Нонна завжди вважала, що життя — не хаотичний набір випадковостей, а складна інженерна конструкція. Якщо правильно розрахувати навантаження, врахувати втому матеріалів і корозію, споруда встоїть навіть під час землетрусу.
Вона працювала інженеркою-проєктувальницею мостових конструкцій. Її світ складався з епюр, векторів і коефіцієнтів запасу міцності. Емоції Нонна сприймала як паразитні коливання: якщо вони виникали, їх слід було гасити демпферами здорового глузду.
Вона сиділа за широким дубовим столом і розглядала креслення вантового мосту. Світло падало строго зліва. У квартирі було тихо, аж раптом вхідні двері розчахнулися з таким гуркотом, ніби їх намагалися вибити плечем.
До передпокою ввалився Родіон. Він керував відділом продажів у автосалоні й звик вважати себе господарем життя. За ним, тягнучи величезну рожеву валізу на коліщатках, протиснулася Лариса, його молодша сестра.
— Зустрічай поповнення! — голосно вигукнув Родіон.
Нонна акуратно відклала олівець.
— Добрий вечір. У нас гості?
— Не гості, а сім’я! — відповіла Лариса. — Привіт, Нонно. Я до вас. Надовго. Може, назавжди.
Нонна перевела погляд із валізи на нареченого.
— Ларка розійшлася зі своїм хлопцем, — пояснив Родіон. — Квартиру довелося звільнити. Мати живе у маленькій студії, тож сестра поки поживе у нас. Місця багато, питання вирішене.
Нонна підійшла до кухонного проходу.
— Родіоне, такі рішення ухвалюються спільно. У нас була домовленість щодо особистого простору. Крім того, місячний бюджет уже складений. Додаткова людина — це зміна вихідних даних.
— Починається… Я оплачую квартиру, отже маю право поселити тут рідну сестру.
Лариса вже почувалася господинею у вітальні.
— Тут просторо, але якось нуднувато. Я б повісила яскраві штори.
Нонна повернулася до кабінету. Вона відкрила щоденник, поставила знак питання у графі «Витрати» й перевірила баланс особливого рахунку.
Кричати вона не стала.
Просто почала новий розрахунок.
Конструкція під назвою «Сім’я» дала тріщину, і тепер потрібно було вирішити: зміцнювати її чи дозволити впасти, щоб збудувати щось нове.
— Нонно! — гукнув Родіон із вітальні. — Ларка займе кабінет. У тебе там є диван, а креслення можеш робити на кухні.
— НІ.
Родіон з’явився на порозі.
— Що означає «ні»?
— Кабінет — моє робоче місце. Лариса може спати у вітальні. Це єдиний прийнятний варіант.
— Я плачу за ці квадратні метри!
— Лариса спатиме у вітальні. Або не спатиме тут взагалі.
Родіон розгубився.
Зазвичай Нонна була поступливою. Сьогодні ж нагадувала армований бетон.
— Гаразд. Але до цієї розмови ми ще повернемося.
Коефіцієнт тертя
Минув тиждень.
Атмосфера у квартирі нагадувала повітря перед грозою.
Лариса поводилася не як гостя, а як людина, яка давно вважає себе господинею.
У ванній панував безлад. На кухні постійно залишалися крихти й немитий посуд.
Нонна щоранку фотографувала наслідки.
Дата.
Час.
Об’єкт руйнування.
— Досьє збираєш? — насміхалася Лариса.
— Продовжуй, — спокійно відповідала Нонна. — Це цікава змінна в рівнянні.
Одного дня Лариса сказала:
— До речі, Родька дав мені ключі.
Нонна завмерла.
— Ключі?
— Ага. Поки користуюся його комплектом.
У цей момент із полиці впала керамічна статуетка, яку Нонна привезла з виставки.
Статуетка розкололася навпіл.
— Ой, — знизала плечима Лариса. — Пилозбірник був.
І пішла, залишивши уламки на підлозі.
