— Галино Дмитрівно, ну що ви як не рідна, чесне слово, приберіть цей таз із проходу! — Сергій гидливо переступив через кошик із моїм в’язанням, ніби то була купа непотребу. — За пів години тут будуть люди рівня заступника міністра, а в нас тут гурток «Умілі ручки».
Я мовчки підняла кошик, відчуваючи, як усередині закипає глухе роздратування, але звичка згладжувати гострі кути знову взяла гору. Наташа, моя донька, стояла біля дзеркала й нервово поправляла зачіску, удаючи, що не помічає грубості чоловіка. Останнім часом ця сліпота стала її головним захисним механізмом.
— Сергію, може, я просто у своїй кімнаті посиджу? — тихо запропонувала я, притискаючи кошик до грудей. — Вийду тільки води попити, заважати не буду.
Зять різко розвернувся, і його дорогий піджак натягнувся на плечах. Він подивився на мене так, ніби я запропонувала розбити табір просто посеред його офісу.
— Мамо, яка кімната? — він говорив із тією поблажливою втомою, що ранить сильніше за крик. — Там буде гардеробна. У гостей шуби, дублянки, дорогі шапки — куди мені це все дівати? На вішалку в коридорі навалити? Це ж несерйозно.
Наташа нарешті відірвалася від дзеркала, але дивилася не на мене, а на свої туфлі.
— Мам, ну правда, — її голос тремтів. — Це дуже важлива угода для Сергія. Якщо все вийде, ми навесні полетимо в Туреччину. Потерпи один вечір, будь ласка.
Я обвела поглядом свій дім. Колоди, які ми з покійним чоловіком відбирали власноруч, кожну простукували. Піч, яку я білила щороку перед Великоднем. Тепер тут господарював цей лощений міський пан, який жодного разу в житті не тримав у руках сокири.
— І де ж мені, по-вашому, бути? — спитала я, намагаючись, щоб голос не зірвався. — На вулиці мінус двадцять п’ять, Сергію.
Зять уже втратив до мене інтерес і щось перевіряв у телефоні, але відповів швидко, не підводячи голови:
— Там натоплено, я обігрівач увімкнув ще вдень, тепло як у Ташкенті. Постеліть собі в лазні.
Ця фраза зависла в повітрі — важка й неприємна.
— Що? — перепитала я, не вірячи власним вухам.
— У лазні, кажу, переночуйте, — він нарешті глянув на мене, і в його очах я побачила лише холодний розрахунок. — Диван там є, пледи є. Свіже повітря, знову ж таки, для судин корисно. А тут ви тільки бентежитимете гостей своїм… домашнім виглядом.
Він буквально зняв із вішалки мою стару шубу й накинув мені на плечі, підштовхуючи до виходу.
— Давайте, мамо, швиденько. Гості вже на під’їзді. І головне — не виходьте, поки не покличемо, не ставте нас у незручне становище.
Двері грюкнули, замок дзенькнув, відрізаючи мене від тепла, світла й аромату запеченої курки, яку я власноруч замаринувала зранку.
Мороз одразу вп’явся в щоки крижаними пальцями. Я стояла на ґанку власного дому, почуваючись так, ніби мене вигнали за поріг.
Я повільно рушила розчищеною стежкою до лазні. Сніг під валянками рипів голосно, ніби обурювався. Зять збрехав — я зрозуміла це, щойно відчинила важкі двері передбанника.
Жодного обігрівача він не вмикав. Усередині панував сирий зимовий холод, який буває лише в неопалюваних дерев’яних будівлях. З рота виривалися густі клуби пари.
Я присіла на тверду дерев’яну лаву, підібгала ноги, закутавшись у шубу. Зуби цокотіли від холоду.
У маленькому вікні, мов на екрані, світилося моє вітальне. Там починалося свято.
Я бачила, як Сергій, сяючий від задоволення, розливає коньяк у келихи. Як Наташа в моєму улюбленому шовковому халаті розносить закуски, уважно догоджаючи огрядному чоловікові — мабуть, тому самому важливому партнеру.
Холод усе сильніше пробирався під одяг, вгризався в кістки. Я глянула на свої руки — шкіра вже починала синіти. Ще трохи — і я просто не зможу підвестися.
І раптом прийшла злість. Гаряча, різка, жива.
Я згадала, як ми з чоловіком проводили газ у цей будинок. Скільки сил і грошей на це пішло. Сергій тоді навіть поруч не стояв — він з’явився значно пізніше, коли все вже було готове.
Я повільно підвелася й вийшла з лазні.
Мій шлях лежав до задньої стіни гаража. Там у металевому ящику знаходився розподільчий щит будинку.
Сергій у техніці не розбирався зовсім. Він умів лише натискати кнопки й викликати майстрів.
А я знала кожен дріт.
Я тихо відкрила ящик. Переді мною стояв ряд вимикачів: «Вітальня», «Кухня», «Другий поверх», «Котельня».
Я на секунду вагалася.
Але потім повільно опустила головний рубильник.
