Іра стояла перед обшарпаними дверима у старому під’їзді на околиці міста, стискаючи в руці зім’яту візитівку.
На ній було написано від руки:
Марія Іванівна. Ворожка. Допоможу у коханні та сім’ї. Результат — сто відсотків.
Візитівку їй підсунула сусідка по дачі — жінка з втомленими очима та вічним запахом тютюну.
— Іди, Ірочко, не пошкодуєш. Мій після неї став, як шовковий.
Іра не вірила в подібні речі. Вона вважала себе людиною раціональною: бухгалтер у великій фірмі, дві вищі освіти, чоловік — успішний підприємець. Але останні два роки їхнє життя почало руйнуватися.
Сергій майже не бував удома. Вранці — «справи», увечері — «зустрічі», уночі — спить, повернувшись до неї спиною, мов чужий.
Розмови зводилися до побуту: «Купи хліба», «Заплати за світло». Навіть у ліжку він став відстороненим, механічним. Іра відчувала, як між ними виростає стіна з мовчання та втоми.
Вона намагалася говорити. Намагалася влаштовувати романтичні вечері. Навіть ревнувала вголос — але Сергій лише дратувався:
— Ти все вигадуєш. Я працюю, щоб ми нормально жили.
Іра бачила, що він справді багато працює. Але бачила й інше: нові паролі в телефоні, пізні дзвінки, запах чужих парфумів на піджаку.
Вона не хотіла вірити у зраду. Хотіла думати, що він просто втомився. Що ще можна повернути того Сергія, який носив її на руках у медовий місяць.
І ось вона тут — перед дверима з облупленою фарбою. Серце калатало так, що здавалося, його почують ще в коридорі.
Двері відчинилися самі, ніби на неї чекали. На порозі стояла невисока літня жінка у квітчастій хустці з добрими, але надто пильними очима.
— Ірино Сергіївно? Проходьте, люба. Я на вас чекала.
Іра здригнулася. Вона не називала свого імені телефоном.
Кімната була маленька й задушлива, пахла травами та ладаном. На столі лежала колода карт, кришталева куля, у кутку — кілька ікон.
— Чайку?
Іра відмовилася. Хотілося швидше закінчити цю дивну пригоду.
— Я… я хотіла приворот, — нарешті видихнула вона. — На чоловіка. Він віддалився. Я хочу, щоб він знову мене любив.
Ворожка довго дивилася на неї.
— Це серйозна річ. Наслідки бувають важкі. Ти впевнена, що хочеш знати правду?
— Я не про правду. Я про кохання, — уперто відповіла Іра.
Марія Іванівна мовчки розклала карти.
— Спершу подивимось, що є.
Червовий король.
— Це він. Сильний, успішний. Колись кохав тебе щиро.
Пікова дама.
— А це жінка. Темна, хитра. Вона поруч із ним давно.
Іра відчула холод у грудях.
— Ви хочете сказати, що в нього інша?
Карти лягали одна за одною: зустрічі, подарунки, поїздки, брехня.
— Два роки й чотири місяці, — сказала ворожка. — Відтоді, як він відкрив філію у Львові.
Іра згадала відрядження. Часті. Довгі.
— Її ім’я?
— Ольга. Працює в нього. Заступниця.
Іра знала її. Бачила на корпоративах.
— А приворот допоможе? — спитала вона майже без надії.
— Він повернеться, — відповіла Марія Іванівна. — Але всередині буде порожньо. Ненависть до себе. Згодом — і до тебе. Скандали. Розлучення. Ти цього хочеш?
Іра мовчала.
— Є інший шлях, — тихо сказала ворожка. — Побачити правду самій. І вирішити.
Правда виявилася страшнішою, ніж будь-які карти.
Іра поїхала за Сергієм до Львова. Побачила поцілунок, який не залишав сумнівів. І просто пішла.
Без скандалу. Без криків.
Вона зібрала свої речі, залишила записку й ключі. Поїхала до подруги. Вимкнула телефон.
Потім було розлучення. Нове місто. Нова робота. Курси фотографії. Нові люди.
Через рік вона випадково зустріла Марію Іванівну.
— Як ти, люба?
— Жива. Вільна. І, мабуть, щаслива.
— Не всі обирають правду, — сказала ворожка.
— Я обрала, — усміхнулася Іра. — Хоч і боляче.
Вона пішла далі, не озираючись.
Її життя нарешті стало її власним.
Минув ще рік. Життя Іри поступово ставало схожим на новий, ще не зовсім знайомий, але вже свій дім. Вона орендувала невелику квартиру з вікнами у двір, де навесні цвіли яблуні, а вранці було чути сміх дітей. Тут не було спогадів про Сергія, його сорочок у шафі чи звички залишати чашку на краю столу. Тут було тихо. І чесно.
Робота приносила не лише гроші, а й задоволення. Іра раптом зрозуміла, що вміє бачити красу в дрібницях: у світлі на мокрому асфальті, у зморшках на обличчі старенької продавчині, у самотній кав’ярні на розі вулиці. Фотографія стала для неї не просто хобі, а способом зібрати себе по частинах.
Іноді Сергій усе ще писав. Повідомлення були коротші, стриманіші. Без благань. Просто: «Як ти?» або «Сподіваюся, в тебе все добре». Вона не відповідала. Не з образи — з розуміння. Деякі двері краще не відчиняти вдруге.
Про Ольгу вона більше нічого не знала. Та й не хотіла знати. Чужі історії більше не викликали в ній болю. Лише легку тінь спогаду — як старий шрам, що вже не ниє на зміну погоди.
Одного вечора, повертаючись з фотопрогулянки, Іра зайшла до маленької книгарні. Там було тепло і пахло папером. За прилавком стояв чоловік років сорока, з уважними очима й спокійною усмішкою. Вони заговорили — спершу про книги, потім про місто, потім про життя. Він не розпитував зайвого і не намагався здаватися кращим, ніж є. Це було дивно приємно.
Вони не домовилися про зустріч. Просто обмінялися кількома словами. Але Іра вийшла з книгарні з відчуттям легкості — такою, якої не відчувала вже давно.
Того вечора вона вперше подумала, що щастя — це не гучні обіцянки й не страх втратити. Щастя — це коли не потрібно нікого повертати силоміць. Коли тебе обирають без приворотів, без умов, без брехні.
Вдома вона заварила чай, відкрила ноутбук і переглянула свої останні фотографії. На одній із них була жінка з камерою в руках, із прямою спиною та спокійним поглядом. Іра впізнала себе не одразу.
— Ось ти яка тепер, — тихо сказала вона вголос і всміхнулася.
Минуле більше не тягнуло її назад. Воно стало уроком, не вироком. А майбутнє — відкритим, без страху і без магії. Лише з правдою. І цього було достатньо.
