— Ірочко, ключі давай. Ми з Людочкою просто з вокзалу, дівчинка втомилася, їй би в душ і розпакуватися. Завтра же виганяй своїх квартирантів!
Галина Петрівна впливла в наш передпокій не як гостя, а як інспектор житлоконтори, який нарешті впіймав злісного неплатника. За її монументальною спиною переминалася з ноги на ногу Люда — тридцятивосьмирічна «дівчинка» з райцентру, яка приїхала підкорювати столицю. У Люди в руках була валіза розміром із невеличку малолітражку, а на обличчі — вираз лагідної овечки, яка вже подумки розставляє свої фіалки на моєму підвіконні.
Мій чоловік Сергій, який до цього мирно жував бутерброд на кухні, завмер у дверному отворі. Бутерброд у його руці зрадницьки здригнувся.
— Доброго вечора, Галино Петрівно, — я акуратно зачинила вхідні документи, відрізаючи їм шлях до відступу в під’їзд. — Які ключі? Ви про що?
— Від твоєї однокімнатки на Бабушкінській, які ж іще? — свекруха сплеснула руками, обурена моєю непрохідною непонятливістю. — Я ж Сергію ще минулого тижня казала: Людочка на курси приїхала, нігтиками займатиметься, брівки щипатиме. Не в гуртожитку ж нашій кровиночці тулитися! А у тебе там чужі люди живуть. Жени їх у шию. Ми поки у вас пару днів перекантуємося, а на вихідних Люда переїде.
Я перевела погляд на чоловіка. Сергій спробував злитися зі шпалерами, але зрадницька домашня картата сорочка видавала його з головою. Він не був зрадником чи слабаком, просто за сорок п’ять років життя звик, що його мама генерує ідеї швидше, ніж він устигає зводити оборонні споруди.
— Мам, ну ми ж не так домовлялися… — невпевнено почав він, переминаючись із ноги на ногу. — Я сказав, що Іра подумає. І взагалі, там мешканці, договір підписаний на рік…
— Ой, які договори між своїми! — велично відмахнулася Галина Петрівна, скидаючи плащ мені на руки. — Ірочко, ти ж не жадібна. Чужим людям здаєш, а своїм шкода? Людочка дівчинка акуратна. Їй тільки перекантуватись пів рочку, поки клієнтуру наб’є.
Я подумки поаплодувала. Захоплення чужої території було здійснено з грацією танкової дивізії. Квартира на Бабушкінській — мій дошлюбний спадок від бабусі. Ці гроші не лежали мертвим вантажем: вони йшли на нашу щорічну відпустку, закривали прогалини в поточному ремонті й служили тією самою фінансовою подушкою, яка дозволяє спати спокійно в будь-які життєві шторми. І віддавати цей актив під манікюрний салон далекої родички я не планувала.
— Галино Петрівно, — я усміхнулася найввічливішою усмішкою адміністратора поліклініки, який пояснює пацієнту, що талонів до кардіолога немає і до другого пришестя не передбачається. — Там живуть люди. Пристойна сімейна пара. Вони заплатили заставу й оренду за місяць наперед.
Тут у розмову втрутилася наша «лагідна овечка».
— Ірочко, ну ви ж розумна жінка, придумайте що-небудь, — проворкувала Люда, поправляючи дешеву копію брендового шарфа. — Я ж вам квартиру в ідеальному порядку утримуватиму. У мене енергетика легка, після мене нерухомість навіть дорожчою стане! Я там затишок наведу, свої шторки повішу, ауру очищу від чужих людей. Вважайте, я вам послугу роблю. І взагалі, квартира ж усе одно стоїть, їсти не просить!
— Людмило, — я схрестила руки на грудях, відчуваючи, як усередині закипає веселий, холодний сарказм. — Ви помиляєтеся. Аура, на жаль, не покриває затоплених сусідів знизу та зламану побутову техніку. А нерухомість їсти просить, і ще й як. Ви чули про амортизацію житлового фонду? Будь-яка людина, навіть із найлегшою «енергетикою», фізично зношує приміщення. Ресурс роботи пральної машини — близько тисячі циклів. Змішувач на кухні розрахований на п’ятдесят тисяч поворотів ручки. Холодильник, матрац, петлі на дверцятах шаф — усе це має термін служби, який скорочується з кожним днем. Здаючи квартиру за гроші, я закладаю це зношування в ціну. А пускаючи вас безкоштовно, я повинна буде сама зі своєї кишені оплатити ваші тисячі циклів прання та знос мого ламінату.
Люда заплескала нафарбованими віями, намагаючись переварити інформацію. Свекруха побагровіла, обурена тим, що її грандіозний план розбивається об якусь побутову математику.
— Безсердечна ти торгашка! — верескнула Галина Петрівна, театрально хапаючись за груди в районі коміра. — У тебя замість душі касовий апарат! Ти рідні цикли в пральній машинці рахуєш?! Скнара! На рідній крові нажитися хочеш!
Свекруха роздулася й почервоніла, наче перегрітий бойлер, у якого зірвало запобіжний клапан.
У передпокої повисла така пауза, що було чутно, як у сусідів зверху працює телевізор. Спостерігати за тим, як люди добровільно лізуть у пастку власного нахабства, було моїм таємним хобі.
— Значить так, — Галина Петрівна перейшла в наступ, зрозумівши, що тиск на жалість не спрацював. — Я вже все вирішила. І тьоті Маші в село зателефонувала, обрадувала, що Люда прилаштована. Вона житиме там. Це і Сергієва квартира теж, ви ж у шлюбі!
