Ірина стояла біля вікна, спостерігаючи, як осіннє листя повільно кружляє в повітрі. Квартира здавалася просторішою без Дмитра — без його речей, його присутності, його постійного невдоволення. Пів року тому він зібрав валізи й пішов до своєї секретарки Валентини.
— Тобі вистачить цієї квартири, — сказав він тоді з показною великодушністю. — Мені більше нічого від тебе не потрібно.
Ірина тоді навіть повірила, що він відчуває провину за зраду. Тепер розуміла: він просто поспішав до нових стосунків.
Дзвінок у двері змусив її здригнутися. Вона подумала, що це знову сусідка, але у вічку побачила знайому постать у дорогому пальті.
— Дімо? — недовірливо запитала вона, відчиняючи двері.
— Привіт, Ір. Можна зайти? Нам треба поговорити.
Він виглядав виснаженим. Пальто висіло на ньому неохайно, під очима темніли кола. Де ж та впевненість людини, яка знайшла нове щастя?
— Про що говорити? Розлучення оформлене, документи підписані.
— Обставини змінилися, — Дмитро пройшов до вітальні, не чекаючи запрошення. — Мені потрібна моя частка в дачі й машині.
Ірина відчула, як холод пробіг спиною. Адже він сам від усього відмовився.
— Ти серйозно? Ти ж казав…
— Я казав, що мені не потрібна квартира. Про дачу мови не було.
— Ти покинув мене, пішов до іншої, залишив мені житло — а тепер повернувся по решту? — голос Ірини тремтів від обурення.
— Не перебільшуй. Просто в нас із Валею виникли фінансові труднощі.
Отже, нове життя виявилося не таким безхмарним. Ірина стисла кулаки.
— Які саме труднощі?
— Це не має значення. Головне — дача й автомобіль були придбані в шлюбі, отже, це спільне майно.
Він говорив холодно й розважливо, ніби обговорював ділову угоду.
— Я пів року приводила дачу до ладу сама! — не витримала Ірина. — Обробляла землю, садила квіти, ремонтувала веранду!
— Це був твій вибір. Я не наполягав.
— А машину я навчилася водити з нуля. Думаєш, це легко у сорок років?
— Це заслуговує поваги, але суті не змінює.
Ірина дивилася на нього й не впізнавала людину, з якою прожила двадцять років.
— Ти розумієш, що поводишся нечесно?
— Я дію в межах закону, — відповів він спокійно. — Якщо не домовимося, доведеться звертатися до суду.
— Ти мені погрожуєш?
— Я пропоную вирішити все мирно. Продаси дачу — отримаєш половину. З машиною можна домовитися про компенсацію.
— А якщо я відмовлюся?
— Тоді суд вирішить за нас. Але це може затягнутися надовго.
Ірина опустилася в крісло. Вона знову відчула знайоме безсилля. У дитинстві за неї вирішувала мати, потім — чоловік. І тільки тепер вона почала жити по-справжньому самостійно.
— Чому саме зараз? — тихо спитала вона.
— Валя хоче відкрити салон краси. Потрібні кошти.
Отже, справа знову в грошах.
— А з роботою як? Не думав просто заробити?
— У моєму віці це не так просто.
— Зате забрати в колишньої дружини дачу й авто — простіше, — спокійно сказала Ірина.
Дмитро підвівся:
— У тебе тиждень на роздуми.
— А якщо ні?
— Побачимося в суді.
Коли двері зачинилися, тиша стала важкою. Руки Ірини тремтіли, серце калатало.
Весь тиждень її кидало між сумнівами й рішучістю. Але врешті вона звернулася до юриста.
— Формально він має рацію, — пояснила жінка-юрист. — Але якщо ви вкладали власні кошти після розлучення — це важливий аргумент.
Ірина мала всі докази.
У суботу Дмитро прийшов знову.
— Я подумала, — сказала вона твердо. — Дачу й машину не віддам.
— Але ж закон…
— За законом ти маєш право на компенсацію. Я готова виплачувати її частинами. Або ти можеш викупити мою частку.
Він розгубився. Такого спротиву не очікував.
— Звідки в тебе гроші?
— Це моя справа.
Він намагався тиснути, переконувати, апелювати до минулого, але Ірина була спокійною.
— Мої умови прості, — сказала вона. — Або домовляємося, або суд. Я готова йти до кінця.
Після довгої паузи Дмитро погодився.
Коли він пішов, Ірина подивилася на себе в дзеркало. Вона була тією ж самою — і водночас іншою. У її погляді з’явилася впевненість.
Вперше в житті вона відстояла себе.
Через кілька місяців Ірина дізналася, що його нові стосунки завершилися. А вона й далі їздила на дачу власною машиною, доглядала сад і відчувала те, чого не мала багато років — справжню свободу.
