— Віддайте нам свої гроші, а купівля квартири зачекає! — рідня чоловіка здивувала своєю вимогою
— Галю! — несамовито закричала в слухавку сестра чоловіка Мара. — Ти не уявляєш, що в нас сталося!
— Що трапилося? Усі живі? — злякалася Галина, яка щойно вклала дітей спати й сама збиралася лягати.
— Та живі, а який з того толк? Едік так влип на гроші, просто жах! Хоч у зашморг лізь!
— Ти спочатку заспокойся й нормально поясни, у чому справа, — знаючи емоційний характер зовиці, тихо сказала Галя, виходячи з дитячої.
— Ой, я не можу! Не знаю, що робити! — не вгамовувалася Мара, так голосно ридаючи в слухавку, що діти, які ледве заснули, почали здригатися.
— Зачекай, я зараз.
Жінка щільно зачинила двері спальні й пройшла на кухню, де чоловік дивився черговий футбольний матч.
— Уже заснули? — запитально подивився на дружину Кирило.
— Сплять. У Маринки з Едіком щось сталося. Ось намагаюся зрозуміти, що саме.
— Ой, та в них усе за одним і тим самим сценарієм. Що там могло нового статися? Напевно, Едік знову десь гуляв, а сестра тепер влаштовує істерику.
І справді, у них постійно щось траплялося. Молодша сестра чоловіка була без перебільшення ходячою проблемою. Ще до заміжжя вона раз у раз потрапляла в неприємні історії. Бідні батьки втомилися витягати її з різних халеп. То поліція, то сумнівні компанії, то кредити, які їм доводилося виплачувати за доньку.
Коли Мара, як її називали в родині, вийшла заміж за Едуарда, уся рідня зітхнула з полегшенням. І спочатку в молодої сім’ї все складалося непогано — народився син, зовиця стала спокійнішою. Але чоловік їй дістався під стать — безвідповідальний і легковажний.
Едік постійно вплутувався в різні фінансові авантюри, які не приносили очікуваних грошей. Добре хоч до серйозних проблем із законом не дійшло.
А ще чоловік зовиці дуже любив жіночу увагу. Уже кілька разів справа доходила до розлучення. Мара страшенно ревнувала чоловіка, звинувачуючи його у зрадах. Але Едуарду щоразу вдавалося викрутитися, і шлюб поки тримався.
Що сталося цього разу в цій неспокійній родині, Галина боялася навіть уявити.
Галю щиро обурювало те, що сестра чоловіка зі своїми проблемами завжди зверталася саме до неї, а не до рідного брата. Саме невістка мала мирити її з чоловіком, а іноді й із матір’ю, якщо вони сварилися. Галина шукала для зовиці знайомих лікарів, допомагала з дитиною, позичала гроші, коли всі інші відмовляли. І, якщо чесно, уже втомилася від цієї допомоги.
— Ну що там у вас? — передзвонила Галя зовиці.
— Біда в нас, ми лазню спалили!
— Що ви зробили? Повтори! — не повірила своїм вухам Галина.
— Що в них? — зацікавлено запитав Кирило.
— Не знаю, здається, твоя сестра або не при собі, або добре напідпитку. Якусь нісенітницю говорить! — прикривши трубку рукою, відповіла чоловікові Галя.
— Та кажу ж, лазня згоріла! — голосно повторила Марина.
— Яка ще лазня? Ви що, обоє геть здуріли? — розсердилася Галина, чудово знаючи, що ніякої лазні в зовиці та її чоловіка ніколи не було.
— Галю, ну не злись, вислухай мене, прошу.
— Та слухаю я, тільки ти дурниці говориш. Яка ще лазня? Ви ж у орендованій однокімнатній квартирі живете!
— Річ у тім, що ми з друзями вирішили відсвяткувати Різдво за містом. Едік похвалився, що ми купили будинок. Захотів похизуватися перед другом і його дружиною. Ти ж знаєш, мій дурник любить пускати пил в очі, — продовжувала Мара.
— І що далі? — із досадою запитала Галина.
— Знайшли ми за оголошенням гарний будинок, який здавали подобово. Едік спеціально шукав такий, щоб виглядав багатше — з лазнею, мангалом і всім іншим.
— Ой, Маринко! Та невже? — до Галі почав доходити сенс почутого. — Ви там влаштували пожежу?