— Мам, взагалі-то ні, за законом це не так, — тихо, но твердо сказав чоловік, нарешті відклавши недоїдений бутерброд на тумбочку. — Це Іринина особиста власність. Я до неї відношення не маю.
— Помовч, підкаблучнику! — відрізала мати, знищивши сина поглядом. — Іро, не ганьби родину. Люди не зрозуміють. Ми — свої!
— Знаєте, Галино Петрівно, ви абсолютно праві, — я м’яко кивнула, дивлячись їй прямо в очі. — Родина — це святе. Своїм треба допомагати.
Свекруха переможно подивилася на сина: мовляв, учися, як треба з жінками розмовляти, дотиснула-таки. Люда радісно пискнула й потягнулася до ручки своєї неосяжної валізи.
— Тому, Людочко, — продовжила я, дістаючи з тумбочки робочий блокнот і ручку, — як своїй, я здам тобі квартиру на особливих умовах. Я навіть не братиму заставу за останній місяць. Тільки оплата за перший і невелика страхова сума на випадок псування майна.
Люда відсмикнула руку від валізи так, наче ручка раптом розжарилася до білого.
— У сенсі… здам? — пролепетала вона, втрачаючи весь свій столичний блиск. — Ви ж сказали, ми свої…
— У прямому, — я відкрила блокнот, усім своїм виглядом випромінюючи ділову гостинність. — Давай проведемо лікнеп. Згідно із законодавством, житлове приміщення надається за плату за договором найму. Ринкова вартість моєї однокімнатки в тому районі — сорок п’ять тисяч плюс комуналка за лічильниками. Але для тебе я готова зробити величезну родинну знижку. Сорок три тисячі. І офіційний договір, щоб усе було кристально чисто. Як законослухняний громадянин, я плачу податки як самозайнята. Тобі ж потрібна буде тимчасова реєстрація для того, щоб влаштуватися в салон? Оформимо без проблем!
Обличчя Галини Петрівни пішло негарними червоними плямами. Її впевненість у власній правоті змінилася пекучою образою людини, у якої відібрали безкоштовний пиріг прямо з-під носа.
— Ти при своєму розумі?! — прошипіла вона, забувши про нібито хворе серце. — Своїм? За гроші?! Та як у тебе язик повертається такі суми називати!
— А чому вас це дивує? — я щиро здивувала брови. — Ви ж самі хвилину тому кричали, що ми родина. А в нормальній родині дорослі люди поважають чужу власність і чужу працю. Я працюю адміністратором з восьмої ранку, Сергій добами сидить над кресленнями. Ми не благодійний фонд і не нічліжка. Якби Люді потрібна була термінова операція чи допомога в біді, ми б віддали останнє. Але переїзд до столиці пиляти нігті — це бізнес-проєкт. А в бізнесі кожен платить за себе.
— Та ми за такі гроші краще знімемо у чужих! — гордо скинула підборіддя Люда. Її голос задзвенів металом, від образу скромної провінціалки не залишилося й сліду. — Там хоч господарі не виїдатимуть мізок своєю амортизацією та кодексами! Теж мені, благодійниця знайшлася!
— Блискуча думка! — я радісно закрила блокнот. — Тим паче, ціни зараз сезонно зростають. Раджу поквапитися з пошуками. Шукайте ближче до метро, щоб на проїзді економити, а то транспорт у нас дорогий.
Свекруха важко задихала. Вона нарешті усвідомила: її красивий план, у якому вона виступала щедрою панею-покровителькою за рахунок невістки, рухнув безповоротно. Жодного контролю, жодного зиску.
— Ноги моєї в цьому жадібному домі більше не буде! — трагічно проголосила Галина Петрівна, вихоплюючи свій плащ із моїх рук. — Сергію, синку, якщо ти залишишся з цією меркантильною… змією, ти мені більше не син!
Сергій спокійно зітхнув, підійшов до відчинених дверей і незворушно вимовив:
— Мам, ну годі концертів. Іра абсолютно права. Хочеш допомагати Люді підкорювати столицю — посели її у себе. У тебе ж шикарна трикімнатна квартира. І дві кімнати порожніють. Ось там Люда свою енергетику і розгорне.
Це був ідеальний шах і мат. Відправити чужу людину у свою священну квартиру, де на кожному комоді лежали накрохмалені мереживні серветки, а пульт від телевізора досі зберігався у заводському целофановому пакеті? Свекруха скоріше погодилася б поселити у себе табір циган.
— У мене тиск! Мені спокій потрібен у моєму віці, а не запахи ацетону! — гаркнула Галина Петрівна, стрімко виштовхуючи спантеличену племінницю з її неосяжною валізою на сходовий майданчик.
Двері зачинилися з такою силою, що в коридорі брякнули ключі на тумбочці. Конфлікт було вичерпано, справедливість настала тихо, але остаточно.
— Ну ось, — я з усмішкою повернулася до чоловіка. — А ти переживав, що буде скандал. Виявляється, легендарні родинні зв’язки закінчуються рівно в той момент, коли вперше звучить слово «оренда».
Сергій обійняв мене за плечі, з полегшенням видихнувши, і лукаво примружився.
— Слухай, а про змішувач на кухні ти серйозно? П’ятдесят тисяч поворотів?
— Абсолютно, — розсміялася я, прямуючи на кухню допивати свій чай. — У цьому світі все має свою конкретну ціну. І спокій у власному домі — найвищу.
