— Ти не поїдеш на похорон своєї матері. Мені потрібна машина, — сказав чоловік. Віра встала, взяла сумку і пішла. Назавжди.
Телефон замовк. Віра стояла посеред кухні, притискаючи його до грудей обома руками. Тітка Галя говорила рівно чотири хвилини — голос сухий, діловий, без жодної сльози.
Данило сидів на дивані. Телевізор тихо бурмотів щось фоном. Він навіть не повернувся, коли Віра з’явилася у дверях.
— Даниле. Подзвонила тітка Галя. Мати померла годину тому.
Він кивнув. Провів пальцем по екрану телефона — гортав щось, уже не важливо що.
— Угу. Шкода.
— Мені треба їхати. Прямо зараз. Дві години дороги. Дай ключі від машини.
Данило відклав телефон. Не тому що перейнявся — тому що почув слово «машина». Подивився на неї знизу вгору з виразом легкої досади, ніби вона попросила його пересунути шафу.
— Ні. Машина мені потрібна. Мати просила відвезти її до тітки Зіни. Я обіцяв ще минулого тижня.
Віра не поворухнулася. Світло з кухні падало їй у спину, і обличчя залишалося в тіні.
— Ти чув, що я сказала?
— Чув. Але вона вже померла. Куди тобі поспішати? Завтра сядеш на автобус, доберешся. А мати — жива. Чекає. Я обіцяв.
Секунда. Дві. Три.
— Ти зараз серйозно?
— Абсолютно. Матір я не підведу.
Віра увійшла в кімнату. Встала прямо перед телевізором — так, що Данило не міг оминути її поглядом. Йому довелося підняти очі.
— Я попрошу тебе один раз. Один. Подумай про те, що ти щойно сказав. І дай відповідь заново.
— Віро, не влаштовуй сцену. Я все пояснив. Мати чекає, я обіцяв. З твоїм похороном нічого за ніч не станеться.
— З моїм похороном, — повторила вона повільно.
— Ну, з похороном. Ти розумієш, про що я. Поїдеш завтра. Все організують і без тебе, там тітка є, сусіди.
Віра нахилилася трохи ближче.
— Ти розумієш, що це востаннє, коли я тебе про щось прошу? Не вдруге, не втретє. Востаннє.
— Господи, Віро. Ти завжди з мухи слона робиш. Один день! Один день ти почекаєш. Нічого не обвалиться. Мати попросила — я їду. Крапка.
— У мене мати померла, Даниле. А твоя — їде в гості пити чай.
— Не перекручуй. Вона давно збиралася, Зіна її чекає. Я обіцяв. Ти хочеш, щоб я своє слово порушив?
— Я хочу, щоб ти згадав, з ким ти живеш. І що для мене означає цей день.
— Я пам’ятаю. Але порядок є порядок. Живі — важливіші.
Віра випрямилася. Подивилася на нього так, ніби запам’ятовувала обличчя. Не з ненавистю. З чимось остаточним.
— Добре, — сказала вона.
Це «добре» прозвучало рівно. Без образи. Без надриву. Без тремтіння. Данило не звернув уваги — він уже тянувся до пульта.
Віра вийшла в коридор. Відкрила верхню шухляду комода — ту, яку Данило не відкривав жодного разу за сім років. Дістала щільну папку із застібкою: свій паспорт, свідоцтво про власність на квартиру, техпаспорт на машину, банківські документи. Все — на її ім’я. Поклала в сумку.
Зняла з гачка обидва комплекти ключів від машини. Одягла куртку. Взулася.
— Ти куди? — крикнув Данило з кімнати.
— Їду. Прощатися з матір’ю.
— На чому це? Я ж сказав — машина мені потрібна!
Віра відчинила вхідні документи. Данило вже стояв у коридорі — босоніж, із пультом у руці, з безглуздим виразом ображеного господаря.
— Машина оформлена на мене. Завжди була. Квартира — теж. Коли я повернуся, замок буде інший. Твої речі складу біля дверей. Забери сам або я винесу їх.
— Що ти верзеш?
— Я не верзу. Я говорю. Виразно і один раз.
— Віро, стій. Стій! Ти не можеш просто…
— Даниле. У мене померла мати. А ти мені пояснив, що тобі потрібніша машина — довезти свою до сестри на чаювання. Це все, що мені потрібно було почути. Більше нічого між нами немає. Збирай речі.
Двері зачинилися. Клацнув замок. Внизу грюкнули двері під’їзду. За хвилину він побачив із вікна, як вона сідає за кермо — спокійно, без метушні, без оглядки. Завела двигун. Виїхала з двору. Навіть не подивилася вгору.
Данило стояв посеред коридору. Набрав її номер — довгі гудки, без відповіді. Написав повідомлення: «Поверни машину. Ти з’їхала з глузду?» Прочитано. Тиша. Ще одне: «Досить дуріти. Мати чекає, мені їхати треба». Прочитано. Тиша.
Через двадцять хвилин зателефонувала мати.
