— Ти з глузду з’їхав? Ілле, надворі мінус п’ятнадцять! У дитини вже ніс посинів!
Світлана міцніше притиснула до себе півторарічного Артема, намагаючись укрити його під полою свого пуховика.
Хлопчик тихенько схлипував, розмазуючи сльози по холодних щічках.
— Свєта, не починай, — Ілля вже відчиняв дверцята машини, навіть не дивлячись на дружину. — Мама подзвонила: у батька тиск підскочив, ліки закінчилися. Треба терміново в аптеку, а потім завезти їм усе додому.
— У твого батька тиск підскакує щоразу, коли нам треба в магазин або до поліклініки! — не витримала Світлана. — Ми ж домовлялися, що ти відвезеш нас додому, а потім купиш продукти. У нас холодильник порожній, дитині навіть сирка немає!
— Твій сирок зачекає, — огризнувся Ілля, заводячи мотор. — Нічого з ним не станеться за кілька годин. Батькам допомога потрібна зараз. Сідайте на автобус, тут усього три зупинки.
— У мене немає з собою ні копійки!
— Картку не дам. Пройдешся пішки — корисно для здоров’я.
Машина різко рвонула з місця, обдавши Світлану з дитиною хмарою вихлопного диму. Артем закашлявся.
— Тихо, маленький, тихо… — прошепотіла вона. — Зараз щось придумаємо.
Вона дістала телефон і набрала маму.
— Мамо, можеш за нами приїхати? Ілля нас залишив на вулиці.
— Як це залишив? Просто посеред морозу? — голос матері затремтів від обурення. — Світланко, ти бачила, яка температура надворі?
— Мамо, будь ласка… Просто забери нас. Телефон майже розрядився.
За десять хвилин мама вже була поруч. Але навіть за цей короткий час Світлана встигла промерзнути до кісток.
Удома Артем одразу потягнувся до кухні:
— Ам-ам…
Світлана відкрила холодильник.
На полиці стояла банка з рештками квашеної капусти та половинка засохлого лимона.
У морозилці — порожньо. У шафці — пачка макаронів і кілька пакетиків чаю.
— Ось, тримай, зайчику, — бабуся простягнула онукові банан і баночку дитячого пюре, які привезла із собою. Потім тихо спитала: — Світлано, це вже не життя. Він отримує сорок сім тисяч на місяць. Куди йдуть гроші?
— Кредити, мамо… І його батьки. Учора він відвіз матері п’ятнадцять тисяч. Сказав, що їй потрібні нові штори у вітальню.
— Штори? А те, що в дитини черевики вже малі, його не хвилює?
— Він каже: «Потерпи трохи, зараз немає грошей». І так щоразу.
Увечері Ілля повернувся у чудовому настрої.
— О, ти вже вдома? Є що поїсти? Я голодний, поки у мами кран лагодив.
Світлана мовчки показала на холодильник.
Він відкрив дверцята, зазирнув усередину й скривився.
— Знову нічого немає? Свєта, ну ти ж господиня. Могла б щось придумати.
— Із чого, Ілле? З повітря? Ти забрав усі гроші й залишив нас мерзнути на вулиці!
— Не перебільшуй. Мама сказала, що ти просто вередуєш. Вона мене взагалі без памперсів виростила.
— Твоя мама живе у трикімнатній квартирі, яку ти минулого місяця обставив новою технікою! А я перу дитячі речі руками, бо наша пральна машина зламалася, а на ремонт «немає грошей»!
— Батьки — це святе, Свєта. Я їм усім зобов’язаний.
— А синові ти нічого не винен? Йому півтора року, він бачить фрукти тільки тоді, коли їх купить моя мама!
Ілля насупився.
— До речі, завтра треба заїхати в автосервіс. Батько подряпав крило, треба пофарбувати.
— І скільки?
— П’ять тисяч.
— У нас до зарплати залишиться півтори тисячі. Нам треба купити Артему кашу й суміш.
— Мама дасть банку огірків і мішок картоплі. Переб’ємося.
— Я не хочу перебиватися! Я хочу, щоб мій чоловік дбав про свою сім’ю!
— Я й дбаю! Працюю з ранку до ночі!
— Ти працюєш на комфорт своїх батьків!
Ілля грюкнув долонею по столу.
— Досить! Я не дозволю тобі так говорити про моїх батьків. Якщо щось не подобається — двері там.
Наступного ранку він пішов рано.
На столі лежала записка:
«Взяв гроші з твоєї сумки. Батькові не вистачало на фарбу. Їжу купиш післязавтра — мені обіцяли премію».
Світлана не витримала й розплакалася.
Невдовзі приїхала мама, привезла продукти, нову курточку й взуття для Артема.
— Знову все забрав? — тихо запитала вона.
— Усе до копійки. Навіть ті гроші, що ти дала мені на ліки.
Мати обійняла її за плечі.
— Світланко, так далі не можна. Збирай речі.
— Куди?
— До мене. А він нехай живе зі своїми батьками.
Увесь день Світлана складала валізи.
Коли Ілля повернувся ввечері, вона вже стояла у передпокої — одягнена, із сумками.
— Це ще що за вистава? Куди зібралася?
— До мами, Ілле. Назавжди.
— Через півтори тисячі? Припини драматизувати. Післязавтра буде премія, купимо твоєму Артему все, що захочеш.
— Моєму Артему? Він і твій син теж, якщо ти забув.
Ілля перегородив їй шлях.
— Якщо зараз підеш — дороги назад не буде. Я такого не пробачу.
— Зрада — це залишити дружину з дитиною на морозі без грошей. Зрада — це коли син просить їсти, а ти купуєш батькові фарбу для машини.
У цей момент у нього задзвонив телефон.
— Так, мамо… Що сталося? Звісно, зараз приїду. Що купити дорогою?
Він вимкнув телефон і подивився на Світлану.
— Мамі погано. Серце прихопило. Треба завезти їй спеціальний чай і цукерки з лікером.
Світлана гірко засміялася.
— Серце прихопило, і їй захотілося цукерок із лікером? Ілле, ти сам себе чуєш?
— Мама важливіша, — коротко відповів він.
І просто вийшов із квартири.
Світлана мовчки стояла посеред тиші. Артем заворушився у візочку й відкрив очі.
— Ну що, синку… Поїхали до бабусі?
Перший тиждень Ілля не телефонував.
Світлана чекала, що він отямиться, прийде з вибаченнями, привезе хоча б пачку підгузків.
Але він подзвонив лише через кілька днів.
І замість привітання сказав:
— Свєта, мені потрібні гроші…
