На найніжніших місцях з’явилися червоні плями. Анна скрикнула, спершу не зрозумівши, що з нею. Але одразу в голові промайнула картина: амбар, сінник, коханий офіцер, що сито покручував довгий вус.
Анна опустила голову на руки й заридала вголос. Вона й уявити не могла, що все найгірше чекало на неї попереду…
У 1838 році на землях румунської області Валахія — тієї самої, де в епоху Середньовіччя лютував князь Влад Цепеш Дракула, — народилася дівчинка, яку назвали Анною.
Її батько, Нікола Драксин, тримав ферму з розведення худоби, завдяки чому родина жила в достатку й вважалася заможною.
У 1849-му Драксини перебралися до села Владимировац, розташованого на території Банатської Країни (тоді ця земля належала Австрійській імперії, а сьогодні знаходиться в Сербії). Коли Ануйка — так лагідно називали Анну рідні — трохи підросла, родина знову змінила місце проживання, цього разу обравши місто Панчево, що за 14 кілометрів від Белграда.
Саме в Панчево Ануйка почала відвідувати приватний навчальний заклад для дітей із заможних сімей. У своєму класі Анна Драксин незмінно була першою серед учениць.
До вісімнадцяти років юна Драксин вважалася однією з найзавидніших наречених Панчево. Багато молодих людей задивлялися на Ануйку, однак її серце вже не було вільним.
Дівчина пристрасно закохалася в молодого офіцера австрійської армії. Щоночі, потай від батьків, Ануйка тікала з дому, щоб зустрітися зі своїм коханим.
На жаль, перший роман обернувся для Ануйки справжньою катастрофою. Австрійський офіцер, розважаючись із сербською красунею, незабаром покинув її без жодних пояснень. Дівчина марно чекала звісток — листів не було.
А невдовзі нещасній відкрилася й страшна правда: офіцер залишив їй «прощальний привіт» — тяжку недугу, яка в ті часи викликала жах навіть у лікарів, не кажучи вже про звичайних людей.
Відчай Ануйки не знав меж. Розчарувавшись у людях, вона замкнулася в собі, зненавиділа чоловіків. Через рік після тієї трагедії Драксин повернулася до Владимироваца, де оселилася в будинку на околиці.
Спілкуватися з оточуючими жінка майже перестала, віддаючи перевагу товариству книг — насамперед підручників із хімії та медичних трактатів. Щоб читати іноземні видання, Ануйка вивчила п’ять мов, причому трьома з них володіла вільно.
Вивчення медицини допомогло їй полегшити симптоми хвороби, хоча повністю позбутися недуги так і не вдалося.
Чоловіків Драксин уникала, попри те що багато хто задивлявся на молоду й привабливу самітницю.
У 1861 році сталася подія, яка вразила всіх жителів Владимироваца: 23-річна Ануйка несподівано вийшла заміж за 48-річного поміщика на прізвище ді Піштонья.
Майже щороку Анна народжувала чоловікові дітей, але немовлята одне за одним помирали — ймовірно, позначалася хвороба матері. За двадцять років шлюбу Драксин народила одинадцятьох дітей, із яких вижив лише один.
У 1881 році ді Піштонья помер, залишивши вдові та синові у спадок просторий будинок у Владимироваці.
Поховавши чоловіка, 43-річна Ануйка знову повернулася до своїх давніх захоплень — хімії та лікування. У прибудові до будинку вона облаштувала справжню лабораторію.
Жінка почала допомагати односельцям народними засобами, і невдовзі чутка про незвичайну цілительку з Владимироваца розійшлася по всьому Банатському краю.
Найчастіше до Ануйки зверталися селянки, яким була недоступна офіційна медицина. Вона готувала для них засоби від різних недуг. Клієнток вистачало, і гроші стабільно надходили до її гаманця.
Проте Ануйці цього було замало, і вона постійно розширювала перелік послуг. Зокрема, почала виготовляти напій, який швидко робив чоловіка знесиленим і непридатним до служби в армії.
Минали роки. До 1920-х років колишнє звертання «мадам ді Піштонья» зникло: для всіх жителів Владимироваца та околиць вона стала просто «бабкою Ануйкою».
Цілителька й далі жила у своєму просторому будинку, а грошей у неї накопичилося чимало — подейкували, що золоті монети були зашиті в кожній подушці.
Але Ануйці хотілося більшого. У 1921 році 83-річна жінка почала готувати особливе зілля, яке називала «чарівною водою».
Купували цей засіб жінки, які прагнули тихо й швидко позбутися своїх чоловіків.
До складу суміші, як з’ясувалося пізніше, входили миш’як і деякі рослинні отруйні речовини. Засіб слід було додавати невеликими порціями до їжі. Через тиждень-другий — залежно від дози та стану організму — людина помирала.
Торгівля «чарівною водою» виявилася надзвичайно прибутковою справою: за неї Ануйка брала від двох до десяти тисяч югославських динарів.
У пошуку клієнток їй допомагала спільниця — односельчанка Любина Міланкова.
За кілька років спільної діяльності Ануйка та Любина зробили вдовами близько півтори сотні жінок — за їхнім же проханням і за їхні ж гроші.
Лише у 1928 році поліція звернула увагу на те, що відбувається. Родичі Ніколи Момірова та Лазаря Лудошки вимагали розслідувати загадкову смерть чоловіків. Було проведено ексгумацію, а останки відправили до Белградського університету для дослідження.
Підозри підтвердилися: у рештках виявили миш’як та інші отруйні речовини.
Дружин померлих викликали на допит. Спочатку вони заперечували, але згодом зізналися, що придбали «чарівну воду» в Ануйки.
У червні 1929 року Анну ді Піштонью заарештували й доставили до Панчево, де відбувся суд.
На суді представили зілля та висновки експертів. Обвинувачені намагалися виправдатися, стверджуючи, що не знали про небезпечний склад засобу.
Сама Ануйка заперечувала свою провину, заявляючи, що її обмовили.
Попри це, вину було доведено. 6 липня 1929 року суд виніс вирок: Ануйку засудили до 15 років ув’язнення, інших учасниць — до суворих покарань.
Ануйка провела у в’язниці вісім років. У 1936 році 98-річну жінку звільнили за станом здоров’я.
Вона повернулася до Владимироваца, де померла у 1938 році у віці ста років. Місцеві жителі довгий час уникали її могили…
