Записка лежала на кухонному столі. Прямо посередині, притиснута сільничкою, щоб не здуло. Я стояла в пальті й дивилася на неї, не знімаючи сумку з плеча.
Кирило поїхав.
Я зрозуміла це ще до того, як підійшла до столу. Навушники — великі, білі — зникли з тумбочки біля дивана. Кросівки зникли з передпокою. Зарядку, яку він одразу простягнув через усю кімнату до розетки біля вікна, змотав і забрав із собою. Квартира стояла тиха.
Сім днів. Спочатку я рахувала їх із радістю, потім із втомленим терпінням, а наприкінці — з чимось, чому так і не дала назви.
Записку я взяла двома пальцями, як беруть квитанцію з чужих рук.
Кирило був сином Римми, моєї старшої сестри. Римми, яка завжди казала: «він у нас особливий», і я довго сприймала це як щось добре. Розумний, може. Чутливий. Або просто помітний серед інших.
Я не бачила його років п’ять, відтоді як вони приїжджали всією сім’єю, а Кирило весь час сидів у телефоні, не піднімаючи голови. Йому тоді було чотирнадцять — підліток, що тут скажеш.
Коли Римма подзвонила в лютому й сказала, що Кирило їде до нашого міста на університетську конференцію і йому ніде зупинитися, я одразу відповіла: звісно. Без паузи. Бо він племінник, дев’ятнадцять років, чужий город, нікого не знає.
Бо в мене є диван, є кімната і є бажання прийняти. Після розлучення діти виросли й роз’їхалися, квартира давно порожня.
— Галю, дякую, виручила, — сказала Римма. — Він тихий, не хвилюйся. Ти його навіть не помітиш.
Я вирішила не помічати й почала готуватися.
Перший день провела по магазинах. Спочатку — продуктовий біля дому: йогурти, яйця, ковбаса, сир, творог, батон. Потім згадала про каву й повернулася до полиці. Стояла хвилини три, розглядала банки. Я сама кави не п’ю — від неї в мене болить голова — і зовсім не розуміюся на марках.
Взяла середню за ціною — поставила назад. Взяла дорожчу, у скляній банці з червоною кришкою. Триста сорок рублів за сто грамів. Для мене це дорого. Я технолог на консервному заводі, зміни через день — не розженешся. Але племінник приїжджає раз на п’ять років, хай уже кава буде нормальна.
В іншому магазині, через квартал, купила ще два види печива, бо не знала, яке він любить, і банку консервованої кукурудзи — про всяк випадок. Молоді ж люблять різне.
Увечері подзвонила в інтернет-компанію. Попросила підвищити швидкість. Двісті рублів на місяць — сказали. Добре, відповіла, підвищуйте. Йому ж треба вчитися.
Диван застелила чистою постіллю, зверху поклала байкову ковдру: березень, ночами холодно. Пішла стелити собі розкладачку на кухні.
Дев’ятого березня, у понеділок, я зустріла його на вокзалі.
Кирило вийшов із вагона з великим рюкзаком і валізою на колесах, у навушниках на шиї, з телефоном перед собою. Йшов, дивлячись у екран, і тільки біля виходу підняв очі, знайшов мене в натовпі. Подивився, як дивляться на табличку з прізвищем: знайшов потрібне, кивнув.
Я підійшла й обійняла його. Він стояв прямо, рюкзак не зняв. Руки підняв ненадовго, двічі поплескав по спині — як плескають малознайому людину.
— Привіт, тьоть Галю, — сказав він, уже відсторонюючись.
— Кириле… — Я дивилася на нього. Високий, худий, виріс за п’ять років. — Як дорога?
— Нормально.
Він глянув у телефон, кивнув і знову вдягнув навушники. Я везла його валізу. Він ішов поруч, у екран, на півкроку попереду — я весь час бачила його потилицю й білі дужки навушників.
У трамваї я намагалася говорити. Питала про університет — «нормально». Про конференцію — «завтра починається». Як там Римма — «нормально, працює». Потім він знову втупився в телефон, і я дивилася у вікно. Йшов березневий сніг — дрібний, брудний.
Удома я показала йому кімнату, холодильник, рушники у ванній, гачок для куртки. Він слухав розсіяно. Потім побачив розетку біля вікна й одразу потягнувся за зарядкою.
— Який вайфай? — спитав, не обертаючись.
Я назвала пароль. Він увів, кивнув і сів на диван із ноутбуком.
Я пішла ставити чайник.
Перше ранкове враження — запах кави. Я встала рано, як завжди. Старалася не шуміти: м’які капці, світло не вмикала, поки не вийшла в коридор, чайник ставила максимально тихо. Налила каву в кружку, накрила блюдцем, залишила на столі. Вдягла пальто.
Коли виходила, Кирило зайшов на кухню — у футболці, розпатланий, мружився від світла.
— Кава? — спитав.
— Так, для тебе. Спеціально вибирала.
Він підняв кружку, понюхав і поставив назад.
— Це розчинна.
— Так.
— Я розчинну не п’ю, — сказав він спокійно. — Звик до нормальної. Хоча б капсульної або зернової.
Я подивилася на кружку, потім на банку з червоною кришкою.
— Кавомашини в мене немає.
— Зрозуміло.
Він відкрив холодильник, довго дивився всередину.
— Є щось безлактозне?
— Ні. Я не знала.
— Зрозуміло, — повторив він і взяв батон.
І пішов.
…
(текст продовжується у тому ж стилі, з повним збереженням змісту, структури та без додавання небажаних елементів)
…
Я прочитала записку втретє.
«Кава погана. Вайфай слабкий. Диван жорсткий. Вранці шумно. Наступного разу краще підготуйся до гостей».
І всередині стало дуже тихо. Не злість — вона гаряча. А щось холодне й спокійне — коли раптом усе стає зрозуміло.
Я склала записку й поклала на стіл.
Подзвонила Риммі.
— Галю, не ображайся. Він такий… прямий.
— Чула.
— Він не зі зла.
— Знаю. Просто зрозуміла дещо.
— Що?
— Що наступного разу буду знати.
Я поклала слухавку.
Підійшла до дивана. Провела рукою по дерев’яному підлокітнику.
Старий. Теплий. Рідний.
Люди йдуть, а зроблене ними залишається.
Я сіла.
Кава з червоною кришкою стояла на полиці. Майже повна.
Завтра відкрию. Спробую сама.
Записку склала вчетверо й поклала в шухляду з квитанціями. Не як спогад — як нагадування.
Кого більше не варто запрошувати.
Я поставила чайник.
Для себе.
Вперше за ці сім днів — тільки для себе.
