Таня зайшла до під’їзду й зупинилася біля дверей своєї квартири. Прямо на килимку стояла коробка. Жінка здивовано дивилася на неї, не розуміючи, звідки вона тут узялася. Заглянувши всередину, Таня ахнула: згорнувшись калачиком, там сиділи песик і кіт. Вони тремтіли від страху й дивилися на неї великими наляканими очима.
— Що це таке? Ви хто? — тихо запитала Таня, ніби сподівалася почути відповідь.
У цей момент відчинилися двері сусідньої квартири, і виглянула баба Рита.
— Тетянко, добрий вечір… От біда. Валя з другого поверху померла, а її тварин так ніхто й не прилаштував. Племінниця пробувала — та безрезультатно.
— Пропонувала всім, але ніхто не погодився, — зітхнула вона. — У когось алергія, у когось уже є тварини. От і залишилися вони нікому не потрібні.
Таня розгублено подивилася на коробку.
— Ми ж не планували заводити тварин… та ще й одразу двох.
— Їх не можна розлучати, — поспіхом сказала баба Рита. — Вони все життя разом. Спали поруч, їли разом. Без один одного їм буде дуже важко.
— А якщо ми не візьмемо? — тихо запитала Таня.
— Казали, що повезуть на присипляння… Квартира вже продана, новим мешканцям вони не потрібні.
У цей момент до під’їзду зайшов чоловік, який, видно, чув розмову.
— Візьміть їх, будь ласка, — звернувся він до Тані. — Вони спокійні, старенькі… Довго не проживуть. Тітка їх дуже любила.
Таня більше не вагалася.
— Добре. Давайте. Я не можу допустити, щоб їх приспали. Як їх звати?
— Пса — Тимошка, кота — Антон. Дякую вам… — чоловік залишив повідець і пішов.
Таня зачинила двері й присіла біля коробки.
— Ну що, хлопці… Валера здивується. Але він добрий, зрозуміє, — сказала вона спокійно. — Я вас у образу не дам.
Кіт першим наважився вилізти з коробки й обережно почав оглядати квартиру. Пес ще довго сидів, не рухаючись, лише спостерігав.
У холодильнику не знайшлося корму, тож Таня зварила кашу з м’ясом. І кіт, і пес їли з апетитом, ніби давно не куштували нічого теплого.
Коли Валера повернувся з роботи, він був здивований, але, побачивши сльози в очах дружини, просто обійняв її.
— Добре, — сказав він. — Подбаємо про них. А там буде видно.
З того дня життя родини змінилося. Тимошка й Антон швидко освоїлися, ніби завжди тут жили. Таня гуляла з псом тричі на день, а кіт сам виходив надвір і так само повертався.
Минали місяці. Подружжя вже не уявляло дому без своїх хвостатих друзів. А згодом сталося диво — Таня дізналася, що чекає на дитину.
— Це нагорода за твою доброту, — сказала їй мама. — Ти вже стала мамою в душі, ще до того, як народився малюк.
Вагітність минала легко. Таня народила здорового синочка. Тимошка й Антон спокійно прийняли нового члена родини, ніби розуміли, що тепер їхня сім’я стала ще більшою.
І старі сусідки з того часу розповідали на всю вулицю історію про те, як одна добра жінка, врятувавши двох беззахисних тварин, знайшла своє найбільше щастя.
Поява сина змінила дім Тані та Валери остаточно й безповоротно. У квартирі з’явився дитячий візочок у коридорі, маленькі бодіки, розвішані сушитися, і тихий, але такий рідний плач, що лунав ночами. Та, на подив Тані, ні пес, ні кіт не виявляли жодного неспокою.
Тимошка від першого дня обрав собі місце біля ліжечка. Він лежав там, згорнувшись калачиком, уважно прислухаючись до кожного зітхання немовляти. Якщо малюк починав плакати, пес підводив голову й тихо скиглив, ніби кликав Таню. Антон же поводився стриманіше: він любив сидіти на підвіконні й спостерігати, але варто було дитині заснути — кіт обережно підходив і лягав неподалік, муркочучи так тихо, що цей звук більше нагадував колискову.
— Подивися на них, — усміхалася Таня до Валери. — Ніби дві няньки.
Валера кивав. Він і сам часто ловив себе на думці, що в домі панує особливий спокій — теплий, затишний, справжній.
Мама Тані приходила майже щодня. Вона допомагала з малюком, варила обіди, прала пелюшки. Та щоразу, заходячи до квартири, не могла стримати посмішки, бачачи цю незвичну компанію.
— Знаєш, доню, — якось сказала вона, — я тепер точно впевнена: нічого в нашому житті не трапляється просто так.
Таня лише зітхнула. Вона й сама часто згадувала той вечір у під’їзді, коробку біля дверей і налякані очі двох покинутих створінь. Якби тоді вона пройшла повз — чи було б у неї зараз це щастя?
Минув рік. Синочок зробив перші кроки. Тимошка терпляче йшов поруч, дозволяючи малюкові триматися за свою шерсть. Антон спостерігав за всім з висоти шафи, інколи стрибав униз і втікав, щойно маленькі рученята тягнулися до його хвоста.
Сусіди у дворі часто зупиняли Таню.
— Це той самий песик? — питали.
— А котик ще з вами?
— Яка у вас дружна сім’я…
Таня лише усміхалася. Вона більше не пояснювала, не виправдовувалася і не доводила нічого. Вона просто жила.
Тимошка з роками став повільнішим, частіше дрімав. Антон теж посивів, але залишався таким самим незалежним. Таня берегла їх, як могла, розуміючи: вони прийшли в її життя не назавжди, але назавжди змінили її саму.
Одного вечора, вкладаючи сина спати, Таня раптом подумала: материнство почалося для неї не з пологового будинку. Воно почалося тоді, біля дверей квартири, коли вона зробила простий, але дуже важливий вибір — не пройти повз.
Вона погладила Тимошку, що лежав біля ліжечка, й тихо прошепотіла:
— Дякую вам… За все.
Пес лише ледь помахав хвостом, а кіт муркнув, ніби погоджуючись: добро завжди повертається.
