарешті заспокоїлася, але усмішка не сходила з її обличчя.
Вона широко відчинила двері та жестом запросила гостей усередину.
— Якщо вже кохаєтеся, то заходьте. Чого стояти на порозі? Чай ще не пили, торт ще не їли. Юро, покажи гості, де в нас капці.
Вона розвернулася й пішла на кухню, наспівуючи веселу мелодію.
Юра застиг на місці.
Його нова Ірина лише розгублено кліпала віями.
Екскурсія руїнами шлюбу
На кухні Ірина неспішно діставала чашки.
Вона обрала найрізноманітніші: одну зі сколотим краєм, іншу — з кумедним написом «Начальник року», яку колеги подарували Юрі жартома.
— Сідайте, голубчики, — скомандувала вона, ставлячи чайник.
Пара сіла за стіл.
Юра виглядав так, ніби проковтнув лимон цілком.
Його супутниця тим часом уважно оглядала квартиру.
— Ремонт у вас так собі, — фиркнула вона. — Я б тут усе переробила.
— Безумовно, — жваво погодилася господиня. — Я давно казала Юрі, що шпалери трохи сумні. Але він у нас дуже ощадливий чоловік. До речі, можна я називатиму вас Ірина-два? Щоб не заплутатися.
Юра грюкнув кулаком по столу.
— Досить жартувати! Ми прийшли не ремонт обговорювати. Іро, ти повинна виїхати.
— Куди саме? — здивовано перепитала дружина.
— Не прикидайся. Ми з Іриною житимемо тут. А ти знайдеш собі інше місце.
Його супутниця переможно усміхнулася та поклала голову йому на плече.
— Так, — підтвердила вона. — Юрчик сказав, що це його квартира. І мені тут подобається.
Ірина уважно подивилася на чоловіка.
— Юрчик так сказав? А Юрчик не уточнив, на кого оформлена квартира?
Юра занервував.
— Яка різниця? Ми сім’я. Усе було спільним.
— Було? — усміхнулася Ірина. — Любий, твоя частка тут — це зимова гума на балконі та стос старих журналів.
— Неправда! — вигукнула Ірина-два. — Юра сказав, що він купив цю квартиру! Він успішний підприємець!
Господиня ледь не розсміялася знову.
— Підприємець? Це дуже сміливе формулювання. Наскільки мені відомо, він працює менеджером із продажу оздоблювальних матеріалів.
— Це тимчасово! — обурився Юра. — У мене великі перспективи!
— Звісно, — кивнула дружина. — Перспективи завжди великі. Особливо в розмовах.
Розмова без ілюзій
Атмосфера на кухні ставала дедалі напруженішою.
Ірина зрозуміла, що настав час говорити прямо.
— Добре, давайте конструктивно, — сказала вона. — Ви хочете жити тут. Припустимо.
Очі Юри одразу засвітилися надією.
— От бачиш, — звернувся він до супутниці. — Я ж казав, із нею можна домовитися.
— Авжеж, — погодилася дружина. — Але є дрібні нюанси.
Вона перевела погляд на Ірину-два.
— Скажіть, ви любите готувати?
— Не дуже, — скривилася та. — Ми будемо ходити в ресторани.
— Цікава ідея, — усміхнулася господиня. — Але Юра дуже вибагливий до їжі. Він не любить учорашні страви, не переносить деякі продукти і щоразу має нові харчові вподобання.
Ірина-два здивовано подивилася на свого обранця.
— А ще, — продовжила дружина, — він щиро вважає, що рахунки оплачуються самі собою. Якщо раптом зникне інтернет, він шукатиме всесвітню змову, а не причину в неоплаченій квитанції.
— Ти перебільшуєш! — обурився Юра.
— Можливо, — спокійно відповіла Ірина. — Але ж правда інколи звучить як перебільшення.
Вона подивилася на гостей і додала:
— Якщо ви вирішили будувати спільне життя, то бажаю вам удачі. Вона вам знадобиться.
І саме в цей момент упевненість нової обраниці почала поступово розсипатися.
Їй відкривався зовсім інший чоловік, ніж той, якого вона собі уявляла.
