Родина мого чоловіка Ігоря — люди, м’яко кажучи, заможні. Свекруха, Тамара Павлівна, полюбляє при нагоді згадати, які дизайнерські штори прикрашають її вітальню, а золовка Лена з завидною регулярністю змінює телефони, не встигнувши зняти плівку зі старого. Збоку — достаток, блиск і впевненість у завтрашньому дні.
Спочатку я намагалася не звертати уваги на дрібниці. Ну, буває: не глянули на термін придатності торта, віддали старий сервіз із серванта — так, припалий пилом, але ж від щирого серця. Та з часом такі «випадковості» почали траплятися надто часто, і в якийсь момент це вже насторожило.
На наш перший Новий рік нам подарували набір кухонних прихваток, і на одній із них красувалася жирна пляма. На 8 Березня мені вручили шампунь — флакон був наполовину порожній, а Лена, навіть не кліпнувши, пояснила:
— Мабуть, у пакеті пролився.
На день народження Ігоря його рідна мати подарувала вовняний светр, який був йому замалий щонайменше на два розміри й відверто пах чужою шафою.
Сам Ігор — людина м’яка, конфліктів уникає. Щоразу він умовляв мене:
— Аню, ну не починай. Мама вже у віці, вона не зі зла. Ну, зекономила, ну, не помітила. Викинемо й забудемо, навіщо псувати стосунки?
Подарунок на новосілля
Рік тому ми запросили родичів на новосілля. Я два дні провела на кухні, накривала стіл, старалася з усіх сил. Тамара Павлівна й Лена з’явилися з величезним пакетом.
— Ось, дітки, у господарстві знадобиться! — урочисто оголосила свекруха.
Усередині була розкрита упаковка постільної білизни. Коли я розгорнула підковдру, з неї висипалася суха лаванда — очевидно, засіб від молі — і… квитанція з хімчистки з датою 2018 року.
Я подивилася на чоловіка. Він відвів очі, стиснув щелепи — йому було ніяково. А їм — ні. Вони спокійно сиділи за моїм столом, їли качку з яблуками й між іншим обговорювали, що в цій квартирі «стелі низькуваті».
Колекція непотребу
— Ти справді збираєшся це зберігати? — запитав Ігор, побачивши, що я відвела під «подарунки» нижню полицю в коморі.
— Абсолютно, — відповіла я. — У мене є ідея.
Увесь наступний рік я поводилася як справжній колекціонер. Завела окрему коробку й акуратно складала туди все, що приносили родичі.
Колекція вийшла вражаюча: три коробки цукерок (усі прострочені щонайменше на пів року), набір рушників, чайний сервіз, банка розчинної кави, косметичний набір.
Я не казала жодного слова. Усміхалася й дякувала:
— Ой, дякую, Тамаро Павлівно, цукерки якраз до чаю.
— Лено, який чудовий лосьйон, я давно такий хотіла!
Вони розслабилися, вирішили, що нам можна безкарно сплавляти будь-який мотлох, і ми ще будемо вдячні. Ба більше — почали ставити мене за приклад сусідам:
«Анюта в нас така господарська, все в дім, усе в сім’ю».
Подарунок родинної «енергетики»
Наближалася річниця весілля свекрів — 35 років, коралове весілля, якщо не помиляюся. Планувалося велике святкування: родичі, друзі, довгий стіл. Тамара Павлівна обожнює справляти враження, тож їжі було вдосталь, а сама вона сяяла в новій сукні та золотих прикрасах.
Ми з Ігорем теж готувалися. Чоловік до останнього намагався мене відмовити:
— Аню, це закінчиться скандалом.
— Ні, — спокійно відповіла я. — Це буде перформанс. Якщо вони вважають ці речі гідними подарунків, значить, зрадіють, отримавши їх назад. Логічно?
Ігор зітхнув, але сперечатися не став — йому самому набридло почуватися сином другого сорту.
