Юля вийшла з автобуса і з важкими сумками в руках рушила до рідного дому. — Я вдома, — гукнула вона, відчинивши двері. — Юлю, доню! — усі кинулися їй назустріч. — А ми відчували, що ти приїдеш! Увечері, коли всі сиділи за великим сімейним столом, хтось постукав у двері. — Сусіди, мабуть, зайшли привітати, — мама знизала плечима і пішла відчиняти. Повернулася вона не сама, а з «гостями». Юля глянула на людей, які увійшли до кімнати, і не повірила своїм очам.
Юля мовчки і навіть із деякою тугою дивилася у вікно автобуса, що віз її далеко від рідних місць. На колінах у неї стояла велика картата сумка, яку вона міцно притискала до себе. Дівчина взяла з собою тільки найнеобхідніше, але сумка все одно виявилася досить об’ємною, та ще й бабуся поклала зверху цілий пакет ще теплих пиріжків, які тепер поширювали по всьому автобусу апетитний аромат свіжої випічки.
Юля не втрималася, дзвінко смикнула блискавку на сумці і дістала два засмаглі, рум’яні пиріжки.
— Хочеш? — запитала вона хлопця, який, мабуть, сів в автобус в одному з попередніх населених пунктів. Він навіть без зайвих прохань поступився дівчині місцем біля вікна, чим викликав у неї цілу хвилю симпатії.
— Давай! — радісно кивнув він, ковтнувши слину.
— Я Юля! — представилася дівчина.
— А я — Степан! Вступати їдеш?
— Ага! У нас тут поблизу ні технікуму, ні інституту немає! Тільки на трактористів навчають, а який із мене тракторист.
— Я теж вступати! — зітхнув Степан. — А так, мені в селі подобається!
До міста треба було їхати чотири години. За цей час юнак із дівчиною встигли познайомитися і навіть подружитися. Тому перед тим, як вийти з автобуса, молоді люди обмінялися номерами телефонів, а після прибуття до міста вирушили кожен за своєю адресою.
Час у клопотах про вступні іспити минув швидко. І Юля, і Степан успішно пройшли за конкурсом до обраних «альма-матер» і були безмежно щасливі. У минулому залишилися хвилювання, переживання та екзаменаційний мандраж. Попереду — лише великі плани та надії на майбутнє.
— Юля, привіт! — зателефонував одного разу дівчині новий приятель. — А давай відзначимо наш вступ десь у кафе?
Дівчина зраділа. По-перше, Степан їй подобався, з ним було весело та легко. А по-друге, від нього віяло чимось рідним. Простий, надійний, без жодного зазнайства.
Вони зустрілися в центрі міста у кафе з кумедною назвою «Бегемот». Молоді люди сиділи біля вікна, дивилися, як прогулянкові катери розрізають гладінь великої гарної річки під голоси екскурсоводів, які щось вигукували в мегафони.
— От цікаво, а чому це кафе називається «Бегемот»? — раптом запитала Юля.
Степан засміявся і відповів:
— Ну, напевно тому, що ті, хто сюди ходить, від усяких смаколиків зрештою перетворюються на них!
— Схоже на правду! — розсміялася Юля, із задоволенням ївши тістечко.
Вони потім ще часто приходили до «Бегемота» і почали казати, домовляючись про зустрічі: «Зустрінемось на нашому місці».
Того вечора молоді люди вперше поцілувалися. Юля чомусь на все життя запам’ятала той поцілунок: ніжний та палкий.
Минав час, юнак і дівчина зустрічалися, Юлі здавалося, що ближчого і ріднішого за Степана в цьому світі в неї нікого немає і ніколи не буде, окрім батьків, звісно! Але ж це зовсім інше!
— Слухай, Юля, а давай переїжджай до мене! — запропонував якось Степан, коли вони вже були на третьому курсі. — А влітку одружимося!
— Це що, Степане? Ти мені таким чином пропозицію робиш?
— Ну, ніби так!
— Тоді я маю тебе запитати за законами жанру, як у тому фільмі, пам’ятаєш? «А ти не переживаєш, що я весь час миготітиму в тебе перед очима?» — сміючись поцікавилася дівчина.
— Миготи, Юлю, скільки хочеш! — засміявся Степан і закрутив дівчину просто на вулиці.
До орендованої квартири, де окрім неї жили ще дві дівчини, Юля повернулася в піднесеному настрої.
— Ти сьогодні якась особлива! Від тебе так і йдуть флюїди щастя! Розповідай, що сталося, — поцікавилася одна з подруг, Віра.
— Ой, дівчата! — Юля весело закружляла по кімнаті. — Напевно, я скоро від вас переїду до Степана! — радісно защебетала вона.
— Ти хочеш запросити нас на весілля? — зраділа інша дівчина, Марина.
— Ні, весілля ми плануємо влітку! А зараз поки що просто поживемо разом!
— Юля, не роби цього! До літа ще з грудня безліч часу! Будь-що може статися! Хіба вам зараз так погано? — заперечила Віра.
Юля тільки засміялася:
— Віро, ну ти в нас як бабуся! Усі давно так живуть!
