– Як це «віддаси»? – Тамара була розлючена. – Ти хочеш забрати наш будинок, продати його чужим людям, які його занапастять, а гроші віддати своїм племінникам? І ти не бачиш у цьому нічого поганого?
– Я бачу лише одне: це мій будинок, – спокійно сказала Люба.
– Любо, мені тут твоє оголошення показали. Ти що, зібралася будинок продавати? – зателефонувала сестра Анатолія.
– Привіт, Валю, – відповіла Люба. – Так, вирішила. Їду. Виставила на продаж, але охочих поки що мало.
– Їдеш? – протягнула Валя. – А навіщо ж тоді продавати? Ти ж знаєш, це дім наших із Тамарою та Толею батьків. Ми тут виросли. Якось неправильно продавати його стороннім людям. Краще вже своїм…
Люба, накинувши поверх ситцевого халата старий кардиган, вийшла на ґанок, щоб трохи підбадьоритися. На кухні тихо булькотіла кавоварка, обіцяючи ароматну каву, яка вже давно була для неї не стільки бадьорою, скільки втішною.
– Любочко! – гукнула через сітчастий паркан сусідка баба Марія, яка з самого світанку вже поралась на городі.
– Чого так рано? Знову не спиться? Чи грядки кличуть… А може, через Толю?
Люба лише махнула рукою.
Баба Марія й без того знала, з ким Люба розмовляє подумки. З Толею. З чоловіком, якого вже три роки не було поруч, але чия присутність досі відчувалася в кожному кутку цього будинку.
– Доброго ранку, – озвалася Люба, спершися на поручні. – Ні, не через нього. Просто повітря сьогодні якесь особливе, правда?
– Ой, знаю, – зітхнула баба Марія. – Дихати не надихаюся. А я от із шостої вже копаюсь. Кабачки достигати почали. Ох, як я намучилась, коли тільки сюди переїхали…
– Та й намучилась, – кивнула Люба. – Хоч тобі з ріднею покійного було легше. І хата, і господарство – усе готове.
Люба добре пам’ятала, з чого все почалося.
Колись Толя зайшов на кухню, де вона, молода й повна сил, ліпила тефтелі.
– Як ти дивишся на сільське життя?
– Толю, подивись навколо. Ми живемо на околиці міста – майже село.
– А у власному будинку? Хотіла б?
Вона тоді задумалась. Город, вода, опалення, котел… Турбот вистачало.
– Складно це.
– Складнощі минають.
– Кажи прямо.
Тоді він і зізнався: будинок батьків поділений на трьох – між ним, Валею та Тамарою. Сестри не хотіли ним займатися, а дім без господаря швидко занепадає.
Люба не поспішала погоджуватись, але серцем вона вже тоді відчула: це місце може стати домом.
Bони викупили частки, взяли кредит і переїхали. Люба впорядковувала дім, Толя садив квіти, носив меблі, сміявся.
Роки минали. У цьому будинку було багато щастя.
А потім Толі не стало.
Будинок осиротів.
– До речі, про город, – звернулась Люба до сусідки. – Як думаєш, зможу цього року огірки на зиму закрутити?
– Та ти ж у цьому майстриня! – засміялась баба Марія. – Може, тобі онуків моїх наглянути?
Люба всміхнулась, але всередині стиснуло. Дітей у них із Толею так і не було.
– Ні, – тихо відповіла вона. – На чай заходьте. А з онуками… ні. І знаєш… я, мабуть, будинок продаватиму.
Родичі з’явилися швидко.
– Будинок має залишитися в сім’ї, – заявила Тамара.
– Тоді купуйте, – спокійно сказала Люба. – За ринковою ціною.
І тут прорвало.
– Тобі навіщо гроші? – кричала Тамара. – У тебе ж дітей нема!
– А в мене є племінники, – відповіла Люба. – І я маю право вирішувати.
– Як це – віддаси?! – Тамара кипіла. – Це наш будинок!
– Ні, – твердо сказала Люба. – Це мій будинок.
Вона продала його. Покупці знайшлися – молода сім’я, яка шукала саме такий дім.
Люба попрощалася з бабою Марією й поїхала. Було трохи гірко… але й легко.
Будинок отримав нове життя.
А її історія там завершилась.
Минуло кілька місяців.
Люба звикала до нового життя повільно, обережно, ніби боялася зробити зайвий крок і злякати тишу, яка тепер жила поруч із нею. Місто зустріло її шумом, трамваями, запахом кави з кав’ярень і дитячим сміхом у дворах. Тут було людно, але водночас — простіше. Ніхто не дивився співчутливо, не питав, чому вона одна, і не згадував Толі щоразу, коли бачив її.
Вона оселилася неподалік від брата. Квартира була невелика, затишна, на третьому поверсі. Без другого поверху, без сходів, без порожніх кімнат, у які вона більше не боялася заходити. Вранці сонце зазирало у вікна, і Люба ловила себе на думці, що прокидається без того важкого каменя в грудях, який переслідував її останні роки.
Племінники забігали часто. То за цукеркою, то просто поговорити. Спочатку вони трималися трохи осторонь — не знали, як поводитися з тіткою, яка довго жила сама. Але Люба вміла слухати. Вона не повчала, не дорікала, не намагалася замінити їм матір. Просто була поруч. І цього виявилося достатньо.
Іноді ввечері, залишившись наодинці, вона ловила себе на звичці подумки звертатися до Толі. Розповідала, як минув день, що приготувала, хто приходив у гості. Потім усміхалася сама до себе й тихо казала:
— Ну от, бачиш, я справляюся.
Їй часто снився старий будинок. У снах він був світлим, наповненим голосами, запахами яблук і свіжоскошеної трави. Але тепер ці сни більше не боліли. Вони були теплими — як спогад, до якого можна повертатися, але в якому не хочеться жити постійно.
Одного разу Люба отримала повідомлення від баби Марії. Коротке, просте:
«У нових господарів добре. Квіти твої зберегли. Будинок живе».
Вона довго дивилася на ці слова, а потім уперше за довгий час заплакала — не від болю, а від полегшення. Ніби хтось нарешті дозволив їй відпустити.
Про Валю й Тамару вона більше не чула. Та й не чекала. У кожного свій шлях і своя правда. Люба зрозуміла одне: не завжди справедливість — це те, що влаштовує всіх. І не завжди рідня — це ті, хто поруч у найважчі моменти.
Іноді вона ловила себе на думці, що вперше за багато років живе не «треба», не «так правильно», а так, як їй справді спокійно.
А це, мабуть, і є головне.