Я купила гарний пакувальний папір і величезний бант. Коробка виглядала так, ніби всередині порцеляна або техніка. Ми прийшли в розпал свята, коли тости вже лунали, а настрій був піднесений.
— А тепер, — сказала я, встаючи з коробкою в руках, — ми хочемо привітати улюблених батьків.
Усі погляди спрямувалися на подарунок, очі Тамари Павлівни загорілися — вона обожнює все дороге.
— Ми довго думали, що подарувати людям, у яких усе є, — почала я. — І вирішили, що найцінніше — це речі з історією. За цей рік ми зібрали для вас унікальну колекцію під назвою «Сімейні цінності». Усе це ви з любов’ю обирали для нас, а ми дбайливо зберігали, не наважуючись користуватися, щоб не втратити цю особливу атмосферу. І тепер повертаємо вам — це справжній вінтаж.
Свекруха розпливлася в усмішці, не вловивши іронії у слові «вінтаж». Очевидно, в уяві вже з’явилися антикварні вази.
— Ох, ну навіщо ж так витрачатися! — вигукнула вона й жадібно зірвала упаковку.
«Упізнаєте?»
Цей момент я не забуду ніколи. Тамара Павлівна зазирнула всередину — і усмішка миттєво зникла. Зверху лежала свинка-скарбничка 2019 року, поруч — прострочені цукерки, нижче виднілися затирані рушники й почата банка кави.
— Що це таке? — майже пошепки запитала вона, підвівши на мене розгублений погляд.
— Як що? — я зробила вигляд, що щиро здивована. — Це ж ваші подарунки, Тамаро Павлівно. Лено, ось твій лосьйон, цукерки ви нам дарували на Великдень, а рушники — ще з Нового року. Ми берегли це як зіницю ока. Подарунок від матері — річ свята, тож вирішили, що така вінтажна колекція чудово виглядатиме у вашому домі.
Гості почали підводитися зі своїх місць, зазираючи в коробку.
— Це що, на шоколаді пліснява? — здивовано мовила якась далека родичка.
— А рушники якісь сірі… — прошепотіла інша.
Лена схопилася зі стільця:
— Ви що, знущаєтесь?! Вам не соромно? На ювілеї, при всіх, виставляти матір на посміховисько цим мотлохом!
— Зачекай, Лено, — перебив її Ігор. Уперше в житті він говорив із сестрою так жорстко. — Чому ти називаєш це мотлохом? Коли ви дарували це нам, ви називали це подарунками, казали «знадобиться в господарстві», «від щирого серця». Що змінилося? Те, що підходить для нас, для вас уже образа?
У кімнаті повисла тиша. Було чути, як цокає годинник і як важко дихає Тамара Павлівна. Вона зрозуміла: заперечувати марно. Усі речі були впізнавані — ось прихватка з плямою, ось сервіз із тріщиною.
— Геть звідси! — закричала свекруха. — Забирайтеся негайно!
— З річницею весілля! — усміхнулася я. — Коробку ми залишимо. Розбирайте, насолоджуйтесь, там багато «корисного».
«Більше не потрібно вдавати»
Минув місяць. Ми стали небажаними персонами: родичі обривали Ігорю телефон, звинувачуючи мене в грубості й невдячності. Їм, очевидно, стало соромно, що правда про подарунки випливла при всіх.
Ігор спочатку переживав, а потім зізнався, що відчув величезне полегшення. Йому більше не потрібно зображати радість, отримуючи мамин светр із запахом старого сундука.
А я почуваюся чудово. Так, ми втратили поїздки на дачу й родинні застілля, зате здобули дещо важливіше — самоповагу.
Тепер, якщо ми раптом і отримаємо від них подарунок (що малоймовірно), я на сто відсотків упевнена: він буде новим, свіжим і в заводській упаковці. Бо вони знають — у мене добра пам’ять і я вмію чекати.
