Кілька секунд я могла лише дивитися на нього.
Приватний літак тихо гудів навколо нас, а його двигуни поступово стихали за товстими звукоізольованими стінами. За овальними ілюмінаторами під сліпучим світлом прожекторів чекали чорні автомобілі. Поряд із ними нерухомо стояли чоловіки в темних пальтах, мов тіні серед холодної нью-йоркської ночі.
Позаду мене були відчинені двері салону.
Свобода знаходилася менш ніж за десять метрів.
І все ж Микола Волков стояв між мною та виходом, тримаючи на руках свою сплячу доньку так обережно, ніби вона була єдиною крихкою істотою у світі, створеному для боротьби й виживання.
— Ти більше не можеш повернутися додому, — повторив він.
Мої пальці міцніше стиснули ремінець сумки.
— Це не вам вирішувати.
Його погляд залишався незмінним.
— Це стало моїм рішенням у ту хвилину, коли ти нагодувала її.
Його слова вдарили сильніше, ніж мали б.
Я подивилася на дівчинку, що спокійно спала в нього на грудях. Щоки вже порожевіли, дихання стало рівним і глибоким. Маленький кулачок лежав під підборіддям.
— Вона потребувала допомоги, — сказала я. — Я допомогла. Ось і все.
— У цьому світі ніколи не буває «ось і все».
— Не розумію, що ви маєте на увазі.
— Це означає, що тебе бачили.
Я озирнулася салоном.
Стюардеси зникли в задній частині літака. Пілоти залишалися за дверима кабіни. Люди Волкова більше не приховували, що спостерігають за нами.
Троє охоронців.
Один біля проходу.
Один біля трапа.
Один позаду мене.
Клітка з дорогих костюмів і незворушних облич.
Микола трохи поправив доньку, підтримуючи її голову рукою, вкритою татуюваннями.
— Про існування моєї доньки знають дуже небагато людей, — сказав він. — І кожен із них або відданий мені, або корисний.
— А я хто?
Його погляд ковзнув по моєму обличчю.
— Я ще не вирішив.
Холод пробіг по всьому тілу.
Я змусила себе повільно вдихнути.
— Я виходжу з цього літака.
— Ні.
— Ви не можете утримувати мене силою.
На мить в очах охоронця біля дверей щось майнуло.
Микола це помітив.
Здавалося, він помічав усе.
— Можу, — спокійно відповів він. — Але спершу хотів би, щоб ти зрозуміла причину.
— Я й так достатньо розумію.
— Ні. Ти розумієш страх. А страх рідко буває правдою.
Я коротко засміялася.
Без радості.
Без гумору.
— Ви щойно сказали, що я не можу піти, поки троє ваших людей стоять біля виходу.
— Вони не перекривають вихід.
Я подивилася на трап.
Охоронець справді відійшов убік.
Шлях був вільний.
На мить у мене з’явилася надія.
Та Микола промовив:
— Спробуй.
Я завмерла.
— Ти вільна зробити крок.
Щось у його голосі змусило мене насторожитися.
Я подивилася назовні.
За трапом тягнулася територія аеродрому. Біля злітної смуги стояли позашляховики з увімкненими двигунами. Далі, біля службової будівлі, виднілися два автомобілі з проблисковими маячками.
Я вже хотіла рушити.
І саме тоді за огорожею з’явилися фари.
Темний седан повільно їхав уздовж периметра.
Микола повернув голову до вікна.
Один з його людей торкнувся навушника.
Автомобіль зупинився.
Фари згасли.
Охоронець біля дверей миттєво потягнувся під піджак.
Микола знову подивився на мене.
— Ця машина стежить за нами ще від Лондона.
Моє серце пропустило удар.
— Це неможливо.
— Справді?
— Я сіла на літак кілька годин тому.
— І вони знали, що ти на борту.
Я похитала головою.
— Ніхто не знав деталей мого рейсу.
— Хтось знав.
Його донька трохи ворухнулася.
І в ту ж секунду суворий чоловік зник.
Залишився лише батько.
Він заговорив тихіше:
— Три дні тому хтось намагався викрасти її в будинку неподалік Лондона. Няню вбили. Жінка, яка годувала дитину, отримала поранення. Нам довелося тікати.
Я знову подивилася на дівчинку.
На відмову від пляшечки.
На слабкий плач.
На страх, який раніше бачила в його очах.
— Тому вона відмовлялася від суміші?
— Так.
— А її мама?
У салоні запанувала коротка тиша.
Щелепи Миколи напружилися.
— Її більше немає.
Лише три слова.
Але за ними стояла ціла історія болю.
Я перевела погляд на темний автомобіль за огорожею.
— Ви думаєте, що ті люди бачили, як я допомогла дитині?
— Я знаю це.
— Звідки?
Він кивнув одному з охоронців.
