Було майже друга година ночі в старому колоніальному будинку на околиці міста, коли тишу раптово розірвав пронизливий крик. Він прокотився коридорами, відбився від стін і змусив здригнутися небагатьох працівників, які ще не спали. І знову цей звук лунав із кімнати Лео.
Лео було лише шість років, але в його погляді жила втома, надто важка для такого віку. Тієї ночі — як і багато попередніх — він знову залишився сам на сам із суворістю батька. Джеймс, виснажений бізнесмен у зім’ятому костюмі, з темними колами під очима, тримав сина за плечі — терпіння його давно скінчилося.
— Досить, Лео, — глухо сказав він. — Спи у своєму ліжку, як усі діти. Мені теж потрібно відпочити.
Різким рухом він притиснув голову хлопчика до ідеально застеленої шовкової подушки біля узголів’я ліжка. Для Джеймса це була лише дорога річ — символ достатку й успіху.
Але для Лео… це було зовсім інше.
Щойно його голова торкнулася подушки, тіло хлопчика напружилося, немов від раптового удару. Він закричав — не з примхи, а від справжнього страху. Руки заметалися, намагаючись відсунутися, сльози котилися по почервонілому обличчю.
— Ні, тату! Будь ласка! Мені боляче! — схлипував він.
Джеймс, засліплений утомою та власними переконаннями, сприймав це як чергову впертість.
— Не вигадуй, — буркнув він. — Завжди одне й те саме…
Він замкнув двері ззовні й пішов, переконаний, що навів лад, не помітивши постать у тіні, яка бачила все.
Там стояла Клара.
Клара була новою нянею, але в домі її називали мадам Клара. Сиве волосся, зібране в простий пучок, руки, загартовані роками праці, й уважні очі, що не пропускали дрібниць. Вона не мала гучних титулів, зате добре знала, як виглядає справжній дитячий страх. І те, що вона щойно почула, не було вередуванням.
Від самого першого дня Клара помічала те, що інші ігнорували. Удень Лео був тихим і лагідним, любив малювати динозаврів, ховатися за шторами й тихо сміятися. Але з настанням вечора його охоплювала тривога. Він благав не вести його до кімнати, намагався заснути будь-де — на дивані, на килимі, навіть на кухонному стільці, — тільки не в ліжку.
Інколи зранку на його обличчі з’являлися почервоніння. Вікторія, наречена Джеймса, завжди знаходила пояснення:
— Мабуть, чутлива шкіра. Або незручна тканина.
Вона говорила впевнено, і всі заспокоювалися. Усі — крім Клари.
Тієї ночі, коли з-за зачинених дверей долинали приглушені схлипування, у Кларі щось остаточно змінилося. Вона ще не знала причини, але була певна: страх Лео — справжній.
Коли будинок занурився в тишу, Клара взяла ліхтарик і тихо пішла до кімнати хлопчика. Відчинивши двері універсальним ключем, вона побачила те, що назавжди залишилося в її пам’яті.
Лео не спав. Він сидів у кутку ліжка, підтягнувши коліна до грудей, затуливши вуха руками, ніби хотів зникнути.
— Лео, — прошепотіла вона. — Це я. Клара.
У його очах з’явилося полегшення.
— Клара… — тихо сказав він. — Ліжко… воно болить.
Клара обережно підійшла до подушки. Зовні вона виглядала бездоганно. Вона натиснула долонею — і відразу відсмикнула руку, відчувши різкий дискомфорт.
Тоді все стало зрозуміло.
Вона ввімкнула світло й покликала Джеймса. Коли він прибіг разом із Вікторією, Клара мовчки розрізала подушку.
Усередині були заховані металеві шпильки.
Тиша опустилася важким тягарем.
Джеймс зблід. Усі частини склалися в єдину картину. Його погляд упав на швейну скриньку Вікторії.
— Йдіть, — холодно сказав він. — Негайно.
Коли вона зникла з дому, Джеймс опустився навколішки й міцно обійняв сина.
— Пробач мені… Я мав тебе почути, — шепотів він.
Ця ніч змінила все.
Лео знову почав спати спокійно. Його кімната стала безпечним місцем. Джеймс навчився бути не суворим, а уважним. А Клара перестала бути просто нянею.
Вона стала частиною родини.
Бо іноді достатньо лише почути дитину, коли вона каже: «Мені боляче».
