Коли чоловік повернувся з вахти й переступив поріг будинку, Варя завмерла — він приїхав із молодою жінкою
— Спочатку витри коліщатка валізи вологою серветкою, а вже потім тягни її до хати.
Дарина обережно поклала склоріз, забруднений мастилом, на корковий килимок.
— Дашо, ти чого з порога починаєш? — Вадим перечепився через високий дерев’яний поріг веранди, одночасно намагаючись зняти важкий черевик і втримати на плечі величезну камуфльовану сумку. — Ми три доби добиралися з пересадками, втомилися до нестями. Дай хоч спокійно роздягнутися.
— Ми?
Дарина перевела погляд на дівчину в яскравому лимонному пуховику, яка з’явилася за спиною чоловіка. Та ніяково переступала з ноги на ногу, міцно стискаючи ручку валізи й із цікавістю розглядала простору засклену веранду, заставлену стелажами з листами різнокольорового скла.
На мить Дарина уявила, як бере важкі щипці для ламання скла і…
Вона різко струснула головою, відганяючи неприємні думки, потім схрестила руки на грудях і саркастично усміхнулася.
— Мене звати Юля. Добрий день. Вадик казав, що будинок у вас великий і місця всім вистачить.
— Будинок і справді чималий…
Дарина сперлася на робочий стіл, де лежав недорізаний лист рубіново-червоного скла.
— Тільки це не готель. Вадиме, вісім місяців тому ти поїхав на вахту до Нового Уренгоя. Востаннє телефонував у листопаді. Тоді розповідав, що на об’єкті проблеми зі зв’язком. Зараз уже кінець березня. Виходить, зв’язок дивовижним чином відновився одночасно з появою цієї дівчини?
— Не починай, — буркнув Вадим, кидаючи куртку просто на пуф у передпокої. — Гроші я переказував регулярно. Родину забезпечував. Тепер повернувся. І Юля приїхала зі мною. Ми житимемо тут.
— Ти надсилав по тридцять тисяч на місяць. Цих грошей ледве вистачало на комунальні платежі за цей будинок і ліки для твоєї матері. Кіру й Леру я забезпечувала сама. Поки ти влаштовував особисте життя, у нас узимку зламався насос у котлі, і я оплачувала ремонт зі своєї кишені. Щодня розчищала сніг, щоб Ганна Яківна могла вийти на ґанок. А тепер ти просто ставиш мене перед фактом?
— Я не зобов’язаний перед тобою звітувати! — підвищив голос Вадим. — Я хочу нормально помитися і поїсти! Юлю, заходь, не стій на порозі.
Із коридору долинув глухий стукіт. Ганна Яківна, переставляючи чотириопорну тростину, повільно рухалася до веранди.
— З’явився нарешті.
Свекруха уважно подивилася на сина поверх окулярів.
— А це ще що за диво в жовтому?
— Мамо, це Юля, — Вадим спробував усміхнутися. — Ми тепер разом. Так склалося. Життя складна штука.
— Разом можете жити де завгодно. А тут живуть моя невістка і мої онучки. Ти там на Півночі зовсім здоровий глузд загубив?
Вадим упер руки в боки.
— Я виріс у цьому будинку. Маю право на свою частку! Нам потрібен час, щоб назбирати на перший внесок за житло. Ми займемо мою стару кімнату нагорі. Нікому не заважатимемо.
— Частка йому належить, — пирхнула Ганна Яківна. — Будинок оформлений тільки на мене. Забув? Дашо, дай їм комплект старої постільної білизни. Тієї самої, квітчастої. Нехай поки що влаштовуються. А завтра розбиратимемося. У мене від ваших вистав тиск підскочив.
Дарина відвернулася до свого столу.
Вона займалася вітражами за технологією Тіффані. Саме зараз виконувала велике замовлення для заміського ресторану — три великі стельові плафони з червоного, бурштинового та смарагдового скла.
Дарина взяла кусачки й акуратно відділила тонку смужку скла. Потім її потрібно було обробити на шліфувальній машині, обгорнути мідною стрічкою та з’єднати деталі припоєм. Ця робота вимагала цілковитої зосередженості й внутрішнього спокою.
Вже наступного дня будинок перетворився на справжнє випробування.
Близнючки Кіра та Лера, повернувшись зі школи, відмовилися розмовляти з батьком. Вадим спробував вручити їм привезені розумні колонки, але Кіра мовчки відсунула коробку.
