— Я втретє за місяць бачу, як свекруха та син приїжджають на шашлики.
— Я втомилася, Андрію. Кожних вихідних одне й те саме — гості, готування, прибирання. Я навіть не встигаю просто відпочити! Полежати на ліжку для мене — вже якась розкіш.
— Ну і що? — він розвів руками. — Це ж нормально! Ти господиня, ти маєш зустрічати гостей так, щоб їм хотілося приходити знову і знову.
Марина стояла біля плити, помішуючи овочеве рагу з індичкою. На годиннику було пів на восьму, а Андрій, як завжди, затримувався на роботі. Донька Катя сиділа за столом, роблячи уроки, час від часу поглядаючи на матір.
— Мамо, а що ми будемо робити в суботу? — раптом запитала вона.
— Не знаю, — зітхнула Марина. — Може, поїдемо в місто? Купиш собі нові джинси, а я тим часом зустрінуся з тіткою Дашею.
Телефон задзвонив. Це був Андрій.
— Привіт, я майже вдома, — бадьоро почав він. — Щойно мама телефонувала — в суботу Стас із сім’єю та мама приїдуть на шашлики. Ти там усе підготуй, а я м’ясо куплю.
Марина завмерла. Знову. Втретє за місяць. Жодних вихідних наодинці.
— Андрію, — суворо сказала вона. — У мене вже є плани.
— Які ще плани? — він засміявся, ніби це був жарт. — Родина — найважливіше!
— Це твої родичі, а родина зараз чекає тебе вдома на вечерю, — відповіла Марина, але він уже поклав слухавку.
Катя мовчки дивилася на матір. А потім, помітивши її похмурий вираз обличчя, запитала:
— Знову бабуся приїде?
— Ага… — з тугою відповіла Марина.
Дівчинка нахмурилася.
— Знову ми будемо мити посуд, поки вони сидітимуть за столом до пізнього вечора?
Марина нічого не сказала. Вона подивилася у вікно, де в сутінках зникав їхній доглянутий зелений двір, який вона так любила.
Андрій повернувся пізніше звичайного, вже за північ. Марина не спала. Вона сиділа на кухні, в’язала шарф і дивилася серіал.
— Ти чого не спиш? — здивувався він, заглядаючи в холодильник.
— Дивно, що ти взагалі з’явився. Не хочеш пояснити, де ти був?
— Та зі Стасом розговорилися, — відмахнувся Андрій.
— Розговорилися? — перепитала вона. — І де ж ви встигли так «випадково» зустрітися?
— Ну що ти починаєш. Я заїхав до них обговорити вихідні й засидівся.
— От якраз про це я й хотіла поговорити.
— Знову? — він закотив очі.
— Так, знову! — Марина підвелася, спиці впали на стіл і дзвінко вдарилися. — Я втомилася, Андрію. Кожних вихідних одне й те саме — гості, готування, прибирання. Я навіть не встигаю відпочити!
— Ну і що? — він розвів руками. — Це нормально! Ти господиня, ти маєш…
— Я нічого не винна! — її голос здригнувся. — Я не твоя служниця!
Андрій нахмурився.
— Ти що, з глузду з’їхала? Це моя родина!
— А я хіба не твоя родина? — Марина стиснула руки. — Чому мої бажання для тебе нічого не значать?
Він роздратовано пішов у спальню, грюкнувши дверима.
Катя стояла в дверях. Вона все частіше бачила, як батьки сваряться.
— Мам… — тихо сказала вона.
— Все добре, — Марина обняла її. — Я впораюся.
Але вона вже знала: так далі не буде.
У суботу зранку Марина прокинулася рано. Тихо зібралася, розбудила Катю й прошепотіла:
— Поїхали в місто?
— А тато?
— А тато нехай сам розбирається.
Вони поїхали, поки Андрій ще спав.
Марина провела день так, як хотіла: кава з подругою, прогулянка, манікюр. Вона не відповідала на дзвінки чоловіка. Вперше за багато років вона почувалася вільною.
Повертаючись додому, вона побачила біля будинку дві знайомі машини.
— Мам… може, поїдемо ще кудись? — тихо сказала Катя.
— Ні, сонечко. Нам нічого боятися.
Вони зайшли в будинок. Із тераси долинали гучні голоси. Марина зазирнула в холодильник — майже порожньо.
— Він навіть не приготував нічого… — прошепотіла вона.
У цей момент у дверях з’явився Андрій. Його обличчя було червоне від злості.