Клац.
Будинок миттєво занурився в темряву. Музика обірвалася, світло згасло.
Та цього було замало.
Поруч проходила газова труба з великим жовтим вентилем. Я з силою повернула його.
Газ перекрито.
Через кілька хвилин у будинку почалася метушня. Люди виходили на холод, ховалися в шуби, невдоволено бурчали. Гості швидко почали роз’їжджатися.
Невдовзі на подвір’ї залишилися лише Сергій і Наташа.
Я вийшла з темряви й підійшла до ґанку.
— Мамо?! Це ви зробили?! — закричав Сергій.
— Я? — спокійно відповіла я. — Я ж у лазні була, як ви й наказали.
Він почав вимагати ключ від щитка.
Я подивилася на нього й тихо сказала:
— Забирайтеся з мого дому. Обоє.
Вони поїхали тієї ж ночі.
Коли все стихло, я повернула електрику, відкрила газ і перезапустила котел.
Будинок знову наповнився теплом.
Я прибрала зі столу безлад, поставила чайник і сіла біля вікна з чашкою гарячого чаю.
Телефон засвітився повідомленням від доньки:
«Ми зняли номер у готелі. Сергій сказав, що більше сюди не повернеться».
Я тихо усміхнулася.
Я не чудовисько.
Я просто господиня, яка навела лад у своєму домі.
А наступного дня я змінила замки на дверях.
І тепер правила тут встановлюю я.
Я стояла на порозі, тримаючи шубу в руках. Холодне повітря з двору вже просочувалося в коридор, і мені здалося, що воно холодніше за ставлення людей, яких я колись вважала найріднішими. Наташа швидко відвернулася, наче не хотіла бачити мого погляду.
— Мамо, будь ласка… — тихо сказала вона. — Просто один вечір.
Я нічого не відповіла. Повільно взула чоботи, накинула шубу й вийшла на двір. Сніг тихо рипів під ногами. У вікнах будинку вже горіло яскраве світло — Сергій любив, щоб усе виглядало «по-багатому». Ліхтар біля хвіртки освітлював стежку до старої лазні.
Я йшла повільно, вдихаючи морозне повітря. У голові одна за одною з’являлися спогади. Як ми з чоловіком будували цей будинок. Як Наташа бігала маленькою по подвір’ю, падаючи в заметах і сміючись. Як ми садили яблуню біля паркану.
Тоді цей дім був місцем тепла.
А зараз мене відправили спати в лазню, щоб я не заважала «важливим людям».
Я зайшла всередину. Тут і справді було тепло — працював обігрівач. Старий диван стояв біля стіни, поруч лежали два пледи. Але це вже не мало значення. Справа була не в холоді.
Справа була в приниженні.
Я сіла на диван і довго дивилася на дерев’яну підлогу. З будинку долинали приглушені голоси — мабуть, гості вже почали приїжджати. Час від часу лунав сміх.
«Постеліть собі в лазні…»
Слова Сергія крутилися в голові, мов зламаний запис.
Раптом у мені щось перемкнулося. Я піднялася, повільно одягла шубу знову і вийшла надвір. Сніг продовжував тихо падати.
Я добре знала свій дім. Знала кожен кран, кожен вимикач.
Спочатку я зайшла в маленьке технічне приміщення біля лазні, де стояв газовий вентиль. Колись чоловік показував мені: «Оце головний. Якщо що — перекрий».
Я повернула вентиль.
Потім зайшла в будинок через чорний вхід. У коридорі вже стояли дорогі шуби гостей. Із вітальні долинали голоси чоловіків, запах дорогого алкоголю і смаженого м’яса.
Ніхто мене не помітив.
Я спокійно пройшла до щитка біля кухні.
І вимкнула електрику.
Будинок одразу занурився в темряву.
З вітальні почулися вигуки:
— Що сталося?
— Світло пропало!
— Сергію, це що за жарти?
Я мовчки взулася біля дверей. У цей момент Сергій вибіг у коридор із телефоном-ліхтариком. Світло впало на мене.
— Ви?! — його голос здригнувся. — Ви що наробили?!
Я подивилася на нього спокійно.
— Нічого особливого, — відповіла я тихо. — Просто перекрила газ і вимкнула світло.
— Ви з глузду з’їхали?! Тут люди!
Я повільно вдягла рукавички.
— Люди можуть піти в ресторан, — сказала я. — А я піду до себе додому.
Він розгублено моргнув.
— Це і є ваш дім! — різко сказав він.
Я подивилася йому просто в очі.
— Ні, Сергію, — відповіла я спокійно. — Це мій дім. Бо я його будувала.
У коридор уже виходили гості з телефонами в руках. Наташа стояла серед них, бліда, розгублена.
Я відчинила двері.
Холодне повітря знову увірвалося в будинок.
— Коли навчитеся поважати господарку — тоді й приходьте в гості, — тихо сказала я.
І вийшла у сніжну ніч, відчуваючи, що вперше за багато років дихаю на повні груди.