— Даниле, ти коли за мною заїдеш? Зіна вже стіл накрила.
— Тут ситуація, мам. Віра забрала машину.
— Як забрала? Це ж ваша машина!
— Формально… на неї оформлена.
— Ну і що? Ти чоловік! Скажи їй, хай поверне!
— Вона не бере слухавку. Я передзвоню.
Він сів на диван. Обійшов квартиру. Все виглядало так само — меблі, фіранки, полиці. Але Віра забрала з цього будинку документи, ключі і себе. Три речі, на яких усе й трималося.
Телефон задзвонив. Віра. Він схопив слухавку.
— Віро! Нарешті. Слухай, давай без…
— Заткнись, — сказала вона. Тихо і коротко, як клацання. — Я скажу один раз. Квартира належить мені. Бабуся залишила, документи на моє ім’я, ти це чудово знаєш. Машину я купувала до шлюбу. Гроші на картці — мої, ти за сім років ні гривні не відклав. У кишені твоєї куртки дві тисячі — вистачить на таксі для твоєї матері. Впритул, але вистачить.
— Віро, почекай…
— Замок зміню сьогодні, попрошу сусідку Інну впустити майстра. Речі твої складу. Стоятимуть біля дверей. Два дні. Потім винесу на смітник.
— Ти не маєш права…
— Маю. Кожен папір. Кожен підпис. Все — моє. А ти за сім років не спромігся оформити на себе навіть електрочайник.
— Це підло!
— Підло — це сказати дружині, що їй нема чого їхати ховати матір. Тому що тобі потрібна машина відвезти свою на чай. Ось це — підло. А я просто забираю те, що моє.
Тиша в слухавці тривала чотири секунди.
— Віро, я перегнув палицю. Ну дурень, ну бовкнув. Давай поговоримо нормально, коли ти повернешся.
— До тебе — не повернуся. Ми закінчили. Більше не дзвони.
Гудки.
Данило сидів із телефоном у руці. Набрав ще раз — абонент недоступний. Ще раз — те саме. Вона заблокувала його номер.
Він поліз у кишеню куртки. Дві зім’яті купюри. Тисяча і тисяча. Вона й це розрахувала — рівно стільки, щоб вистачило на таксі до тітки Зіни і назад. Ні копійкою більше.
Картка порожня — він перевірив. На інших рахунках — нуль. Він ніколи не цікавився. Йому вистачало того, що давала Віра. Квартира — її. Машина — її. Гроші — її. Він жив у чужому домі сім років і жодного разу про це не замислився.
Мати чекала біля під’їзду. Маленька постать у зеленому пальті, з пакетом гостинців для сестри. Таксі зупинилося, вона сіла, оглянула салон.
— Таксі? Серйозно? А де машина?
— У Віри.
— То забери!
— Вона на ній поїхала. Назовсім.
Мати помовчала. Вставилася в спинку переднього сидіння.
— Що означає — назовсім?
— Те й означає. Вона пішла. Сказала, щоб я речі забрав за два дні. Замок змінить сьогодні.
— Через що?
— Через те, що я сказав їй не їхати на похорон. Сказав, що машина мені потрібніша.
Мати повернулася до нього. В очах — не каяття. Розгубленість. Вона не розуміла, як прохання підвезти до сестри могло обернутися катастрофою.
— Ну ти й бовкнув, Даниле.
— Я не думав, що вона ось так…
— А треба було думати! Що у жінки мати померла, а ти їй — «почекаєш»? Ти при своєму розумі взагалі був?
— Ти сама просила відвезти!
— Я просила відвезти. Я не просила дружину на похорон не пускати! Це ти сам додумав!
Таксі їхало містом. Лічильник цокав. Данило дивився на цифри — вони росли, і кожна гривня відкушувала від його останніх грошей. Коли машина зупинилася біля будинку тітки Зіни, на лічильнику було вісімсот. Назад — ще стільки ж. Залишок — на їжу. Можливо. На день.
Мати вийшла. Обернулася. Пакет із гостинцями м’явся в руках.
— І куди ти тепер?
— До тебе. Якщо впустиш.
— У мене кімната і кухня, Даниле. Розкладачка в комірчині.
— Значить, розкладачка.
Вона похитала головою. Пішла до під’їзду. Двері за нею зачинилися.
Данило залишився стояти на тротуарі. В кишені — тисяча двісті дріб’язком і зім’ятими купюрами. На картці — порожнеча. За спиною — місто, в якому у нього більше немає жодного квадратного метра.
Він дістав телефон. Набрав номер Віри. Довгі гудки. Потім — механічний голос: «Абонент недоступний».
Сховав телефон. Подивився на свої руки — порожні. Як і все інше.
А Віра в цей час стояла посеред кімнати своєї матері. Тітка Галя — праворуч, сусіди — позаду. Вона робила те, що мала зробити. Прощалася. Тому що для неї померлі заслуговували не меншої поваги, ніж живі. І вже точно — більшої, ніж чоловік, який за сім років так і не зрозумів, поруч із ким він жив.
