Чоловік назвав мене «сірою мумією» і пішов у душ.
Валера так старанно втягнув живіт, що перламутровий ґудзик на його тісній сорочці, здавалося, ось-ось відлетить у дзеркало.
Він крутився перед своїм відображенням уже добрих десять хвилин, вишукуючи неіснуючі недоліки в ідеально вкладеній зачісці. Суботній вечір, а він причепурювався так, ніби збирався отримувати державну нагороду, а не їхати на вигадану нараду.
Я стояла у дверному проході з кухонним рушником у руках і мовчки спостерігала за цим театром одного актора. Двадцять років шлюбу перетворилися для мене на спостереження за тим, як мій чоловік намагається виглядати молодшим за наш спільний рахунок.
— Танько, ти б хоч патчі під очі наклеїла, — кинув він, не обертаючись. — Шкіра в тебе зовсім суха, як пергамент.
Слова впали важко, мов каміння у стоячу воду нашого побуту.
Я ще не встигла відповісти, як він обернувся і зміряв мене тим поглядом, яким зазвичай дивляться на пляму на дорогому килимі.
— Справжня мумія, чесне слово.
Усередині мене щось обірвалося — тихо, без звуку, просто луснула остання нитка терпіння. Я подивилася на свої руки, почервонілі від дешевого мийного засобу і постійного прання його сорочок.
— Мумія, кажеш? — тихо перепитала я.
— А хто ж іще? Соромно з тобою десь з’явитися. Подивись на Світку з бухгалтерії — квітне жінка, а ти зовсім себе занедбала.
Він демонстративно поправив комір нової сорочки, купленої на гроші, які ми пів року відкладали на ремонт пральної машини. Тепер мені доводилося прати руками, поки він зображав із себе успішного бізнесмена.
— У мене сьогодні важлива нарада, буду пізно, — кинув він, беручи з полиці свій «секретний» флакон.
Я добре знала той темно-синій матовий флакон із золотими іноземними літерами. Дорогий шампунь для «глибокого відновлення й об’єму», який він ховав у ванній. Валера щиро вважав, що я не помічаю, як зникають гроші зі скриньки з нашим сімейним бюджетом.
— У суботу? Нарада? — спокійно спитала я.
— Бізнес не знає вихідних, Тань. Це ти сидиш на пошті за копійки. А люди справи працюють, налагоджують зв’язки, інвестують у майбутнє.
Люди справи…
Він потряс флаконом перед моїм носом.
— Ось, вчися доглядати за собою.
Валера насвистував якусь нав’язливу мелодію, прямуючи у ванну. Клацнув замок, і за хвилину зашуміла вода.
Я стояла посеред коридору й відчувала дивну порожнечу замість образи.
Через кілька хвилин з-під дверей ванної повалив густий пар, змішаний із запахом його солодкого гелю для душу. Валера любив гарячу воду. Він почав співати голосно й фальшиво.
Я підійшла до дверей ванної, і в голові поступово визрівав простий план.
— Танько! Я рушник забув! Принеси! — крикнув він.
Я мовчки підійшла до шафи, дістала рушник. Але погляд зачепився за аптечку.
Пам’ять підкинула картину тижневої давності: Валера прийшов із подряпаним коліном. Від нього тоді пахло жіночими парфумами.
Рука сама потягнулася до старого скляного флакона із зеленкою.
— Ну де ти там?! — нетерпляче крикнув він.
Я зайшла у ванну. На бортику стояв той самий дорогий шампунь.
Я подивилася на флакон у своїй руці.
Це була не просто помста. Швидше відновлення справедливості.
Одним плавним рухом я вилила зеленку у флакон шампуню.
Рідина миттєво змішалася з густою перламутровою масою.
— Мийся, дорогий, — тихо сказала я. — Будь яскравим.
— Що ти там бурмочеш? — буркнув він.
— Кажу, вода гаряча, обережно, — відповіла я і вийшла.
Я сіла на кухні біля вікна. Уперше за багато років відчула дивний спокій.
Минуло десять хвилин.
І раптом…
Спершу пролунав глухий стукіт.
Потім тріск.
А потім крик.
— А-а-а! Що це?! Танько!!!
Двері ванної розчинилися.
На порозі стояв Валера.
З нього текла вода з піною… але піна була не білою.
Його обличчя, шия і волосся стали яскраво-зеленими.
— Що з водою?! Дзеркало! — кричав він.
Він побіг у коридор, залишаючи зелені сліди на підлозі.
— Це не відмивається… — прошепотів він.
— Може, реакція на натуральні компоненти, — спокійно сказала я.
— Це ти зробила! — вигукнув він.
— Я? Я ж «мумія», хіба я розбираюся у твоїй дорогій косметиці?
Він знову побіг у ванну, намагаючись відтерти фарбу.
А телефон на тумбочці почав дзвонити. На екрані висвітилося: «Анатолій Петрович Робота». Я знала, що так у нього записана Світлана — його стажерка.
Валера вийшов із ванної, усе ще зелений, і сів на кухні, загорнувшись у рушник.
Я дістала дорожню сумку і почала складати його речі.
— Що ти робиш? — пробурмотів він.
— Збираю твої речі.
— Ти що, збожеволіла?
— Ні. Просто тепер ти житимеш окремо.
— Це моя квартира!
— Ні, Валера. Квартира моя. Вона дісталася мені від бабусі.
Я одягла пальто і подивилася на нього востаннє.
— Прощавай, Валера.
Я зачинила двері, залишивши позаду двадцять років життя.
Епілог
Торговий центр шумів, мов великий вулик.
Я впевнено підійшла до ескалатора з чашкою кави. Моя маленька пекарня, відкрита через рік після розлучення, тепер успішно працювала.
— Таня?
Я обернулася.
Переді мною стояв Валера.
Він постарів, волосся посивіло. У руках тримав кілька важких пакетів.
Поруч стояла Світлана — та сама колишня стажерка.
Валера побачив мене і зблід.
— Ходімо швидше, — прошепотів він до неї.
Але Світлана підійшла до мене.
— Вибачте… Я знаю, хто ви. Валера колись розповідав про той випадок із зеленкою.
— І що? — усміхнулася я.
Вона схопила мене за руку.
— Скажіть… як ви це зробили?
— Навіщо?
В її очах з’явилися сльози.
— Бо він і зі мною поводиться так само…
Я подивилася на Валеру, який нервово переминався біля вітрини.
Я дістала ручку і написала щось на серветці.
— Зеленка — це вже класика. Є засоби набагато яскравіші.
Світлана взяла серветку, і на її обличчі з’явилася загадкова посмішка.
— Дякую… ви дуже допомогли.
У цей момент до нас підійшов Валера.
— Світко, ходімо додому! — буркнув він.
Вона подивилася на нього зовсім інакше — холодно й уважно.
— Звісно, любий, — лагідно сказала вона. — Ходімо додому. Я якраз приготую тобі гарячу ванну.
Вона підморгнула мені.
А Валера, нічого не підозрюючи, пішов за нею, бурмочучи під ніс.