— Не в будинку, ні, слава Богу! Згоріла тільки лазня. Але повністю.
— Як же так? — розгублено сказала Галина.
— Що? — зацікавився Кирило, бачачи реакцію дружини.
— Вони спалили лазню. Чужу.
А Мара тим часом продовжувала:
— Ми заздалегідь підготувалися, купили продукти, м’ясо на шашлик, випивку. Друзям сказали, що це наш будинок. Ну, типу, ми його недавно купили й ще не все перевезли туди.
Потім почали святкувати, було так весело! Усі добре випили. І за купівлю будинку, і за удачу, яка нібито усміхнулася Едіку, пили. І ще за щось…
— Ой, позбав мене цих подробиць! Ще не вистачало слухати, як ви там гуляли. Що було далі? — перебила Галя.
— Ні, Галочко, ти не розумієш. Нам з Едіком було так добре. Ми й самі майже повірили, що цей будинок наш. Таке неймовірне відчуття — ми господарі великого заміського будинку! От спробуйте з Кирилом — вам сподобається!
— Ага, зараз! У нас із головою ще все гаразд.
— А потім ми пішли в лазню. Добре її натопили й усю ніч по черзі парилися. Спочатку чоловіки, а потім ми, дівчата. А коли вже лягли спати, це було під ранок, лазня чомусь загорілася.
— Жах! — тільки й змогла сказати Галя. — І що тепер?
— А тепер господар вимагає з нас два мільйони за збитки. Інакше — суд.
— Ну й влипли ви! Коли ж ви нарешті подорослішаєте зі своїм Едіком? Як малі діти, чесне слово!
— А що такого ми зробили? Просто хотіли відпочити, як нормальні люди. Нам просто не пощастило, — Мара й тепер не хотіла визнавати своєї провини.
— Менше пити треба! Гарно відпочили, нічого не скажеш. І де ви тепер гроші братимете? Батьки обіцяють допомогти?
— Обіцяють, але зовсім трохи. П’ятсот тисяч лише зібрали — і мої батьки, і свекри. А де взяти ще півтора мільйона — гадки не маю.
— Кредит беріть. Не в суд же через таку дурість потрапляти!
— Та який кредит? У нас уже два! — обурилася Мара так, ніби Галя була винна в її проблемах.
— А від нас ви що хочете? Щоб ми вас морально підтримали? Це вам не допоможе.
— Дайте нам у борг, — попросила зовиця.
— У борг? Ти що? Таку суму? — здивувалася невістка. — А чим ви повертатимете?
— Ой, повернемо! Не сумнівайтеся. Едік сказав, що влаштується на другу роботу. А ще в нього недавно бабуся в селі померла. Там будинок непоганий залишився. Свекри сказали, що щойно знайдуться покупці, гроші нам одразу повернуть, — продовжувала Мара.
Уся рідня знала, що Галя й Кирило планували купити трикімнатну квартиру. Вони довго збирали гроші, у всьому собі відмовляли, щоб не брати кредит. І вже пригледіли хороший варіант. Залишалося лише продати свою однокімнатну квартиру й купити нове житло.
Подружжя вже втомилося жити вчотирьох у маленькій квартирі й із нетерпінням чекало, коли ж зможе здійснити свою мрію.
— Марино, це надто велика сума. І ми з чоловіком уже знайшли квартиру для купівлі, — відмовила їй Галя.
— Але ж ви ще не продали свою квартиру! Поки продаватимете, ми якраз повернемо гроші! — не здавалася зовиця. — Нам більше ніде взяти.
— Ні, це погана ідея. А раптом ви не зможете вчасно повернути борг? І що нам тоді робити? Та й Кирило буде проти.
— Не буде. Я вмовлю брата. Головне — ти погодься, — наполягала Мара.
Усі наступні дні з боку рідні чоловіка був безперервний тиск. Батьки чоловіка, зовиця, її чоловік Едік і навіть його батьки — усі по черзі телефонували Кирилу й Галі, благаючи допомогти грошима родичам, які потрапили в біду.
— У вас же є ці гроші! — переконували одні. — Дайте в борг на кілька місяців. Півтора мільйона — велика сума, не кожен банк дасть такий кредит.
