— Я йду від тебе, Ромо, — сказала вона і продовжила бризкатися парфумами.
— Тобто як іду? До кого? Куди?
— До іншого чоловіка. Чи ти думав, що я вічно буду терпіти твої витівки? Хочу — ночую, хочу — не ночую. Такого я не терпітиму!
Роман не ночував удома з п’ятниці до неділі. Таке вже було не вперше. Однак він не боявся, що дружина влаштує скандал. Подумаєш, чого він тільки на свою адресу не чув.
— Якщо любить, значить буде терпіти, — подумав він і впевнено переступив поріг свого будинку.
У квартирі було спокійно. Варя дивилася телевізор, а п’ятирічний син Матвій грався в кімнаті.
Як ні в чому не бувало, Роман зайшов у кімнату і почав переодягатися. Хоча був упевнений, що Варя вже з качалкою його чекає за рогом. Ну, чи хоча б зі сковорідкою.
Але ні, ця пані витягнула ноги, лузала насіння і вдавала, що впритул чоловіка не помічає.
— Нічого не хочеш сказати? — не витримавши, запитав Роман.
— З чого це раптом?
— Ну, хоча б привітатися. Ми ж із п’ятниці не бачилися!
— Ти тільки зараз це помітив?
Рома зрозумів, що Варя не така проста, як він думав. А й справді, що з нею сталося? Раніше вона не втрачала можливості поскандалити, а тут раптом мовчить.
Чи це нова тактика щодо мого виховання? Невже? Як вона там погрожувала мене перевиховати? Тільки особливо нічого не вийшло. Де хочу, там і ночую!
— Я у Коляна був, — сказав Роман.
— А хіба я питала про це?
Ну просто дивовижна жінка!
— Я подумав, що тобі буде цікаво.
— Ні, мені байдуже.
Роман не вірив у те, що каже дружина. Він був упевнений, що це все блеф. Образилася і тепер собі ціну набиває. Ну, ну. Це ми ще подивимося, хто кого в результаті.
Він пішов на кухню. Дуже зголоднів. І яке було його розчарування, коли він не знайшов нічого поїсти.
— Слухай, де їжа? Що це все означає? — крикнув він із кухні, гримаючи каструлями.
— Ми з Матвієм уже поїли. А собі можеш приготувати сам.
Роман не зрозумів, у чому річ. Адже за десять років спільного життя Варя вперше залишила його голодним.
— Ти що, так пожартувала?
— А схоже, що я жартую? Хочеш їсти — йди та приготуй. І взагалі, не заважай мені. Передача дуже цікава.
Вона махнула рукою, даючи зрозуміти, що Роман загороджує телевізор.
У результаті йому довелося витратитися і замовити доставку їжі, тому що готувати він толком не вмів. У нього вічно все підгоряло. Хоча зараз підгоряло в Романа зовсім інше.
Особливо коли він побачив, що його речі не випрасувані. Ба більше, навіть не випрані.
— Варю, а чому моя сорочка брудна? Зрештою, в чому завтра я піду на роботу? — обурювався він.
— Візьми та випери. Я стежити за твоїми речами не зобов’язана.

Роман був просто шокований тим, що відбувається. Схоже, назрівав справжній бунт на кораблі!
— Та як же так, Варю? Ти ж знаєш, я не вмію сам прасувати та прати.
— Значить, навчишся, або йди до тієї, у якої ночував ці дні. Вона тобі й приготує, і випере, і попрасує. Мабуть.
У цей момент Роман уже сам почав зриватися на крик.
— Та я ж тобі кажу, що у Кольки був! Ми весь цей час грали в приставку. Мені навіть не було коли відірватися від гри, щоб тобі подзвонити.
У відповідь Варвара лише спокійно кивнула і сказала:
— Чудово! Ти не повіриш, але й мені теж було ніколи тобі готувати, прасувати та прати. І навіть зателефонувати!
Роман не зрозумів, про що вона, і вирішив перепитати.
— А що це ти робила?
— Це не має значення. Але хочу, щоб ти знав, що у вихідні мене теж не було вдома.
— Оце так поворот!
— Стривай, а Матвій?
— А що Матвій? Кілька годин тому забрала його від бабусі.
— І де ти була?
— А це вже тебе не стосується.
Роман грюкнув дверима і пішов у кімнату. Він вирішив, що зараз не найкращий час говорити з дружиною.
Цікаво вона влаштувалася. Замість того щоб розпитувати мене, чому я їй не дзвонив і де був, вона вирішила інтригу закрутити.
І, до того ж, година минула, а вона навіть не зайшла зі мною поговорити?
Тут Роман почув голос Варвари й спочатку подумав, що вона вирішила з ним заговорити. А потім зрозумів, що дружина розмовляє телефоном.
— Цікаво, з ким це вона спілкується пізно ввечері? — сказав сам собі Роман.
— Так, я пам’ятаю про твою пропозицію і рада її прийняти. Так, звичайно. Заїдь. Через десять хвилин я спущуся.
— У сенсі? Куди?
Роман поспішив у кімнату і своїм очам не повірив. Дружина стояла в гарній сукні, а поруч була її валіза.
— Варю, що все це означає? Куди ти на ніч дивлячись зібралася?
У відповідь вона посміхнулася йому.
— Припущень зовсім немає?
Роман продовжував дивитися на неї, мов укопаний.
— Я йду від тебе, Ромо, — сказала вона і продовжила бризкатися парфумами.
— Тобто як іду? До кого? Куди?
— До іншого чоловіка. Чи ти думав, що я вічно буду терпіти твої витівки? Хочу — ночую, хочу — не ночую. Такого я не терпітиму!
