Вона народилася, коли матері стукнуло пів століття, і з’явилася на світ із вогняно-рудим волоссям, якого не було ні в одному коліні їхнього роду. Місцеві перешіптувалися: «Нагуляла». Та правда виявилася страшнішою за будь-яку плітку — дівчинка чула голоси з-під землі й прокидалася щоранку з пасмами сивини.
Тієї ночі над хутором Глинище місяць висів незвично низько — величезний, блідий, ніби налитий парним молоком. Його світло розтікалося по дахах, плуталося в гіллі старих яблунь і сріблило траву, через що хутір здавався затопленим у тихому озері. Пахло полином, мокрим від вечірньої роси, й свіжоструганим деревом — Тарас саме припасовував останню дошку до нової хвіртки. Рубанок звично ковзав по дереву, знімаючи золотаві кучері стружки, що одразу розліталися подвір’ям.
Стояла така тиша, що було чути, як за городами, в низині, зітхає річечка Студьонка. Раптом цей спокій прорізав дивний звук — не крик і не стогін, а радше довгий, надривний видих, схожий на те, як повітря виходить із проколотого м’яча. Тарас завмер. Звук повторився, і тепер у ньому виразно чулося болісне тремтіння.
Він відклав рубанок і, намагаючись ступати безшумно, рушив уздовж тину, що відділяв його двір від обійстя Анисьї Матвіївни, місцевої доярки, яку всі називали просто Анею. Підійшовши до паркану, Тарас підвівся навшпиньки й зазирнув у щілину між кілками.
Побачене змусило його серце на мить зупинитися, а потім забитися часто-часто, аж у горлі. Під розлогою яблунею, прихилившись спиною до корявого стовбура, сиділа Анисья. Її обличчя, зазвичай рум’яне від праці, було біле, мов місяць. Очі заплющені, губи стиснуті. Вона судомно хапала ротом повітря, і кожен рух її тіла здавався нелюдським зусиллям.
Сорокарічний Тарас, звиклий і до отелень корів, і до забою свиней, раптом знітився. Він кинувся в дім, ледь не перекинувши відро з водою.
— Агапо! — закричав він із порога, влітаючи до гаряче натопленої кухні. — Там Анисья… помирає!
Агафія, повна й статна жінка з руками по лікті в борошні, лише злегка звела брову.
— З чого б їй помирати? — спокійно мовила вона, не припиняючи рухати качалкою. — Їй же тільки п’ятдесят. Учора сама бачила, як вона два мішки картоплі з льоху тягла.
— Агапо, я серйозно! Лежить під яблунею і стогне. Ходімо, глянемо!
Агафія зітхнула, але, побачивши страх в очах чоловіка, відклала качалку, витерла руки об фартух і накинула хустку.
Агафія мовчки рушила за чоловіком. Ніч, ще хвилину тому тиха й м’яка, раптом стала густою, наче настояний відвар із полину. Кожен крок віддавався в грудях глухим стуком. Десь далеко, за городами, перегукнулися нічні птахи, і той звук здався неприродно різким.
Коли вони вийшли на подвір’я, тиша вже не була спокійною — вона ніби насторожено прислухалася разом із ними. І саме в цій тиші раптом пролунав плач. Тонкий, високий, пронизливий, наче розірване повітря. Дитячий.
Агафія зупинилася так різко, що Тарас наштовхнувся на неї.
— Чуєш?.. — прошепотіла вона.
— Чую… — відповів він і, сам не розуміючи як, побіг.
Він перемахнув через тин із дивною легкістю, якої не відчував у собі вже багато років. Агафія, притримуючи поділ спідниці, поспішила слідом. Плач долинав із саду Анисьї — з-під тієї самої яблуні.
Картина, що відкрилася їм у місячному світлі, була такою, що Агафія вчепилася чоловікові в рукав, аж нігті вп’ялися в тканину.
Анисья сиділа під яблунею, прихилившись до стовбура. Але тепер її обличчя не було спотворене болем. Навпаки — воно світилося дивною, майже неземною радістю. Очі блищали, губи тремтіли в усмішці. На руках вона тримала крихітний зморщений клубочок, загорнутий у стару фуфайку.
Поруч, у траві, темнів зім’ятий, закривавлений платок.
— Господи… — видихнула Агафія. — Це що… дитина?
— Донечка, — тихо сказала Анисья. Її голос був слабкий, але наповнений такою ніжністю, що в Агафії защеміло серце. — Донечка в нас… Жива…
Вона притиснула немовля до грудей, і плач поступово стих, перейшовши в тихе, довірливе сопіння.
— Як же так… — Агафія розгублено озиралася. — Ти ж… ти ж і слова не сказала…
— Боялася, — відповіла Анисья. — Двічі боялася. І двічі втрачала. А цього разу… мовчала до останнього. Думала, якщо ніхто не знатиме, то й біда не знайде.
Тарас стояв, мов укопаний. Його мозок відмовлявся приймати побачене. П’ятдесят років. Пологи під яблунею. Жива дитина.
— А Митрофан де? — нарешті спитав він.
Анисья опустила погляд.
— На Кургані… Як завжди.
Агафія тяжко зітхнула.
— Треба в хату. Зараз же. Ти вся холодна.
Вони допомогли Анисьї підвестися. Вона йшла повільно, хитаючись, але тримала дитину так обережно, наче боялася злякати саме життя. Коли вони проходили повз яблуню, Агафії здалося, що вітер раптом завмер, а листя ніби прислухалося.
У хаті було тепло. Агафія швидко взялася до справи: нагріла води, знайшла чисті рушники, перевірила дитину. Немовля було маленьке, але міцне. Руде волоссячко темніло в місячному світлі, що проникало крізь вікно.
— Тарасе, біжи по бабу Параску, — наказала вона. — І когось на Курган пошли. Нехай Митрофан знає.
Коли Тарас вийшов, Анисья раптом прошепотіла:
— Агафіє… вона інша.
— Усі діти інші, — м’яко відповіла та.
— Ні, — Анисья заплющила очі. — Вона чує… Вночі, ще в лоні, вона ніби слухала землю. А зараз… зараз мовчить. Так, ніби вже все знає.
Агафія хотіла щось сказати, але слова застрягли в горлі. За вікном місяць повільно підіймався вище, відступаючи від хутора. А десь глибоко під землею, здавалося, хтось тихо зітхнув — так, ніби довга історія лише починалася.