— ДЕ ТИ БУЛА?! — закричав він.
Марина не здригнулася. Вона лише повільно зняла куртку, повісила її на гачок і спокійно подивилася на чоловіка.
— Я була там, де мені добре, — рівним голосом відповіла вона.
— Ти знущаєшся?! — Андрій зробив крок уперед. — Тут люди сидять, мама, Стас із сім’єю, а тебе немає! Я один крутився, як міг!
— Справді? — Марина ледь помітно всміхнулася. — І що ж ти зробив?
Він на секунду розгубився.
— Ну… я… ми чекали… я думав, ти зараз приїдеш і…
— І що? Я з’явлюся і все magically приготую? Накрию стіл, посмажу м’ясо, помию посуд, розважу гостей? Як завжди?
З тераси почулися голоси. Свекруха вже помітила, що Марина повернулася.
— Андрійчику, ну що там? Де Марина? Ми вже голодні! — пролунало невдоволено.
Марина перевела погляд на чоловіка.
— Іди. Тебе кличуть.
— Я нікуди не піду, поки ти не поясниш! — роздратовано відповів він.
— Я вже все пояснила. Я втомилася бути безкоштовною кухаркою для твоєї родини.
У цей момент у кухню зайшла свекруха — Галина Іванівна. За нею визирнув і Стас.
— О, нарешті! — підняла брови жінка. — А ми вже думали, що ти взагалі не приїдеш. Що за манери? Гостей кинути!
Марина спокійно подивилася на неї.
— Я нікого не запрошувала.
У кухні повисла тиша.
— Як це не запрошувала? — обурилася свекруха. — Ми ж сім’я!
— Саме тому ви могли б попередити мене заздалегідь. А не ставити перед фактом кожного тижня.
Андрій різко втрутився:
— Та досить уже! Чого ти влаштовуєш цей цирк?
Марина повернулася до нього.
— Це не цирк. Це розмова, якої ти уникав місяцями.
Вона зробила паузу і твердо додала:
— Сьогодні я не готуватиму. І прибирати після вас теж не буду.
— ЩО?! — одночасно вигукнули Андрій і його мати.
Катя стояла трохи осторонь і мовчки дивилася на все це, стискаючи край своєї кофти.
— Ти зовсім здуріла? — обурився Андрій. — Люди приїхали!
— До тебе приїхали, — спокійно відповіла Марина. — Отже, ти й приймай.
Стас ніяково почухав потилицю:
— Слухай, може, ми просто замовимо щось? Піцу там чи ще щось…
Свекруха одразу обурилася:
— Що значить замовимо? У домі ж є господиня!
Марина подивилася їй прямо в очі:
— Господиня — це не рабиня. І я більше не збираюся мовчки тягнути все на собі.
Галина Іванівна образливо піджала губи:
— От як ти заговорила… А ми тебе, між іншим, завжди приймали як рідну!
— Приймали? — Марина гірко всміхнулася. — А коли ви востаннє запитали, чого хочу я?
Свекруха не знайшла, що відповісти.
Андрій нервово провів рукою по волоссю:
— Добре. І що ти пропонуєш?
— Дуже просто, — сказала Марина. — Якщо ви хочете приїжджати — попереджайте заздалегідь. І допомагайте. Усі. Не тільки сидіти за столом.
Вона перевела погляд на чоловіка:
— А ти почнеш поважати мене і мій час. Інакше…
Вона не договорила, але в кімнаті стало ще тихіше.
— Інакше що? — тихо спитав Андрій.
Марина вдихнула глибше.
— Інакше я більше не житиму так, як зараз.
Ці слова прозвучали спокійно, але твердо, без крику — і від цього стали ще сильнішими.
Катя обережно підійшла до мами і взяла її за руку.
— Мам, я з тобою, — тихо сказала вона.
Марина усміхнулася доньці й легенько стиснула її пальці.
Стас зітхнув:
— Слухайте… може, справді якось по-іншому будемо? Бо це вже… не дуже виглядає.
Галина Іванівна невдоволено фиркнула, але промовчала.
Андрій довго стояв, дивлячись на Марину. Вперше за довгий час він ніби побачив її по-справжньому — не як частину побуту, не як «функцію», а як людину.
— Добре, — нарешті сказав він тихіше. — Я… зрозумів.
Марина нічого не відповіла. Вона ще не вірила словам — лише діям.
Але вперше за довгий час у її грудях з’явилося відчуття полегшення.
Вона більше не мовчала. І цього разу все було інакше.
