«Який тобі розлучення, тобі ще кредити платити, йди борщ грій!» — реготала свекруха. Але чоловік даремно розслабився, не знаючи про таємницю дружини
Зв’язка ключів із глухим металевим брязкотом опустилася на тумбочку. У тісній передпокої густо пахло важким кухонним чадом, мокрою шерстю та застояним сигаретним димом. З кімнати долинав монотонний гул телевізора й рівномірний хрускіт.
Ксенія стягнула з плечей вологе від листопадової мжички пальто. Ворс на комірі звалявся.
— Я подаю на розлучення, — промовила вона, зупинившись у дверному отворі кухні.
На продавленому дивані заскрипіли пружини. Максим навіть не повернув голови від екрана спортивного каналу. Він лише повільно закинув до рота чергову жменю сухариків, струшуючи крихти на домашні штани. Зате від газової плити одразу обернулася Зоя Миколаївна. Вона витерла блискучі від олії руки об застарілий фартух.
— Чого-чого? — свекруха примружила маленькі, глибоко посаджені очі. — Який тобі розлучення, тобі ще кредити платити, йди борщ грій! Розлучиться вона, подивіться-но на цю пані! Та кому ти потрібна? За чотири роки так і не спромоглася дитину народити, а ще й права качає!
Максим голосно відпив із великої кружки. Йому було відверто нудно брати участь у цій розмові.
Ксенія сперлася плечем об одвірок. Усього дві години тому вона стояла за важкою оксамитовою портьєрою в банкетній залі ресторану. Вона працювала бутафором у місцевому драматичному театрі. Того вечора в неї було термінове замовлення: привезти реквізит для корпоративу однієї великої торговельної компанії.
Здавши коробки з масками адміністратору, Ксенія хотіла непомітно вийти через бічні двері, але зачепилася поглядом за знайому куртку в гардеробі. А потім побачила й самого Максима. Він сидів за крайнім столиком, потопаючи в напівтемряві, а на його колінах по-хазяйськи влаштувалася Лілія — диспетчер із тієї ж керуючої компанії.
— А твоя все клеїть свої картонки? — примхливо тягнула Лілія, накручуючи на палець пасмо волосся. — Так і буде все життя твої борги тягнути.
— Та нехай тягне, — усміхнувся Максим, цілуючи Лілію в шию. — Вона ж у мене безвідмовна. Нікуди вона не дінеться.
І це говорив чоловік, заради якого Ксенія добровільно залізла в боргову пастку на десять років уперед.
Рік тому будівельна бригада Максима взялася за ремонт заміського котеджу. У п’ятницю робітники вирішили відзначити завершення чорнових робіт просто на об’єкті. Принесли міцні напої. І забули перекрити головний вентиль опалення. Гаряча вода текла всю ніч. До ранку здувся дорогий паркет, обвалилася декоративна штукатурка, зіпсувалися італійські меблі на першому поверсі. Замовник виставив рахунок із великою кількістю нулів, пообіцявши знищити бригадира фінансово.
Друзі Максима зникли того ж дня. А Ксенія пішла по банках. Вона оформила на себе величезний кредит під страшні відсотки, щоб врятувати чоловіка від суду. І тепер цей врятований чоловік спокійно жував сухарики, поки його мати відправляла Ксенію до плити.
— Я завтра ж подаю заяву, — повторила Ксенія, дивлячись прямо на потилицю Максима. — А ти можеш переїжджати до Лілії. Я вас сьогодні бачила.
Хрускіт припинився. Максим повільно опустив руку. Зоя Миколаївна обурено ахнула, схопившись за край столу, але Ксенія не стала слухати потік виправдань і звинувачень. Вона пройшла до спальні, дістала з верхньої полиці шафи стару спортивну сумку й почала методично складати туди светри, джинси та одяг.
За п’ятнадцять хвилин вхідні двері за нею зачинилися.
Холодний вітер пробирався під пальто. Іти було нікуди. Батьки жили в іншому регіоні, подруг вона давно втратила через постійну роботу на двох роботах. Ксенія побрела до службового входу театру. Нічний сторож, давно звиклий до її затримок перед прем’єрами, мовчки кивнув і повернув ключ у замку.
Вона постелила на вузькому розкрійному столі відріз щільного сукна, підклала під голову згорнутий пуховик. У цеху пахло деревною стружкою, акриловою фарбою та старою тканиною.
