— Це все через тебе! — Світлана Миколаївна увірвалася до палати, де Надя лежала під крапельницею. — Знову! Скільки можна?
Саша підхопився з крісла.
— Мамо, тихіше! Лікар сказав — жодних хвилювань!
— Які хвилювання? Я правду кажу! Третя спроба, третя вагітність — і знову проблеми! Це вона винна!
Надя заплющила очі. Двадцять другий тиждень, загроза переривання. Лікарі борються за кожен день. А свекруха — як завжди.
— Мамо, вийди, — Саша взяв матір за лікоть.
— Не чіпай мене! — Світлана Миколаївна вирвалася. — Ти що, сліпий? Вона тобі життя зіпсувала! Аварія — через неї! Хвороба — через неї! Тепер ще й це!
— Світлано Миколаївно, будь ласка… — Надя спробувала підвестися.
— Лежи! — різко сказав Саша. — Мамо, негайно вийди з палати!
— Ой, захисник знайшовся! А коли ти в реанімації лежав, хто поруч був? Я! А де була твоя… як її там?
— Надя. Її звуть Надя. Сім років її знаєш, а ім’я запам’ятати не можеш!?
— Та яка різниця! Ви всі однакові! Чоловіків під себе підминаєте, а потім дивуєтеся, чому діти не народжуються!
Надю знудило. Вона схопилася за живіт.
— Сашо…
Він обернувся, побачив її зблідле обличчя.
— Медсестру! Швидко!
Прибігла медсестра, за нею лікар. Світлана Миколаївна вивели в коридор.
Саша залишився поруч, тримав дружину за руку, поки їй вводили ліки.
— Все добре… все буде добре…
— Вона має рацію… Може, це справді я…
— Не смій! Навіть не думай так!
Лікарка суворо сказала:
— Жодного стресу. Інакше можемо втратити дитину.
У коридорі мати сиділа з ображеним виглядом.
— Ну що? Знову істерику влаштувала?
— Мамо, їдь додому.
— Як це їдь? Я до сина приїхала!
— Їдь. Негайно.
— Та як ти смієш! Я твоя мати!
Саша важко зітхнув.
— Надя може втратити дитину. Нашу дитину. Твого онука.
— Який онук? Втретє — і все марно! Це знак!
— Який знак?
— Що вам не треба дітей! І що вона тобі не пара!
Саша різко підвівся.
— Поїхали. Я відвезу тебе додому.
Вдома сварка продовжилася.
— Подивися, як ви живете! Безлад! Усюди шерсть!
Бублик, їхній старий лабрадор, тихо махав хвостом у кутку.
— І ця собака! Неможливо терпіти!
— Не чіпай собаку, — спокійно, але твердо сказав Саша.
— Я правду кажу! Ви тут як у барлозі! А потім дивуєтеся, що дітей немає!
— Досить.
— Ні, не досить! Вона тебе зачарувала! Нормальний чоловік давно б знайшов іншу!
Саша мовчки дістав валізу.
— Ти що робиш?
— Збираю твої речі.
— Ти мене виганяєш?
— Я відправляю тебе додому.
— Я ж допомогти приїхала!
— Ні. Ти приїхала руйнувати наше життя.
— Я хвилююся за тебе!
— Ні. Ти ненавидиш мою дружину. І мучиш її роками.
— Вона забрала тебе в мене!
Саша спокійно відповів:
— Мені тридцять п’ять. У мене своя сім’я.
— Яка сім’я без дітей?
— Моя сім’я. І діти будуть. А якщо ні — ми все одно будемо родиною.
— Вона тебе покине!
— Це та жінка, яка була зі мною в найважчий час.
— Вона просто не може народити!
Двері грюкнули так, що задзвеніли шибки.
— Ще одне слово про Надю — і ти втратиш мене назавжди.
Запала тиша.
— Збирайся. Таксі вже їде.
На балконі Саша вперше за довгий час закурив. Задзвонив телефон — Надя.
— Як ти?
— Нормально. Якщо витримаю ще трохи — відпустять додому.
— Ти впораєшся. Ти сильна.
— Вибач за твою маму…
— Не вибачайся. Вона їде.
— Справді?
— Так. І більше не повернеться, поки не навчиться поважати тебе.
— Вона ж твоя мама…
— Але це не дає їй права тебе принижувати.
— Я боялася, що ти обереш її…
— Я обираю тебе. І нашу дитину.
Минув час. Надя народила хлопчика. Здорового, сильного.
— Наш син… — тихо сказав Саша.
Назвали його Михайлом.
Мати написала листа: хотіла побачити онука.
Саша відповів:
— Тільки якщо вибачишся і будеш поважати мою сім’ю.
Відповіді довго не було.
Минуло кілька років.
Одного дня у двері подзвонили. На порозі стояла Світлана Миколаївна — постаріла, змінена.
— Можна зайти?
Надя вийшла з дитиною на руках.
— Доброго дня.
Жінка ледве стримувала сльози.
— Пробачте мене… за все…
І цього разу це було щиро.
— Проходьте, — тихо сказала Надя. — Це ваша онука родина.
Хлопчик сховався за маму.
— Добрий день…
— Добрий день, онучку…
З часом усе почало змінюватися. Світлана стала стриманою, уважною, обережною у словах.
— Дякую, — сказала вона одного разу. — Що пробачили.
Надя відповіла спокійно:
— Ми сім’я. А в сім’ї головне — вчасно зупинитися.
Світлана кивнула.
І цього разу вона справді зрозуміла.
Бо інакше не було б цього щастя — родини, яка вистояла.