— І нічого я не бабуся! Просто такі громадянські шлюби не приймаю. У мене мама — юрист! Я вже знаю, чим усе це закінчується… — образилася Віра.
— Добре, Віро, не ображайся! Я пожартувала, — вибачилася дівчина.
Юля думала, що все це про громадянські шлюби — нісенітниця, що «штамп у паспорті — це не найголовніше», що «таке кохання, як у них зі Степаном, буває одне на мільйон», але сумніви після розмови з подругами глибоко засіли в її гарненькій голівці, і вона все відкладала переїзд до Степана.
А той згодом і сам перестав наполягати і нагадувати про це.
Якось у середині грудня дівчата гуляли містом. Навколо лежав білий-білий сніг, на тлі якого міські вогні та святкове оздоблення передноворічного міста здавалися особливо яскравими. Настрій був чудовий, але на вулиці було досить холодно, і дівчата добре змерзли. Подруги опинилися якраз навпроти «Бегемота».
— А давайте сюди зайдемо! Ми зі Степаном любимо тут сидіти! — запропонувала Юля.
— Ну так! А он і він, здається, сидить! — якось похмуро сказала Марина, киваючи на вікно.
Юля повернула голову: саме на звичному місці, біля вікна сидів Степан, а навпроти нього — молоденька дівчина, років на три молодша. Вони усміхалися. Хлопець, здається, жартував, а дівчина весело сміялася.
Юля мовчки відвернулася.
— Я, мабуть, додому поїду, — тихо сказала вона подругам.
— Стій! Ми з тобою! — в один голос вигукнули Віра та Марина.
Удома подруги вмовляли Юлю, що ця зустріч нічого не означає, що не можна ревнувати до всіх підряд, що це може бути якесь непорозуміння… Але Юля пам’ятала, як ласкаво і ніжно Степан дивився на дівчину. А ще вони сиділи в «їхньому кафе» та на «їхньому місці»…
«Це ж як зрада!» — думала дівчина.
Вона перестала відповідати на дзвінки Степана, а коли той намагався застати її вдома, просила подруг сказати, що її немає.
Якось, «перехопивши» Юлю біля інституту, Степан узяв її за руку і запитав:
— Юля, що сталося? У тебе є хтось?
Юля від такого нахабства витріщила очі і досить емоційно відповіла:
— І ти ще смієш питати? У мене є хтось? Молодець! Умієш переводити стрілки! Відпусти мене! Я на іспит запізнююся.
Вона різко висмикнула руку і зникла за дверима інституту. Абсолютно нічого не розуміючи, Степан пішов додому.
Юля ж, склавши достроково сесію, поїхала на новорічні свята додому. Їй здавалося, що під дахом батьківського дому їй буде легше пережити образу.
І справді, настрій трохи покращився, коли вона вийшла з автобуса на зупинці біля свого села.
Зимовий морозець ледь щипав щоки, сніг рипів під ногами, а засніжені дерева, кущі та будинки виблискували під яскравим сонцем.
Із труб сільських хат підіймався дим рівними стовпчиками.
Юля усміхнулася, підхопила сумку з подарунками і попрямувала до дому. Зайшовши у двір, вона помітила, що ялинка, яка росла біля паркану з її дитинства, стала ще вищою і пухнастішою. А ще її прикрасили, як у старі часи.
— З наступаючим! — сказала вона, заходячи до дому.
— Юлю, доню! — усі кинулися їй назустріч. — А ми відчували, що ти приїдеш!
День був сповнений радості зустрічі. Лише шкода, що взимку дні такі короткі — вже під вечір стало темно.
— Нічого, зате запалимо гірлянди на ялинці! — підбадьорив усіх батько.
Увечері, коли всі сиділи за великим столом, хтось постукав у двері.
Мама знизала плечима:
— Сусіди, мабуть, зайшли привітати, — і пішла відчиняти.
Повернулася вона не сама, а… зі Степаном і дівчиною.
— Степан? — здивувалася Юля, вдивляючись у їхні обличчя — тієї самої дівчини з кафе. — Як ти мене знайшов? І що це означає?
Степан розсміявся своїм звичним сміхом, дівчина теж.
— Подруги твої сказали, де тебе шукати. А ще хочу познайомити: це моя молодша сестра, Ірина!
— Сестра? — перепитала Юля.
— Ну так, сестра! — підтвердила Іра. — Ми ж схожі, якщо придивитися.
У Юлі ніби камінь із душі впав. «І чому я просто не спитала?» — дорікнула вона собі.
А Степан продовжив:
— А ще в присутності всіх рідних і представниці, так би мовити, з мого боку, прошу тебе, Юлю, стати моєю дружиною!
Він дістав маленьку коробочку з кільцем і простягнув її дівчині.
— Звісно! Я згодна! — кинулася йому на шию Юля. — Це найкращий Новий рік у моєму житті!
— Буде ще багато таких, — усміхнувся Степан. — Тільки давай усі непорозуміння вирішувати одразу.
— Домовилися, — тихо сказала Юля.