— Нам мама вже купила навушники. Нам це не потрібно.
— Чого ви такі колючі? — обурився Вадим. — Я ваш батько! Я подарунки привіз!
— Батьки не зникають на пів року, — тихо відповіла Лера і повела сестру нагору.
Юля ж почувалася так, ніби приїхала на відпочинок. Вранці по дві години займала ванну кімнату, залишала після себе безлад на кухні й постійно скаржилася Вадиму на важку атмосферу в будинку.
На третій день сталося те, чого Дарина боялася найбільше.
Повернувшись із магазину, де купувала новий флюс для паяння, вона застала Юлю на веранді. Дівчина стояла з відром для сміття й вологою ганчіркою, а робочий стіл Дарини був абсолютно порожнім.
— Я трохи навела лад, — радісно повідомила Юля. — У вас тут стільки всякого непотребу лежало. Уламки, шматочки фольги… Я все викинула. Ми з Вадиком увечері хотіли чай попити, а тут було тісно.
Дарина повільно підійшла до столу.
Зникли сто сорок деталей майбутнього плафона — вирізаних, оброблених і підписаних маркером. Усе це тепер лежало на дні сміттєвого відра, перемішане з кухонними відходами.
Усередині все буквально закипіло.
Перед очима спалахнули страшні картини, але Дарина змусила себе глибоко вдихнути і спокійно промовила:
— Ти знищила два тижні моєї роботи. Кожну деталь я вирізала вручну. Це американське скло марки Spectrum вартістю сорок п’ять тисяч…
— Та годі тобі! Це ж просто кольорові скельця! Вадик казав, що ти тут від нудьги всілякими дрібницями займаєшся. У тебе хобі, а нам серед цього безладу навіть перебувати неприємно!
На крики відразу прибіг Вадим.
— Що ще сталося? Чому ти знову чіпляєшся до Юлі? — він демонстративно став між жінками.
— Твоя обраниця викинула готові елементи мого вітража. Я хочу, щоб ти відшкодував вартість матеріалів. Переказуй гроші просто зараз.
— Ти зовсім глузд втратила? — вибухнув Вадим. — Живеш тут на всьому готовому, в будинку моєї матері! Збирай свої інструменти й звільняй веранду. Юлі тут незатишно, вона хоче зробити з цього приміщення місце для відпочинку.
— Місце для відпочинку?
— Саме так! Ми все обговорили. Тобі час шукати інше житло. Дівчат я не виганяю, нехай залишаються з нами, Юля не заперечує. А ти збирай речі. Усе одно цей будинок колись стане моїм. Досить сидіти в мене на шиї!
Дарина не сказала ані слова. Вона спокійно взяла відро зі сміттям і віднесла його до ванної, щоб спробувати врятувати хоча б частину вцілілих фрагментів скла.
Увечері вона покликала дочок до себе.
— Завтра після школи зберіть одяг і підручники. Ми переїжджаємо. Я вже знайшла квартиру ближче до вашого ліцею.
— Через тата і ту жінку? — тихо спитала Кіра.
— Так. Я не хочу, щоб ви жили серед цього безладу. Візьму більше замовлень, і ми чудово впораємося самі.
Коли Дарина спустилася вниз по коробки, вона побачила, що всі зібралися у вітальні.
Ганна Яківна сиділа у своєму кріслі, а перед нею на журнальному столику лежала папка з документами. Вадим і Юля вечеряли за великим дубовим столом.
Розмахуючи шматком хліба, Вадим натхненно говорив:
— Стару теплицю я знесу. На її місці поставимо лазню із сосни. Будемо друзів запрошувати. А на веранді зробимо теплу підлогу.
— На моїй ділянці ніякої лазні не буде, — спокійно промовила Ганна Яківна, перебираючи папери.
— Мамо, та годі вже! Зараз усі так роблять. Ділянка велика, я тут прописаний і маю право розпоряджатися своєю частиною.
— Своєю частиною? — свекруха підняла очі. — Дашо, навіщо тобі ці коробки?
— Ми збираємо речі. Завтра їдемо.
— Постав коробки. Ніхто нікуди не переїжджає. А ви двоє, — вона вказала на Вадима та Юлю, — припиніть їсти. У мене серйозна розмова.
…
