Старі сосни на Житомирщині вміють зберігати таємниці. Того червневого ранку ліс стояв незвично тихий, лише м’який смарагдовий мох ледь пружинив під маленькими гумовими чобітками. Ранкова волога ще не встигла зникнути, пробираючи семирічну Яринку до самих кісток, але дівчинка вперто продиралася крізь колючі хащі. Її худенькі рученята, давно вкриті дрібними подряпинами від ожини, впевнено розсовували густі гілки.
Семирічна сирота знайшла в лісі немовля. Коли за ним приїхав заможний чоловік зі столиці, він глянув на дівчинку — і втратив дар мови… Таємницю приховували сім років!
— Ведмедику! Зайчику! Де ви сховалися? — дзвінко кликала Яринка. Її тоненький голос луною розносився між високими стовбурами й танув у ранковому тумані.
— Лялечко, озовися! — знову покликала вона.
Та у відповідь ліс лише шелестів листям.
Яринка смішно насупила світлі брови й прикусила губу. Сьогодні вона була особливо вперта. Їй дуже хотілося знайти свої старі іграшки. Баба Ганна казала, що вони загубилися тут, коли вони востаннє ходили по гриби.
Раптом суха ялинова гілка боляче вдарила дівчинку по щоці. Яринка тихо скрикнула й торкнулася долонею обличчя. На пальцях залишилася кров.
Її серце затремтіло.
Але злякалася вона не болю.
Їй стало страшно від думки про те, що вдома знову доведеться терпіти пекучий йод.
— Знову той гидкий йод… — сумно прошепотіла вона.
Щоразу, коли баба Ганна діставала стару пляшечку з темною рідиною, Яринка влаштовувала справжні перегони по хаті. Хоча потім усе одно слухняно сиділа, міцно заплющивши очі, поки теплі бабусині пальці обережно обробляли подряпини.
Дівчинка тяжко зітхнула й присіла на повалене дерево. Поруч весело дзюрчав струмок, перестрибуючи через замшілі камінці. Яринка набрала в долоні холодної води й обережно вмила обличчя.
У воді відбилося серйозне дитяче личко.
Великі очі кольору лісового горіха. Тонкі світлі косички. Подряпина на щоці.
— Нічого страшного, — прошепотіла вона сама собі. — Бувало й гірше.
Пташки співали над головою, і цей лісовий шум Яринка любила набагато більше за шепіт сільських жінок.
«Сирітка пішла…»
«Бідна дитина…»
«Без батька росте…»
Так говорили у Вільшанці.
А баба Ганна розповідала іншу історію.
Казку.
Мама Мирослава, казала вона, була такою доброю й легкою, що одного дня вітер підняв її на небо допомагати ангелам переганяти хмари. А тато був мандрівним музикантом, який поїхав збирати найгарніші пісні світу.
Яринка хотіла вірити саме в цю казку.
Але одного разу сусідський хлопчисько Сашко все зруйнував.
— Твоя мама померла, коли тебе народжувала! А батька в тебе взагалі нема! — крикнув він біля магазину.
Тоді Яринка не заплакала.
Вона лише мовчки подивилася на нього так серйозно, що хлопець сам зніяковів і відвернувся.
Увечері баба Ганна знайшла онуку на ґанку. Дівчинка сиділа мовчки й дивилася на дорогу.
Бабуся нічого не запитала.
Лише обійняла її.
І Яринка зрозуміла правду без слів.
Сонце вже піднімалося вище, коли дівчинка знову рушила стежкою. Насправді вона давно здогадувалася: іграшки не загубилися.
Вона пам’ятала, як баба Ганна тихцем загортала ляльку та ведмедика у стару газету.
А наступного дня в хаті з’явився хліб, крупа і нові гумові чобітки.
Завеликі.
«На виріст».
Яринка тоді нічого не сказала.
Життя поруч із бабусею навчило її головного: іноді треба віддати щось дороге, щоб вижити.
Стежка раптом вивела її до широкої галявини. Далі починався яр, а за ним пролягала траса.
І саме тоді Яринка побачила машину.
Величезний чорний позашляховик різко загальмував на узбіччі, здійнявши хмару пилу. Тут, у Вільшанці, таких машин ніколи не бачили.
Дівчинка інстинктивно сховалася за сосною.
Дверцята відчинилися.
Із салону вийшов чоловік.
Високий. У дорогому темному костюмі. Його обличчя було блідим, а рухи — нервовими. Він постійно озиртався, ніби боявся, що за ним хтось стежить.
У руках чоловік тримав великий згорток у блакитній ковдрі.
Яринка затамувала подих.
Чоловік швидко зайшов у ліс, обережно ступаючи по вологій землі. Раптом згорток у його руках ворухнувся.
Дівчинка кліпнула очима.
Чоловік різко присів біля старої ялини, поклав згорток на землю й поспішив назад до машини.
За секунду двигун заревів.
Позашляховик зник за поворотом.
Яринка ще кілька секунд стояла нерухомо.
А потім повільно підійшла ближче.
— Там хтось є?.. — тихо прошепотіла вона.
Згорток знову ворухнувся.
Дівчинка тремтячими пальцями відгорнула край блакитної ковдри — і ледь не скрикнула.
На неї дивився маленький хлопчик.
Живий.
З великими темними очима.
Немовля тихенько сопіло й стискало крихітний кулачок.
— Божечки… — прошепотіла Яринка.
Вона ніколи не бачила таких гарних речей. Дорога ковдра. Теплий комбінезон. Маленька золота шпилька.
Дитина точно була з багатої родини.
Хлопчик раптом тихенько заплакав.
І серце Яринки миттєво стиснулося.
— Не плач… не плач, я тут…
Вона обережно взяла його на руки.
Немовля виявилося важким, але Яринка вперто притиснула його до себе й рушила додому.
Дорога здавалася нескінченною.
Кілька разів вона мало не впала, перечіпаючись через коріння. Руки боліли. Ноги тремтіли.
Але вона не зупинилася.
Коли баба Ганна відчинила двері, то спершу навіть не зрозуміла, що бачить.
— Яринко… що це?..
Дівчинка мовчки простягнула їй дитину.
Стара жінка зблідла.
— Господи милостивий…
Вона швидко занесла хлопчика до хати, загорнула в теплу ковдру й уважно оглянула.
— Доглянутий… чистий… — тихо пробурмотіла вона. — Це дитина не з бідної родини.
І саме тоді баба Ганна помітила на шиї немовляти тонкий срібний ланцюжок.
На ньому висів маленький медальйон.
Жінка обережно відкрила його.
Кришечка тихо клацнула.
І раптом баба Ганна різко зблідла.
Її руки затремтіли.
Всередині медальйона була фотографія чоловіка.
Того самого.
Чоловіка зі столиці, через якого сім років тому загинула її донька Мирослава.
— Ні… — прошепотіла вона, ледве тримаючись на ногах. — Цього не може бути…
А маленький хлопчик у цей момент раптом потягнувся ручкою до Яринки й усміхнувся їй так, ніби знав її все життя…