Вранці її розбудив звук кроків і скрип підлоги. На порозі майстерні стояв Аркадій — запрошений драматург з обласного центру, чию п’єсу вони зараз ставили. Останні два місяці Ксенія часто обговорювала з ним ескізи костюмів.
Побачивши зім’яту сумку й втомлене обличчя Ксенії, Аркадій поставив на край столу два пластикові стаканчики з кавою.
— Збирай речі, — рівним тоном сказав він.
— У мене зміна через сорок хвилин.
— Я вже говорив із директором. Тебе переводять до обласного театру, у них бутафор пішов на пенсію, працювати нікому. А жити поки будеш у театральному гуртожитку. Кімната маленька, зручності на поверсі, але це краще, ніж спати на розкрійному столі.
Відмовлятися не було сенсу.
За тиждень Ксенія вже стояла у просторому світлому цеху обласного театру. Наближалися новорічні вистави. Робота рятувала від нав’язливих думок про борг, який щомісяця списувався з її картки.
Одного дня сильно застудилася акторка масовки. Режисер сунув Ксенії в руки вишиту накидку. Довелося їхати разом із трупою до дитячого інтернату на околиці міста.
Відігравши коротку сценку, Ксенія роздавала солодкі подарунки. Діти штовхалися, кричали, тягнули руки. І лише один хлопчик років шести стояв осторонь, притулившись плечем до холодної пофарбованої стіни.
— Це Матвій, — півголосом сказала вихователька. — Батьків давно позбавили прав, бабуся померла минулої осені. Він не звик до шуму. Все чекає біля дверей, думає, що за ним прийдуть.
Ксенія підійшла до хлопчика, присіла навпочіпки.
— Привіт.
Матвій мовчав. Він не дивився на цукерки. Він простягнув маленьку долоню й обережно торкнувся щільної оксамитової тканини її театральної накидки. У цей момент Ксенія чітко зрозуміла, що зробить усе можливе, щоб ця дитина більше не залишалася самотньою.
Увечері вона розповіла про все Аркадію. Вони сиділи в порожньому буфеті театру.
— Усиновити дитину самотній жінці з великими боргами — це глухий кут, — Аркадій говорив прямо. — Тобі потрібно офіційно розділити зобов’язання з колишнім чоловіком і отримати документи про розлучення.
Зустріч із Максимом відбулася через кілька днів у дешевому кафе біля вокзалу. Колишній чоловік виглядав пом’ятим, але поводився впевнено.
— Отже, — процідив Максим, помішуючи цукор у чашці. — Розлучення я тобі дам. Але є умова. Усі борги береш на себе. Інакше все затягнеться, і твого хлопчика віддадуть іншим.
Ксенія мовчки дивилася на пляму на столі. Перед очима стояв Матвій.
— Добре, — відповіла вона.
Вони оформили документи. Вийшовши від нотаріуса, Ксенія відчула сильну слабкість. Останні тижні її нудило вранці, але вона списувала це на втому.
Вона звернулася до приватної клініки. Лікар після обстеження спокійно сказала:
— Восьмий тиждень. Розвиток нормальний.
Ксенія дивилася в стелю. Згадала той вечір два місяці тому: прем’єра, розмова з Аркадієм…
Повернувшись до театру, вона мовчки поклала перед ним висновок.
Аркадій прочитав і підвівся.
— Наступного місяця я підписую великий контракт. Цього вистачить, щоб закрити твій борг. І ми заберемо Матвія. Разом.
Минуло два роки.
У квартирі Зої Миколаївни свистів старий чайник. Максим лежав на дивані, а Лілія гортала стрічку в телефоні.
На екрані телевізора йшла ранкова програма.
— Сьогодні у нас у гостях сценарист Аркадій Соколов і головна художниця театру Ксенія Соколова!
Камера показала Ксенію — впевнену, доглянуту жінку.
— Як вам вдається виховувати двох дітей? — запитав ведучий.
— Без Ксенії я б не впорався, — відповів Аркадій. — Наш син Матвій уже школяр, а доньці нещодавно виповнився рік.
У квартирі запала тиша.
Зоя Миколаївна перевела погляд на Лілію.
— Два роки разом живете, а в домі ні дітей, ні затишку…
Життя знову пішло звичним колом докорів.
А в іншому місті Ксенія, виходячи з телестудії на залиту сонцем вулицю, відчувала, що нарешті вдома.
