— «Самі їсте, а мені гроші не переказуєте!» — кричала свекруха. Але вона осіклася, коли син показав їй екран із відкритим рахунком
Вхідні двері грюкнули з такою силою, що в передпокої з гачка зірвалася важка зимова куртка Іллі, потягнувши за собою повідець собаки.
— Самі їсте, а мені гроші не переказуєте! — пронизливий, зриваючись на вереск, голос Тамари Василівни перекрив шум кухонної витяжки.
Оля завмерла. В одній руці вона тримала кулінарний пензлик, у другій — деко з рум’яним, шкварчачим м’ясом. Тісною студією розливався густий аромат запеченого сиру й часнику. Дівчина повільно поставила деко на плиту й обернулася.
Свекруха стояла просто на порозі кухні, не знявши чобіт. З підошов на світлий лінолеум уже натекла сіра калюжа підталого снігу. На ній був той самий об’ємний пуховик, який вона навіть не розстебнула — класичний жест, що означав: зайшла на хвилину, але встигне висловити все.
— Тамаро Василівно, чому ви не попередили? — Оля стягнула силіконову прихватку. — Ілля щойно з роботи прийшов, у душ пішов. А я вечерю приготувала. У нього ж сьогодні аванс.
— Аванс у нього! — мати чоловіка зневажливо скривилася, оглядаючи стільницю. Її погляд миттєво вихопив порожню упаковку від дорогого вершкового масла, скляну баночку з в’яленими томатами й надрізану палку сирокопченої ковбаси. — Бачу, ви тут ні в чому собі не відмовляєте! Свята щодня влаштовуєте. А рідна мати хай сухарі гризе?
Оля заплющила очі, відчуваючи, як у скроні починає пульсувати. Сперечатися з цією жінкою було марно. Тамара Василівна двадцять років пропрацювала завідувачкою складу у великому будівельному тресті. Вона звикла керувати вантажниками, сварити водіїв і була свято переконана, що всі їй винні. Особливо єдиний син.
Коли батько Іллі пішов із життя, вся ця надмірна опіка впала на плечі хлопця. Ілля виріс м’яким, звик згладжувати гострі кути. Працював кошторисником у муніципальному управлінні: зарплата скромна, зате стабільність, премії до свят, відгули за графіком.
Оля ж крутилася як могла. Вона виросла в невеликому робітничому селищі на Уралі, рано зрозуміла, що покладатися ні на кого, і вивчилася на ілюстраторку дитячих книжок і настільних ігор. Цю крихітну студію в спальному районі вона взяла в іпотеку сама, ще до шлюбу. Після появи маленького Єгорка місця стало критично бракувати. Дитяче ліжечко стояло майже впритул до холодильника, а робочий стіл Олі тулився на утепленому балконі.
Дівчина брала замовлення вночі. Як тільки син засинав, вона сідала за планшет. Від постійного недосипання в неї лопалися капіляри в очах, а зранку нила спина. Усе заради того, щоб швидше закрити кредит і продати цю «коробку», взявши нормальну двокімнатну квартиру.
Ілля свою зарплату акуратно ділив. Частину віддавав дружині на продукти й комуналку, а чверть стабільно переказував матері. Тамара Василівна вважала це своєю законною даниною.
— Я його годувала, поїла, репетиторів йому наймала! — любила вона повторювати. — Тепер його черга матері допомагати. У мене пенсія мізерна, а ліки зараз за цінами літака.
Але сьогодні вона перейшла межу.
— Навіщо ви такі продукти берете? — не вгавала свекруха, тицяючи пальцем у бік столу. — Якісь в’ялені помідори. Дурниці! Взяли б звичайних солоних огірків. А різницю мені б переказали! Я ж Іллі казала, що в мене зимові чоботи розклеїлися. А він мені що? «Мамо, ми кожну копійку відкладаємо, Єгоркові комбінезон потрібен». А самі делікатеси їсте!
— Тамаро Василівно, — Оля сперлася руками на стільницю. — Ці продукти я купила за свій гонорар. Я вчора здала великий проєкт. І маю право раз на місяць приготувати чоловікові нормальну вечерю.
— За свій гонорар! — передражнила свекруха. — Знаємо ми твою роботу. Сидиш у теплі, картинки малюєш. Це праця? Ти просто на шиї в мого Ілюші сидиш!
І тут із ванної почувся клац замка.
— Мам? Ти чого кричиш? — Ілля вийшов, витираючи волосся рушником.
— А хай прокидається! — одразу перейшла вона до нього. — Ти мені син чи хто? У мене підошва відлетіла, ходити не можу! А ти економію розповідаєш!
Ілля важко зітхнув. Оля вже чекала звичного: «Мамо, вибач, завтра переведу…»
Але він мовчав.
Подивився на мокрий слід на підлозі. На змучене обличчя дружини. І на матір.
Його обличчя стало твердим.
Він узяв телефон.
— Мамо, сядь.
Вона здивувалася, але сіла.
— Ти просила зайти в твій кабінет… пам’ятаєш? — сказав він повільно. — І я випадково побачив твої рахунки.
Тиша стала густою.
— У тебе є накопичувальний рахунок. І там сума, якої нам вистачило б закрити іпотеку. І ще… регулярні надходження. Оренда.
Оля здивовано нахмурилась.
— Дідусів гараж, який ти «продала»… ти здаєш його. І отримуєш щомісяця, як моя зарплата.
Свекруха зблідла.
— Це на старість! — вигукнула вона.
— На старість? — Ілля зробив крок уперед. — Ти береш у мене гроші, знаючи, що Оля не спить ночами. І при цьому дорікаєш їй за вечерю?
— Я мати!
— Дякую за дитинство, — холодно відповів він. — Але досить.
Він поклав ключ на стіл.
— Без дзвінка ти більше не приходиш. І грошей не буде. Допомога — так. Але не це.
Свекруха мовчки схопила ключ і пішла.
Двері грюкнули.
Оля стояла нерухомо.
Ілля сів, закрив обличчя руками.
— Пробач… я був сліпий.
Вона обняла його.
— Завтра я звільняюся, — тихо сказав він. — Знайду кращу роботу. Ми впораємося разом.
І вони справді впоралися.
За рік — нова квартира. Простора. Світла. У Єгорка — власна кімната.
Свекруха не з’являлася довго.
А потім прийшла.
Тихіша. Старша.
— Квартира гарна, — сказала вона.
Ілля кивнув.
— Дякую, мамо.
Вона не вибачилася.
Але залишила іграшку для онука.
І, йдучи, тихо додала:
— Якщо треба… з онуком посидіти… дзвоніть.
Двері зачинилися.
Оля подивилася на чоловіка.
— Йдемо пиріг допікати?
І він усміхнувся.
Бо тепер у їхньому домі було головне — повага.