Той дістав планшет і відкрив кілька знімків.
На першому була я.
Стояла біля крісла Миколи.
Фото зробили через вікно літака ще в Лондоні.
На другому я заходила за перегородку, де годувала дівчинку.
У мене похололи руки.
— Це нічого не доводить.
— Для тебе — ні.
— І для інших теж.
— Для людей, які місяцями шукають слабкі місця моєї родини, цього більш ніж достатньо.
Я дивилася на фотографії.
— Хто їх зробив?
— Ми поки не знаємо.
— Ви сказали, що за нами стежить машина.
— Вона не єдина.
Його спокій лякав більше, ніж будь-яка агресія.
Я знову подивилася на вихід.
Фари седана спалахнули.
Автомобіль рушив.
Повільно.
Не до воріт.
До злітної смуги.
— Шефе, — промовив охоронець.
Погляд Миколи миттєво став гострим.
І в наступну секунду прожектори згасли.
Темрява поглинула літак.
Хтось схопив мене за руку.
Я скрикнула й спробувала вирватися.
— Вниз! — наказав голос.
Почулися постріли.
Різкі.
Глухі.
Зовсім не такі, як у кіно.
Ілюмінатори вибухнули уламками скла.
Микола миттєво накрив доньку власним тілом.
Один із його людей притиснув мене до підлоги між сидіннями.
Кулі прошивали обшивку салону.
Десь позаду закричала стюардеса.
Червоне аварійне освітлення спалахнуло над головами.
Салон занурився в криваво-червоні тіні.
Охоронець, що прикривав мене, вихопив зброю і почав стріляти у відповідь.
Микола віддавав накази незнайомою мені мовою.
Його люди діяли з моторошною злагодженістю.
Один стріляв.
Другий закривав дверний отвір броньованою панеллю.
Третій тягнув Миколу до хвоста літака.
Та той опирався.
— Олено!
Його очі знайшли мене в темряві.
Дитина знову заплакала.
Цього разу її голос прорізав хаос, немов лезо.
Микола вказав на мене.
— Візьміть її.
Охоронець ривком поставив мене на ноги.
— Що?
— Рухайся.
— Я нікуди з вами не піду.
Куля вдарила в стіну зовсім поруч.
Суперечка закінчилася сама собою.
Ми побігли.
У задній частині літака стюардеса відкрила вузький технічний люк, який я раніше навіть не помічала.
Всередину увірвалося холодне повітря.
Металеві сходи вели вниз, у темряву.
Першим спустився Микола з донькою на руках.
Я рушила слідом.
Позаду мене вже не залишалося вибору.
Запах пального різав легені.
Ми опинилися під літаком.
Постріли гриміли по всьому аеродрому.
Чорні позашляховики маневрували між ангарами.
Люди ховалися за машинами.
Десь пронизливо скрипіли шини.
Автомобілі біля службової будівлі зникли.
А може, це взагалі були не правоохоронці.
Чиясь долоня лягла мені на потилицю.
— Голову нижче.
Я впізнала охоронця, який був поруч у салоні.
Він був молодший за інших. Світлі очі. Шрам на підборідді.
— Як тебе звати? — видихнула я на бігу.
Він подивився на мене так, ніби питання було божевільним.
— Роман.
Ми дісталися броньованого позашляховика під крилом літака.
Задні дверцята розчинилися.
Микола заліз усередину.
Роман буквально заштовхнув мене слідом.
Я впала на шкіряне сидіння.
За секунду двері грюкнули.
Автомобіль різко рушив.
Дитина плакала.
Микола тримав її міцно, але його увага розривалася між нею та боєм зовні.
Через броньоване скло я бачила спалахи пострілів.
Один із позашляховиків раптом спалахнув полум’ям.
Вибух освітив обличчя Миколи.
Він навіть не здригнувся.
Я — здригнулася.
Дівчинка заплакала ще голосніше.
Її маленьке тіло тремтіло від страху.
Микола подивився на мене.
Я зрозуміла його без слів.
— Ні.
— Олено.
— Ви не маєте права наказувати мені.
— Вона потребує тебе.
— Щоб потім ви могли тримати мене поруч?
— Щоб вона залишилася живою.
Автомобіль різко занесло.
Я вдарилася плечем об двері.
Микола втримав мене однією рукою.
Його хватка була міцною.
Наші обличчя опинилися зовсім поруч.
Його очі здавалися майже чорними.
— Ти думаєш, я цього хотів? — тихо запитав він.
Я подивилася просто на нього.
Серце шалено калатало.
За вікнами гриміли постріли.
Попереду чекала невідомість.
І я зрозуміла лише одне:
моє життя вже ніколи не стане таким, як раніше.
— Я більше не знаю, чого ви хочете, — прошепотіла я.
І вперше побачила в його погляді щось схоже не на загрозу.
А на втому.