— Гроші все одно лежать на рахунку й чекають свого часу. Нехай поки попрацюють, — говорили інші.
— Усе повернемо вчасно! Щойно надумаєте купувати квартиру, одразу й віддамо, — обіцяли самі винуватці пожежі.
Свекруха плакала, зовиця тиснула на жалість, боячись залишитися без чоловіка з маленькою дитиною на руках. У результаті Кирило не витримав і погодився, хоча Галя була проти й дуже переконливо відмовляла його від необдуманого кроку.
— Тоді оформляй передачу грошей через нотаріуса, — наказала вона чоловікові.
І виявилася права.
Уже за два тижні знайшовся покупець на їхню однокімнатну квартиру. Продавши її, подружжя з дітьми змушене було переїхати до батьків Галини, у їхній невеликий будинок.
Продавець трикімнатної квартири, яку пригледіли собі Галя й Кирило, уже кілька разів телефонував і попередив, що має інших покупців і чекати не збирається.
А зовиця гроші не повертала, пояснюючи це тим, що будинок у селі ніяк не продається.
— Це ваші проблеми! Беріть кредит. Чому ми через вас маємо страждати, змінювати свої плани й втрачати вигідний варіант? — обурювався Кирило.
— Ну зачекайте ще трохи, — просила Мара.
— Що це взагалі таке? — обурено телефонував він батькам. — Хіба не ви мене вмовляли й обіцяли, що гроші повернуть вчасно? І що тепер виходить?
— Почекай ще. У чому проблема? Вам же є де жити. А квартир зараз багато продається. Ну купите іншу. Кириле, це ж твоя рідна сестра. Увійди в її становище, — безтурботно відповідала мати.
— А я тебе попереджала! Бо знала, що так і буде! — із досадою сказала Галя, дізнавшись, що відповіли чоловікові сестра й мати.
Через місяць ситуація повторилася. Грошей від зовиці як не було, так і не було.
— Ми дочекаємося своїх грошей чи ні? Ви взагалі збираєтеся їх повертати? Скільки це триватиме? — розлючений Кирило вже не стримував емоцій у розмові із сестрою та її чоловіком.
— Ти тут не кричи. У нас Максимко захворів, ми по лікарнях їздимо, ліки купуємо. Нам зараз узагалі не до твоїх проблем, — нахабно відповіла братові Мара.
— Що? Тобто тепер це мої проблеми? Були ваші — стали наші. Після того, як я вам допоміг. Неймовірно!
— Ну то й вирішуй свої проблеми, а тут не скандаль, — спокійно відповіла сестра, упевнена, що брат не подасть на них до суду.
Але вона помилилася. Того ж дня Кирило подав позов до суду, додавши нотаріально завірену розписку про передачу грошей у борг.
У результаті рідня образилася на Кирила. І всі, включно із сестрою, її чоловіком та його батьками, були змушені взяти кредити, щоб повернути борг.
Скільки ж бруду довелося вислухати Галині й Кирилу! Родичі звинувачували їх у безсердечності, жадібності та байдужості до проблем рідних людей.
— Ой, не чекала я від вас такого, Галино! — кричала свекруха в слухавку. — Ви що, не могли почекати рік-другий? Закортіло вам нову квартиру! Донька з чоловіком он узагалі в орендованій квартирі живуть — і нічого, живі!
— Ну так, і при цьому ще й чуже майно примудряються знищувати, — не промовчала невістка. — А чекати ми нікого не зобов’язані. І допомогти ми не відмовилися, хоча ви вже благополучно про це забули. Треба мати совість і чинити по совісті. Тоді все буде правильно.
— Ось як ти заговорила! Видно, як була нам чужою, так і залишилася! — кричала свекруха.
— У такому разі більше мені не телефонуйте, — відповіла Галя й із задоволенням заблокувала номер матері чоловіка.
Зовиця теж намагалася виливати бруд телефоном, не маючи можливості висловити образу в очі. З її номером теж довелося попрощатися.
Подружжя все ж купило омріяну квартиру й нарешті з’їхало від тестя й тещі. Але на новосілля не запросили нікого з рідні чоловіка.
Історія повчальна. Недарма в народі кажуть: не роби добра — не матимеш клопоту. На жаль, про цю народну мудрість ми згадуємо надто часто. Такі вже люди.
