Оксана з мамою сиділи на старому ліжку. Обидві були тепло вдягнені. Надворі зима, а в хаті щойно розтопили піч.
— Нічого, матусю. Все у нас буде. Не пропадемо. Зараз я тобі ліки дам.
Оксана, як могла, заспокоювала жінку. І хоч та не була їй рідною матір’ю — лише свекруха, та ще й майже колишня — для неї вона стала близькою людиною.
…Так сталося, що жили вони втрьох: мати, син і його дружина Оксана.
Оксана вийшла заміж пізно, у тридцять років. Вона була другою дружиною Дениса. Коли вони почали зустрічатися, він уже був розлучений.
Свекрусі, Марії Аркадіївні, вона одразу сподобалася. Та й сама свекруха стала для неї рідною — доброю, уважною, щирою. Оксана рано втратила батьків і залишилася одна, тож у ній знайшла підтримку.
— Змовилися, — жартував Денис.
П’ять років шлюбу промайнули швидко. Але згодом Денис став різким і дратівливим. Він кричав і на Оксану, і на матір. Причиною була інша жінка. Він часто затримувався і повертався напідпитку.
Одного разу він заявив, що розлучається. Дав два дні на збори. Оксана ще не встигла поїхати, як у дім приїхала його нова жінка з валізою.
Це була довгонога білявка з великими губами й неприродно довгими віями.

Оксана навіть розсміялася:
— Ти мене проміняв на це? Щасти тобі з нею. Я не шкодую.
— Зате вона весела. А ви з матір’ю — як дві старі жінки.
— Мене ображай, але матір не чіпай.
— А мама що, з нами житиме? — примхливо протягнула нова обраниця.
— Так, мамо, тобі теж час, — холодно сказав Денис.
— Куди ж я піду? Я ж віддала тобі всі гроші від продажу квартири…
— Без сцен. Живи, але не заважай.
Оксана не витримала:
— Мамо, поїдеш зі мною в село?
— Краще в село, ніж тут залишатися…
Вона швидко зібрала речі.
За пів години вони вже були біля машини. Марія Аркадіївна тихо плакала.
— Як же ми житимемо?
— Все буде добре. У мене є заощадження. Впораємося.
Вони приїхали в село. У хаті було холодно, але Оксана швидко розтопила піч, принесла воду, поставила чайник.
— У тебе все виходить, ніби ти тут усе життя жила, — сказала Марія Аркадіївна.
— Мене дід навчив.
Поступово стало тепло й затишно.

Минув тиждень. У домі стало чисто.
— Я теж із села, — якось сказала Марія Аркадіївна. — Продала квартиру заради сина… А бачиш, як усе обернулося.
— Не треба плакати. Все ще налагодиться.
Минув місяць. Від Дениса не було звісток.
І раптом — дзвінок.
— Ваш чоловік загинув…
Оксана завмерла.
— Ви помилилися…
— Ні. Він був нетверезий і потрапив у аварію.
Вона довго не могла сказати це Марії Аркадіївні.
— Мамо… Дениса більше немає.
Жінка заплакала:
— Це я винна…
— Ні. Він сам зробив свій вибір.
Після похорону вони поїхали до будинку.
Там панував безлад. Бруд, порожні пляшки, запах алкоголю.
У домі була та сама жінка.
— Це мій дім! — заявила вона.

Але швидко з’ясувалося, що вона не має жодних прав.
Замки змінили. Документи були в порядку.
Довелося багато чого викинути, але поступово дім привели до ладу.
З ними завжди був сусід — Микола Петрович. Він допомагав у всьому.
— Я звик до вас, — якось сказав він.
— Приїжджай до нас частіше, — усміхнулася Оксана.
Згодом Микола і Марія одружилися. Вони знайшли одне в одному підтримку.
Оксана ж залишилася сама, але не самотня. Вона взяла під опіку двох дітей — брата і сестру.
Вона стала матір’ю.
І зрозуміла головне: родина — це не завжди ті, з ким ти народився. Іноді це ті, кого ти знаходиш у житті.