Увечері Нонна сиділа за кухонним столом.
Перед нею лежав аркуш із підрахунками.
— Нам потрібно переглянути умови проживання.
— Знову папери?
— Твоя сестра розбила річ вартістю п’ятнадцять тисяч рублів. Не прибирає за собою. Порушує мій робочий графік. І отримала ключі без узгодження зі мною.
— Їй потрібна підтримка, а не твоя бухгалтерія.
— Підтримка не означає безвідповідальність.
Нонна простягнула список витрат.
Загальна сума — двадцять три тисячі чотириста рублів.
Родіон зім’яв аркуш і кинув його у смітник.
— Досить! Я плачу за квартиру. Якщо продовжиш дорікати Ларисі — сама переїдеш зі спальні.
Нонна спокійно подивилася на нього.
— Дані прийнято до обробки.
Точка неповернення
У п’ятницю Нонна повернулася додому раніше.
Зі спальні долинали голоси.
— Склади її речі в коробки, — говорила Лариса. — У спальні мені буде набагато зручніше.
— Вона ж дружина, — невпевнено відповів Родіон.
— Посунеться.
Нонна відчинила двері.
Лариса стояла біля шафи в її темно-синій сукні.
— О, прийшла. Слухай, сукня мені трохи тисне.
— Зніми її негайно.
Родіон сів на ліжку.
— Ми порадилися. Ти переїдеш у вітальню, а Лариса займе спальню. Тимчасово.
— Тимчасово — це скільки?
— Стільки, скільки буде потрібно.
Нонна мовчки підійшла до тумбочки.
Дістала товсту папку.
— Ти впевнений, що хочеш продовжувати цю розмову?
— Абсолютно.
Нонна відкрила документи.
— Це свідоцтво про право власності.
Родіон зблід.
— Що?
— Квартира належить мені. Я отримала її у спадок шість місяців тому.
Він швидко переглянув документи.
У графі власника стояло лише одне ім’я:
Соколова Нонна Вікторівна.
— Але ти казала, що ми її орендуємо!
— Я казала, що ми платитимемо ринкову суму й накопичуватимемо гроші на майбутнє житло.
Нонна поклала перед ним банківську виписку.
— Усі кошти збережені. Двісті сорок тисяч рублів плюс відсотки.
Лариса застигла.
— То квартира справді твоя?
— Саме так.
Потім Нонна спокійно додала:
— А тепер прошу вас обох залишити мою квартиру.
— Ми одружені! — вигукнув Родіон.
— Квартира, отримана у спадок, не є спільним майном подружжя.
Родіон замовк.
— Я поверну тобі гроші. За мінусом витрат.
Нонна відкрила калькулятор.
— Ремонт статуетки. Хімчистка сукні. Заміна замків. Разом до повернення — сто вісімдесят тисяч рублів.
— Нонно, зачекай…
— Запізно.
Вона поклала на стіл ще один документ.
— Це заява на розлучення. Я підготувала її три дні тому.
У кімнаті запала тиша.
— Гіпотеза про нашу спільну майбутню сім’ю не підтвердилася.
Післямова
Через кілька днів Родіон і Лариса опинилися в маленькій студії своєї матері.
Місця було мало.
Терпіння — ще менше.
А ще через кілька днів вони були змушені шукати нове житло.
Того вечора Родіон сидів на валізі у під’їзді й дивився на повідомлення від Нонни.
До нього був прикріплений PDF-файл із детальним розрахунком витрат та поверненням коштів.
Наприкінці документа був короткий післяскриптум:
«Твої зимові шини залишаються на балконі. Оплачений строк зберігання спливає через 24 години. Рекомендую забрати їх найближчим часом».
Родіон сумно посміхнувся.
— Що там? — запитала Лариса.
Він подивився на екран і відповів:
— Математика.
Потім узяв валізу й попрямував до ліфта.
Точний розрахунок не терпить зайвих змінних.