Цими словами вона остаточно шокувала Романа. Адже він був абсолютно впевнений, що його дружина ніколи нікуди не подінеться. Та й кому вона з дитиною потрібна?
— Стривай, а як же я? Як же Матвій?
— За Матвія не хвилюйся. Він поки що поживе з бабусею. З твоєю мамою.
Роман розсміявся і відповів:
— Дуже смішно! У неї однокімнатна квартира, і вони там просто не зможуть жити удвох. Там місця не вистачить.
Варвара кивнула головою.
— Усе правильно. Тому твоя мати погодилася пожити в нас.
Тільки не це! У Романа з власною матір’ю стосунки були дуже напружені, а тут ще й це.
Він намагався переконати Варвару не йти, навіть просив пробачення. Хоча ще кілька місяців тому говорив їй, що вона нічого не варта і що жоден нормальний чоловік на неї не подивиться.
Роман був упевнений, що Варвара нікуди від нього не піде і все життя буде терпіти його поведінку. Робитиме все так, як він хоче, і знову мовчатиме.
Але все виявилося зовсім інакше.
— Варю, це помста? Ти серйозно?
— Саме так.
— Такого я не очікував.
— А я попереджала, — нагадала йому дружина.
— Коли?
— Коли сказала, що якщо ти ще раз не прийдеш ночувати додому, я піду. Але ти не повірив і лише посміявся.
У двері подзвонили. На порозі стояла свекруха.
— Маю Василівно, проходьте, почувайтеся як удома. Тепер ви тут господиня. Через місяць, як облаштуюся, я заберу Матвія. Далі самі вирішуйте, що робити з цією квартирою та вашим сином.
Варвара кинула холодний погляд на Романа і пішла. А він залишився наодинці з матір’ю, яка вже з порога почала встановлювати свої правила.
І тільки тепер він зрозумів: чи варто було не ночувати вдома, щоб усе це сталося? Напевно, ні. Але вже нічого не зміниш — помилився…
Двері зачинилися, і в квартирі настала дивна тиша. Не та звична, домашня, а важка, ніби повітря стало густішим. Роман стояв посеред кімнати, не знаючи, що робити далі. У голові шуміло, думки плуталися, а слова Варвари все ще лунали в ньому, мов відлуння.
Його мати, не знімаючи пальта, вже пройшлася квартирою, уважно оглядаючи кожен кут.
— Ну й безлад у вас тут, — невдоволено сказала вона. — Я ж казала, що ця твоя Варя — не господиня.
Роман здригнувся. Раніше ці слова здавалися йому звичними. Він навіть погоджувався з ними. Але зараз щось було інакше.
— Мамо, давай не зараз, — тихо сказав він, опускаючись на диван.
— А коли, Ромо? Коли все розвалилося? — не вгамовувалася вона. — Я ж попереджала тебе, що добром це не закінчиться.
Роман мовчав. Уперше він не знайшов, що відповісти. Не тому, що не було слів — просто вони втратили сенс.
Його погляд впав на порожнє місце біля дверей, де ще зовсім недавно стояла валіза Варвари. І раптом він усвідомив: вона справді пішла. Не погрожувала, не лякала — просто зробила це.
Він підвівся і пішов у кухню. Відкрив холодильник — порожньо. Закрив. Знову відкрив, ніби щось могло змінитися. Але ні.
Раніше він навіть не помічав, як з’являється їжа. Чисті сорочки. Порядок у домі. Все це було… просто було.
Тепер — нічого.
— Ти хоч вечеряв? — почулася за спиною мати.
— Ні, — коротко відповів він.
— Зараз щось приготую, — сказала вона вже іншим тоном, але Роман лише похитав головою.
— Не треба.
Він сам не зрозумів, чому відмовився. Можливо, тому що це було не те. Не так. Не вона.
Він повернувся в кімнату і сів на край ліжка. Телефон лежав поруч. Роман довго дивився на нього, ніби той міг підказати правильне рішення.
Подзвонити?
Написати?
Що сказати?
«Повернись»?
Ні. Це звучало б слабко. А він ніколи не був слабким. Принаймні, так він думав раніше.
Але зараз…
Він узяв телефон і відкрив чат із Варварою. Останнє повідомлення було кілька днів тому — коротке, сухе. Вона питала, коли він буде вдома. Він не відповів.
Роман гірко всміхнувся.
Тепер вона теж не відповість.
Він набрав: «Де ти?» — і завмер. Подивився на ці два слова. Видалив.
Потім написав: «Пробач». Знову стер.
Телефон випав із рук на ліжко.
— Дурень, — тихо сказав він сам до себе.
У цей момент він уперше відчув не злість, не образу, а щось інше — важке, тиснуче зсередини. Втрату.
Не просто дружини.
А людини, яка була поруч, навіть коли він цього не цінував.
З кухні долинув голос матері:
— Ромо, йди їсти!
Він не відповів.
Йому раптом стало ясно: справа не в їжі, не в сорочках і навіть не в скандалах. Справа в тому, що він був упевнений — вона нікуди не подінеться.
А вона пішла.
І це змінювало все.
Години тягнулися повільно. Ніч загустіла за вікном. Мати ще довго щось бурмотіла, але він уже не слухав.
У голові крутилася лише одна думка: а що, якщо вона не повернеться?
Це питання здавалося неможливим ще вчора.
А сьогодні — стало реальністю.
Роман підвівся, підійшов до вікна і подивився вниз. Порожній двір. Ліхтарі. Тиша.
Десь там була вона.
Жила своє життя.
Без нього.
І вперше за багато років Роман відчув страх.
Справжній.
Не за себе — за те, що вже втратив і, можливо, ніколи не поверне.